Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Апостольське служіння Україні

Рід Апостолів, походив з Молдавії (Валахського князівства), у XVI — XVIII ст. відіграв помітну роль в історії Української козацької держави.

За часів гетьманування І. Мазепи Д.Апостол вберігся від зміщення з посади завдяки приятельським стосункам з воєводою Л.Неплюєвим. Цей російський вельможа завадив І.Мазепі розправитись з полковником. Гетьман, не бажаючи мати у власній команді «не свого» старшину, вдався до випробовуваного ще на початку своєї кар’єри засобу: подав до Москви компрометуючі дані на Д.Апостола. Уже на початку 1688 р. Малоросійський приказ був проінформований про те, що Д. Апостол «пишет к запорожцам без ведома ево, і противные на возмущение народу малороссийскому писма».

Але російські урядовці, схоже, прислухались до думки А. Неплюєва: залишили все по-старому. Та й відставка миргородського полковника в ході маршу, розгортання військових дій теж була, очевидно, небажана для успіху справи, а тому Д. Апостол утримався на полковницькому уряді.

Д. Апостол у 1677 р. одружився з Уляною Іскрицькою. Її батько Василь Іскрицький мав «отчизну» на Переяславщині, був племінником П. Тетері. Він разом з братом, «заслужонные в войску козацком товариши», 28 травня 1659 р. були нобілітовані Яном Казимиром.

Зустріч В. Іскрицького з І. Мазепою кардинально вплинула на стосунки гетьмана з миргородським полковником. Очевидно, польський полковник зняв сумніви щодо опозиційності свого зятя, пообіцяв залучити його та рідню у Полтаві до співпраці з правителем Гетьманщини.

Д. Апостол ще раніше довів свою відданість І. Мазепі активною участю в боротьбі з опонентами гетьмана. Відразу після зустрічі В. Іскрицького та І. Мазепи миргородський полковник доніс у Батурин, що, коли він із старшиною був у Москві, то П. Полуботок говорив про ворожі заміри Михайла Гадяцького.

Д. Апостол також знайшов «неложныи сведытели», які дали показання, що «Кочубей с Жученком, тестем своим, на той час бившим полковником Полтавским, до Сечи и до Криму виправили» Петрика. Як відомо, саме тоді гетьман запідозрив генерального писаря в таємному інформаторстві на користь Москви, а тому нейтралізація його руками миргородського полковника була для нього дуже доречною.

У пізніші роки І. Мазепа неодноразово покладав на Д. Апостола обов’язки наказного гетьмана.

Воєнні дії російських військ кінця XVII—початку XVIII ст., в яких було задіяне козацьке військо, виявили його військові здібності. Так, у 1695 р., коли козаки взяли участь у поході російських військ під Азов, під час осади і штурму Ослам-городка, Тавані, а особливо м. Кази-Кермена миргородський полковник Д. Апостол, за свідченням літописця, «знатную паче прочиих показывал храбрость».

Брав він участь і в російсько-шведській війні (1700—1721 рр.), що увійшла в історію під назвою Північної. В 1701 р. миргородський полковник був призначений наказним гетьманом козацьких полків, направлених царським урядом на допомогу російським військам, які билися із шведами у Прибалтиці. В бою біля поселення Ерестфер, на схід від Чудського озера, українські та російські війська одержали блискучу перемогу над шведським генералом Шліппенбахом. У цьому бою проявилися неабиякі командирські здібності Д. Апостола.

Нещасливим був похід козацьких військ у 1706 р. на чолі з миргородським полковником Апостолом і російських військ під керівництвом бригадира Неплюєва на допомогу переяславському полковнику Мировичу, оточеному шведськими військами у м. Ляховичі. Літописець, описуючи ці події, відзначив одну з причин поразки. Коли війська наблизились до вузької греблі біля Клецька, по боках якої було багнисте болото, Д. Апостол порадив Неплюєву перевірити, чи нема за греблею шведських військ. Однак той не зважив на пораду і коли війська вступили на вузьку греблю, вони потрапили в засідку.

