Казки для дорослих

Чи можна укласти такий підручник історії, який влаштує народи двох держав, що мають, даруйте за тавтологію, чималий спільний часовий шмат цієї історії? Навряд.

Пара прикладів: французи обожнювали і будуть обожнювати Наполеона Першого. Хоча він свого часу переполовинив у безперервних війнах доросле населення своєї імперії. Та ще й цинічно зауважив з цього приводу: «Велич дорого коштує!»

А тепер спробуйте уявити собі пам’ятник Наполеону посеред Кремля. А він, між іншим, там стояв — під час недовгої окупації французами Москви у 1812-му році. Але чи є це підставою для того, щоби докорінно переписувати історію Вітчизняної війни 1812-го року в російських підручниках і наукових монографіях.

Наступний приклад трошки ближчий. Генерал Іван Денікін для історії України початку ХХ століття не є фігурою сторонньою. Він закінчував у Києві юнкерське училище, а в Першу Світову війну хоробро воював на українських теренах. Зокрема у 1916-му р. — двічі вибивав німців з Луцька, за що був удостоєний рідкісної нагороди: іменної Георгіївської зброї. Але що зробили білогвардійські вояки-денікінці, коли восени 1919-го року вибили «червоних» із Києва? Кинулися до зловісних тюрем ЧК — рятувати безневинних? Ні, влаштували погром приміщення Української Академії Наук. Мовляв, «хахлам академія нє паложена!»

А сам Денікін видав наказ, згідно з яким російська мова проголошувалася ЄДИНОЮ офіційною в усіх установах, навчальних закладах та інших сферах життя «Малоросії». Щоправда, українцям натякнули, що в майбутньому можна буде подумати про українські школи, але виключно приватні, і викладання української мови і літератури як окремого курсу в окремих державних вузах. Реакція національно усвідомлених українців на такий вияв білогвардійського інтернаціоналізму відома. На Кавказі, в тилу у Денікіна повстало Кубанське козацтво, що складалося з етнічних українців. Частина козаків перейшла до «червоних», а частина оголосила війну на два фронти під гаслом: «Бий білих, доки не почервоніють, бий червоних, доки не побіліють».

У той же час фігура генерала Денікіна як російського патріота виразно глорифікується нашими північними сусідами. Прах Івана Антоновича ще 5 років тому урочисто перепоховали в центрі Москви. А один із членів кремлівського дуету навіть публічно похвалив денікінську версію «малоросійської політики».

На відміну від своїх соратників по «громадянській війні» генералів Краснова і Шкуро, Іван Антонович Денікін категорично відмовився мати справу з гітлерівцями. І це робить йому честь як російському офіцеру. Але не виправдовує його класичну імперську українофобію.

І таких прикладів в історії — на кожному кроці! І починали її переписувати і підганяти під політичну доцільність та державницьку необхід­ність не більшовики у 17-му і аж ніяк не нинішні українські науковці. Ще горезвісний Нестор, що незаслужено називав себе літописцем, розпочав процес політизації історії. На догоду вождям, а не Істині. Було це, нагадуємо, наприкінці ХІ століття. Тисячу років псевдоісторичного рукоблудства і ґвалтування Правди дали один-єдиний результат. Ще не одне покоління справжніх вчених муситиме розбирати еверести міфів, брехні і відвертої фальсифікації.

То що ж робити? Раз і назавжди припинити процес політизації історії. Віддати її в руки професіоналів. Хоча у наші складні часи справжніх професіоналів випхали за двері нахабні і тупі дилетанти.

Але іншого виходу немає. Бо історичні міфи — то далеко не безневинні казочки, вони можуть перетворитися на руйнівну силу, якщо їм надати відповідної політичної чи ідеологічної спрямованості. Таке в історії людства траплялося не раз.

В.Н.