Уроки біографії

Невдовзі після публікації нашого есе про білі плями в біографії колишнього шефа КДБ УРСР часів Щербицького генерала Федорчука ми одержали лист від професора Юрія Зелінського, завідуючого відділом Інституту математики НАНУ. Він стверджує, що поміж його колег-вчених побутує думка: один із провідних російських математиків — член-коресподент Академії Наук РФ, завідуючий однією з кафедр мехмату Московського Університету імені Ломоносова професор Віталій Віталійович Федорчук є сином покійного генерала КДБ.

Це спонукало нас ще уважніше вивчити всю доступну нам інформацію, а також звернутися до спогадів старших офіцерів КДБ, котрі служили під началом Федорчука в радянській Україні. Як правило, під час підготовки наших історичних есе ми користуємося щонайменше трьома незалежними джерелами інформації. Співставляємо, аналізуємо і залишаємо те, що не викликає сумнівів. Наприклад, у даному випадку ми не посилалися на відому книгу російського журналіста і письменника Леоніда Млєчіна про шефів радянського КДБ, оскільки сам покійний генерал Федорчук відгукувався і про цю книгу, і про її автора вкрай негативно.

На жаль, зв’язатися з самим професором Федорчуком нам і досі не вдалося, оскільки його електронна пошта вперто повертає всі наші листи, а службовий телефон постійно зайнятий. Проте і повторна перевірка підтвердила те, про що ми писали: Віталій Васильович Федорчук офіційно одружився у 1942-му році і того ж року у нього народився син Євген. В 60-х роках під час служби батька в Групі Радянських Військ у Німеччині юнак застрелився з батькового пістолета. Жодне з джерел не вказує причин самогубства. В усякому разі на подальшу службову біографію генерала це не вплинуло. Далі у документах і спогадах фігурують тільки дружина і донька (1945 р.н.) генерала Федорчука. Про них же згадують неодноразово і колишні підлеглі шефа українського КДБ. Дочка померла в 1994-му році, дружина — раніше. Останні 14 років життя відставного генерала за ним наглядала онука. «Приходить раз на тиждень, готує мені їжу» — згадував Федорчук в одному з нечисленних своїх інтерв’ю.

Що нового для себе почерпнули ми у цій повторній розвідці? Федорчук пішов до школи у віці 9 років, що вже само по собі дивно. Шестикласником пережив Голодомор, залишився живим, але дійшов висновку — аби вижити в СРСР краще бути у владі. І не просто у владі, а в тій, якої майже всі бояться. Відтак він свідомо обрав службу у сталінській політичній поліції.

І на Халхін-голі у 1939-му, і в боях 1941-43-го років особіст Федорчук зарекомендував себе хороброю, часом відчайдушною людиною. Двічі був важко поранений — отже, за спини бійців не ховався. Але в 1943-му переведений у глибокий тил на відверто другорядну службу по охороні стратегічно важливого об’єкту НКВС. Відтак основні свої нагороди (ордени Леніна, Жовтневої Революції та Трудового Червоного Прапора) Федорчук одержав за придушення спроби національного відродження в УРСР.

Ще одна промовиста подробиця зі спогадів самого генерала: в 1970-му році після призначення шефом українського КДБ Федорчук не спрацювався з тодішнім республіканським партійним лідером Шелестом, зате одразу знайшов спільну мову зі Щербицьким, на той час Головою Ради Міністрів УРСР. Щербицький запросив Федорчука до себе на дачу, і вони чудово про все домовилися. За два роки Шелест мусив піти у відставку, а Щербицький став повновладним господарем УРСР. Подумайте над ситуацією: Голова Кабміну за спиною фактичного керівника республіки потай зустрічається з шефом КДБ і домовляється про подальші дії. Що це, як не змова?

Один із підлеглих Федорчука, що добре знав його по роботі в Україні, дійшов надзвичайно цікавого висновку: «Для цієї людини війна ніколи так і не закінчилась». Уявляєте? З 1945-го року до відставки у 1986-му (40 з гаком років!!!) генерал продовжував війну. Але з ким? Зі своїм народом. Народом, який, до речі, і його породив.

Найлаконічніша характеристика генерала, зроблена тими, хто його добре знав: «Тупий солдафон, невихований хам, котрий, однак, на льоту розшифровував хитросплетіння бюрократичної «новомови». Тиран у стосунку до підлеглих і водночас патологічний боягуз, у якого, за власним визнанням, на нарадах у начальства віднімалися ноги і кітель на спині ставав мокрим від поту».

Одне слово — типовий манкурт.

В.Н.