Участь Д. Апостола в походах російських військ на чолі українсь­ких козаків, багато з яких закінчувалося перемогою, виявлена ним особиста хоробрість та знання військової справи свідчили, що миргородський полковник був мужньою людиною і талановитим, досвідченим командиром. І. Мазепа відзначив у 1708 р.: «Апостол породы волошской, человек от отца заслуженый в войске, воин добрий, из всех полковников давнеший, старейший, знатний, заслуживший честь и любов от всех полков».

Однак нерішучість, вагання гетьмана в підготовці антимосковського повстання, його оборонна позиція в дедалі зухвалішому ставленні Москви до України, як зазначає дослідник С.Павленко, змусила миргородського полковника взятися за організацію старшинського перевороту, метою якого було усунення старого керманича від влади руками Петра І. Зрозуміло, Д. Апостол мріяв посісти гетьманський уряд. Для цього він мав не лише авторитет, а й можливості: практично весь український генералітет за часів правління І. Мазепи з ним породичався. Проте акція його однодумців, зокрема В. Кочубея, не вдалася.

У ході російсько-шведської війни, 28 жовтня 1708 р. гетьман Лівобережної України І. Мазепа, реалізуючи наміри опозиційно налаштованої до царського уряду козацької старшини, з 1200 старшинами, компанійцями і козаками перейшов на бік шведського короля Карла XII, розпочавши антимосковське повстання. Серед козацької старшини був і миргородський полковник Д. Апостол, який знав про намір гетьмана відокремити Лівобережну Україну від Росії і в цьому питанні був його однодумцем. За спогадами П. Орлика, у 1707 р. Д. Апостол говорив І.Мазепі: «Очи всіх на тя уповають и не дай, Боже, на тобе смерти, а мы достанемо в такой неволи, то и кури нас загребуть».

Однак 21 листопада 1708 р. він покинув І. Мазепу у шведському військовому таборі і з великими труднощами добрався до свого маєтку в м. Сорочинці Полтавського полку, де стояла російська військова частина. Звідти він написав листа І. Скоропадському, в якому просив захисту від гніву й кари російсь­кого царя. В листі він запевняв Скоропадського, що потрапив у халепу через незнання справи і мусив коритися Мазепі.

Д. Апостол залишився у стані російських військ. Як і деяким іншим представникам козацької старшини, які покинули воєнний табір шведів під час оголошення Петром І амністії, Апостолу повернули посаду миргородського полковника, маєтки, що належали йому раніше, і ще три села.

 Відхід сподвижника гетьмана у найкритичніший момент після спалення Батурина є наслідком його зневіри в подальшому успіху справи.

Пересвідчившись у слабкості шведської та української армій, їх нечисленності, Апостол вирішив припинити боротьбу.

Перейшовши на бік російського царя, Д. Апостол хоробро воював проти шведських військ до переможного закінчення війни і підписання у 1721 р. Ніштадського мирного договору.

Ще за життя І. Скоропадського, який став гетьманом після пере­ходу І. Мазепи до шведів, російський уряд проводив політику на обме­ження автономії Лівобережної України. Важливим кроком у цьому напрямі було створення восени 1722 р. для управління її територією Малоросійської колегії у складі шести російських офіцерів на чолі з бригадиром Вельяміновим.

1722 р. помер гетьман І. Скоропадський. На період до виборів на­казним гетьманом Лівобережної України був призначений чернігівсь­кий полковник Павло Полуботок. Представники козацької старшини звернулися до царя за дозволом на вибори гетьмана. Претендентами на цю посаду виступили двоє: миргородський полковник Д. Апостол і чернігівський полковник та наказний гетьман П. Полуботок. Проте царський уряд, прагнучи до поступової ліквідації автономії Лівобережної України, знаходив різні причини для відмови.

Миргородський полковник Д. Апостол і після закінчення Північ­ної війни, як свідчать літописи, брав участь у воєнних походах. У 1722 р. він очолював десятитисячне козацьке військо, яке разом з російсь­кою армією воювало у Персії. А вже восени 1723 р. російські війська на чолі з князем М.Голициним і козацькі полки під керівництвом на­казного гетьмана Д. Апостола, готуючись до нового походу, стояли та­бором на річці Коломак.

У вересні 1723 р. представники козацької старшини представили миргородському полковнику підготовлене прохання до царя про вибо­ри нового гетьмана та про передачу збирання податків на Лівобереж­ній Україні з царської казни до Військового скарбу. Д. Апостол, як зазначалося пізніше в царському указі, у них «многое переправил и некоторые пункты прибавил и приложа сам руку, других полковников и полковую старшину прикладывать заставливал», що потім царським урядом було йому поставлено в провину.

1 жовтня 1723 р. за підписами миргородського полковника і наказного гетьмана Д. Апостола, полкової і сотенної старшини, бунчукового і значкового товариства, від імені усього козацького війська, яке брало участь у поході на Коломак, ці прохання (чолобитні) було передано Петру І. Літописець зазначає, що цар, прочитавши їх «з великим гневом и яростию», відразу ж віддав наказ заарештувати П. Полуботка, С. Савича і І. Чарниша, які тоді були у Петербурзі.

8 лютого 1725 р. імператриця Катерина І, яка прийшла до влади після смерті Петра І, видала маніфест, за яким Д. Апостолу наказано було жити із сім’єю у Петербурзі.

Обидва Апостоли оберталися в найбільш аристократичних колах Петербурга, робили візити і мали стосунки з такими впливовими людьми, членами Верховної таємної ради, як Голіцини, Апраксій, Головкін. Такий помітний діяч на петербурзькім горизонті, як Теофан (Феофан) Прокопович, поставився також дуже прихильно до Апостола і його сина.

Данило Апостол і його син вступили в дуже живі зносини з герцогом голштинським та його дипломатичним представником у Петербурзі графом Басевичем. Очеви­дно, і тут шукали вони протекції, щоб здобути від цариці дозвіл на виїзд на Україну.

5 травня 1726 р. цариця погодилася відпустити Д. Апостола на Україну, але з наказом, як це видно з протоколу Верховної таємної ради від 11 травня, залишити сина його, Петра, в Петербурзі в запоруку вірності батька, а від самого Данила Апостола взяти «крепкую присягу» вірності. Присягу цю склав Апо­стол 18 травня 1726 р. в Троїцькім соборі, а 27 травня він уже виїхав в Україну.

У 1727 р., через п’ять років після смерті гетьмана І. Скоропадського, російський імператор Петро II дозволив вибори нового гетьмана на «Лівобережній Україні. Малоросійська колегія, яка з 1722 р. управляла цією територією, була ліквідована. Питання політичного та економічного життя Лівобережжя з підпорядкування Сенату Російської держави перейшли до Колегії іноземних справ.

Однією з головних причин, що викликали зміни у політиці російського уряду щодо Лівобережної України, було загострення міжнародної обстановки. На початку 1725 р. в Європі запахло війною.

У зв’язку із складною міжнародною обстановкою і утворенням двох ворожих таборів російський уряд був стурбований позицією Ту­реччини. Французька та англійська дипломатія, яка прагнула до уск­ладнення відносин Росії з цією країною, підтримувала турецького, сул­тана в його агресивних планах.

Відчуваючи неминучість війни з Туреччиною, російський уряд прийняв рішення піти на деякі поступки козацькій старшині і населен­ню Лівобережної України, бо у майбутній війні ця територія через своє географічне положення мала відігравати важливу роль.

На початку 1726 р, це питання розглядалося на засіданні Верхов­ної таємної ради Російської імперії. Було ухвалене рішення, враховуючи наближення війни з Туреччиною, дозволити вибори гетьмана. Податки з населення Лівобережної України планувалося передавати не у царську скарбницю, як раніше, а до військового скарбу, і також відновити створення на цій території власних судових органів і тільки справи по апеляціях розглядати у Малоросійській колегії.

22 липня 1727 р. було опубліковано указ російського імператора Петра II про порядок виборів на Лівобережній Україні гетьмана і старшини. За російським задумом гетьманом повинен був стати мирго­родський полковник Данило Апостол.

Отже, на виборах гетьмана Лівобережної України зберігся тільки принцип виборності, а вони самі були зведені до призначення осіб на цю посаду царським урядом. На той час новому гетьману виповнилося 73 роки.

1 жовтня 1727 р. у Глухові призначений царським урядом Данило Апостол був затверджений козацькою радою. Бунчуковий товариш Я. Маркович так описав цю подію у своєму щоденнику: «Октябрь месяц. Неделя 1. Сегодня рано приехали мы до полковника Миргородского Данила Апостола, где все были с знатных людей и бунчуковые и полковники и старшина полковая и сотники с всеми казаками при войсковой музьще с знаками йшли пешо в город... а постановилися округ площаде». До площі везли на срібному блюді «тавтою червоною покрытое» царську грамоту та несли козацькі клейноди: гетьманську булаву, корогв, бунчук і печатку. На площі стояв стіл із сходами, накритий червоним сукном. З одного його боку стояли міністр Ф. Наумов і Д. Апостол разом з іншими полковниками, а з іншого — особи, які несли козацькі клейноди. Ф. Наумов, звернувшись до Д. Апостола, сказав: «Его имперагорское величество именным своим указом жалует тебя в гетманы...».

При виборах Д.Апостола — так само, як і Скоропадського, — всупереч практиці, не було складено договірних статей чи то запропонованих царським урядом, чи військом. Тим було порушено традиційне зобов’язання, яке було дійсним з часів переяславського договору Б.Хмельницького (1654 р.).

Однією з перших дій гетьмана Д. Апостола було створення упорядкованої системи володіння маєтками, насамперед ранговими. Це було тимчасове володіння — з втратою посади втрачалося і право на маєток. Проте козацька старшина різними шляхами намагалася закріпити його у довічне володіння. Гетьман розпочав з цим боротьбу і виявив при цьому багато зловживань.

З питання зловживань ранговими володіннями Д. Апостол вступив у конфлікт також з приставленими до нього російськими чиновника­ми, в тому числі і з Ф.Наумовим.

Про факти продажу рангових володінь та одержання міністром Ф. Наумовим хабарів Д. Апостол повідомив російський уряд. Мініст­ра було відкликано з Лівобережної України.

27 липня 1728 р. гетьман Д. Апостол звернувся до царя з пропозиціями щодо основних питань політичного та економічного життя Лівобережної України. З більшістю з них царський уряд погодився, але водночас вніс свої зміни.

Одне з питань, викладених у «Пунктах» Д. Апостола, торкалося незалежного судочинства. Царський уряд погодився на те, щоб судові справи було передано у відання місцевих судових органів. Генераль­ний військовий суд повинен був займатися тільки справами з апеля­цій. Царський уряд ухвалив, що цей вищий для Лівобережної Украї­ни суд мав складатися з трьох росіян і трьох українців. Головою Ге­нерального військового суду призначався гетьман. Однак найвищою апеляційною інстанцією, до якої можна було звертатися через Колегію іноземних справ у разі незадоволення рішенням Генерального суду, був цар. Цим було підірвано спробу гетьмана Д. Апостола відстояти незалежність судочинства на Лівобережній Україні.

Царський уряд вніс зміни і у фінансові справи Лівобережжя. Війсь­ковий скарб, який відав ними, раніше очолював Генеральний підскар­бій. Рішенням царського уряду замість одного підскарбія признача­лися двоє: українець і росіянин.

Царський уряд установив обмеження гетьманської влади і в по­рядку надання нових володінь. Раніше гетьман універсалом надавав певні володіння, а цар, якщо до нього зверталися, на цій підставі зат­верджував право на них жалуваною грамотою. Тепер це право повністю переходило до царя, а гетьман втрачав реальну економіч­ну владу.

У зв’язку з рішенням царського уряду щодо надання володінь Д.Апостол у травні 1729 р. спеціальним розпорядженням, надісланим у всі полки, зупинив дію виданих ним універсалів на володіння маєтками.

Рішення царського уряду про відновлення гетьманату мало на меті тільки часткове повернення автономії Лівобережній Україні. Політична та економічна влада гетьмана, порівняно з попе­реднім гетьманством, стала ще більш обмеженою.

Значним був вклад Д. Апостола у поліпшення судочинства на Лі­вобережній Україні. «Пункти» гетьмана, затверджені російським уря­дом, визначали тільки загальну схему судів. Тому для поліпшення су­дочинства була підготовлена і від імені гетьмана 13 липня 1730 р. ви­дана інструкція судам.

Головною метою інструкції було встановлення чіткої системи судочинства. Це досягалося, по-перше, поступеневою системою апеляції: Вищий суд не мав права приймати справи, що не розглядалися в ниж­чих. Генеральний військовий суд займався тільки справами у апеля­ціях. Верховною апеляційною інстанцією був цар. По-друге, інструк­цією регламентувався склад полкових, сотенних і сільських судів і визначалася їх компетенція. По-третє, нею сотенні, городові і магіст­ратські урядовці зобов’язувалися видавати купчі на продаж грунтів, духівниці та інші документи. Раніше перехід нерухомого май­на відбувався, як зазначалося в інструкції, «голослівно», тобто без документального оформлення, від чого «немалые у народе устают тяжби и в судах деется трудность».

Таким чином, інструкція судам від 13 липня 1730 р. сприяла упорядкуванню законодавства на Лівобережній Україні.

Під час гетьманства Д. Апостола почалася робота по кодифікації українського права. В 1730 р. Д. Апостол звернувся до архімандрита Києво-Печерської лав­ри з проханням направити для цієї роботи «духовних персон до того дела искусстных и знаючихся». У 1733 р. усіх осіб, які займалися цією роботою, зібрали у містечку Ічня Чернігівського полку. Деяких з них Д. Апостол навіть «увільнив від воєнного походу». Кодифікація українського права була закінчена вже після смерті Д. Апостола.

На початку 1734 р. здоров’я гетьмана знову погіршало і 15 січня 1734 р. на 80-му році він помер. Похований гетьман у с. Сорочинцях у побудованій на його кошти кам’яній церкві.

У гетьмана було дев’ятеро дітей. Двоє з його синів — Петро і Павло — займали посади Лубенського та Миргородського полковників. Петро Апостол знав кілька іноземних мов і відомий як автор щоденника російською і французькою мовами, що був опублікований.

Це була небуденна постать, яка користувалася загальною повагою. Він був не тільки воїном з безперечною військовою вдачею, так необхідною для полковника, а й розумним адміністратором, який помірковано і без конфліктів правив Миргородщиною, а потім і Україною.

 Україна була для нього справжньою батьківщиною, і її долею він глибоко переймався. Але в його житті були не тільки періоди патріотично­го злету, але й пристосуван­ня до обставин. В певних випадках він готовий був іти на далекосяжні компроміси.

Д.Апостол як державний діяч у нелегкій обстановці кінця 20-х рр. XVIII ст. зумів відновити діяльність інституцій Гетьманства, здійснити ряд правничих, господарських реформ. На той момент це мало велике значення, оскільки затримувало наступ російського централізму і поглинання України імперією.

Ігор Коляда,
канд. істор. Наук
Матеріал надано редакцією журналу «Історія в школі».
Підготував А.Гусєв

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com