МУСИМО ФОРМУВАТИ НОВЕ БАЧЕННЯ

Багато хто із старших, та й молодших людей почувши про комунізм, відразу застерігають аби «не ворушити вчорашній день», «не стріляти у минуле», «не ятрити рану». Але рана завжди буде ятрити коли не загоєна, а якщо не усунена то буде ще й розростатися.

Для того, аби очистити свідомість від засмічення різними надуманими поняттями минулих режимів, нам потрібно зрозуміти причину минулих трагедій. Зрозуміти чому такі віруючі, такі набожні українці, так легко піддались матеріалізованому, безбожному пролєтарію? Чому не послухали своїх священиків, а послухали і повірили невігласу у шкурі пролєтарія? Чи сьогодні робив хтось то тій темі аналіз і де той аналіз? Ви закликаєте молодь забути про це — а я вас питаю: чому комунізм понад століття нищив віру у Бога і церкви, а сьогодні комуністи в Україні перші і ледь не святі і заступники православ’я?! Це сьогодні ми бачимо, як сотні «побожного люду» падають на коліна перед комуністами, ніби ангелами святими? А чи хто чув від комуністів покаяння за зруйновані церкви та знищених їх служителів? Я запитую — чи це віра, чи це сліпота й хвороба!? А звідси напрошується наступне запитання: чи не опиниться Україна завтра під якимось іншим «ізмом» і не почнеться новий армагедон?! Тому-то ми маємо усвідомити: що комунізм і світле майбутнє, то протилежні речі; а куркуль і господар — це те саме; колгосп і лігеншафти — те саме; сталінізм і гітлеризм — те саме; фашизм і шовінізм — те саме; а 100.000 добровольців, українських повстанців — це не банда, а народний спротив, — це здорова реакція імунної системи народу, без якої не існуватимуть як українці, так і будь-який інший народ, і все людство загалом. І тільки через глибоке та здорове осмислення та усвідомлення тих викривлень та перекручень, ми звільнимося від світоглядних хвороб і станемо незалежними та достойними людьми. Бо без достойних, поважних та незалежних громадян не буде незалежної держави.

Саме тому ми повинні вкотре цілісно і вдумливо переглянути історію 20-ого століття. І не через призму комуністично-пролєтарських міфів, а з огляду реальних подій які відбувались, та їхніх наслідків. Скажімо, якщо комуністи, у січні 30-ого року скликали у Києві Надзвичайний Собор УАПЦ, то не для покращення справ віри православної, а для її знищення. Тому що відразу після Собору арештовано М. Борецького і репресовано 42 800 священиків. Це звичайна комуністична практика нищення людей. Так само серед зими 34-ого року комуністи скликають у Харків на з’їзд кобзарів, і як наслідок вбито 337 кобзарів. Така ж доля спіткала у 1937 році дослідників трипільської цивілізації — усіх розстріляли.

Для прикладу інший спосіб, не менш підступний. 8-16 квітня 1921 року, 10-ий з’їзд РКП(б) прийняв рішення про перехід до Нової Економічної Політики. Аналогічне рішення прийняла 1 Всеукраїнська нарада КП(б)У 2-4 травня 1921 року. Зважте, — у 21-ому році в Україні більшовиків з пролєтаріями вистачало тільки на нараду! Проте їм нічого не заважає затвердити НЕП для України і прийняти рішення ще й про «українізацію» українців. Мовляв ми свої і дуже стараємося для вашого блага. Все закінчилося знищенням тих господарів, які спромоглися за кілька років НЕПу розвинути й підняти зруйноване громадянською війною господарство. А 18-22 листопада 1933 року постановою ЦК КП(б)У припиняється українізація і починається ліквідація українських культурних і наукових осередків. Сьогодні п’ятикласникам зрозуміло, що «законом про колосок», прийнятого у серпні 1932 року, оголошено війну не куркулям, а останнім селянам і колгоспникам! Що прийняттям постанови у грудні 1932 року про заборону ввозу і продажу промислових товарів у райони комуністи боролись не за здачу зерна, бо й так обдерли все до нитки, а прагнули поставити на коліна українців! На «чорну дошку» було занесено 82 райони України! А щоб не втекли, видали директиву про «заборону масового виїзду селян» і ГПУ отримали відповідну вказівку, посилити діяль­ність «заслонних загонів» навколо сіл та на залізницях. Такого грабунку і ґвалту не знав жоден народ в історії людства! Не знав жоден народ і такої жорстокої, людиноненависницької влади! Але це не завадило США визнати владу комуністичного режиму. І вже через два роки комуністи свою людиноненависницьку політику направили проти неповнолітніх і видали «Закон про карну відповідальність з 12 років». Комуністичний режим дозволив собі судити неповнолітніх, — і саме тих, кого доля вберегла від голодної смерті, тих дітей, які всупереч цим намаганням пролетарського режиму вижили і загартувалися нетрями вулиць, котрі у сурово-режимній державі пізнали волю. Вдумайтеся, — діти стали загрозою найбільшій імперії світу! Наскільки сильно діяло почуття волі на комуно-пролєтарсьий режим, як маніакально вони боялися того почуття! Але нашим завдання є дізнатися статистику дії того закону, де і скільки засуджено!

Але це ще не край цинізму комуністів. У 1933 році, коли мільйони селян в Україні помирає від голоду, німецькі селяни дешевим українським цукром годували своїх коней. Українське зерно гнило у складах і на кораблях, його топили у ріках і морях! У той же час, голодуючи, селяни змушені були годувати комуністів та ще їхніх «кровних братів», офіцерів Вермахту, які згодом очолили генштаб Гітлера. У комуністичному Союзі кувалась і кадрова і технічна міць фашистської імперії. Комуно-фашистську близькість і дружбу письмово закріпили у Москві своїми підписами, 11 листопада 1938 року комісар держбезпеки 1-го рангу, Лаврентій Берія і начальник четвертого управління (Гестапо) Генріх Мюллер. Ними була підписана Генеральна угода між Головним управлінням державної безпеки НКВС СРСР та гестапо, Головним управлінням безпеки Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини. Згідно з цією угодою сторони домовлялися про співпрацю та взаємодопомогу. До літа 1941 року радянські органи передали у Німеччину близько 4 тисяч осіб, і серед них — членів сімей розстріляних німецьких комуністів, заарештованих в СРСР, а також німецьких робітників, які у роки економічної кризи на Заході перебралися до «країни рад». Більшість з них гестапо згноїло у концтаборах. У свою чергу, нацисти депортували в СРСР осіб, яких розшукував НКВС. 23 серпня 39 року комуністичний режим із фашистським підписують таємну угоду між Ріббентропом і Молотовим про ненапад і розподіл впли­вів. Сталін п’є за здоров’я Гітлера, ЧА і Вермахт проводить спільні паради. До самісінького 22 червня 1941 року у ленінських кімнатах, на політзаняттях, червоноармійці вчили праці Гітлера і Генріха Мюллера. Ще 22 червня через кордон СРСР пропускають вагони до Німеччини. Очевидно, що спів­праця Гестапо і НКВС продовжувалася й під час війни. Бо миттєво, у перші ж тижні, фашисти викривали практично усі засекречені запаси продуктів та військове спорядження, залишене совєцькою владою для диверсійних груп і партизан, виявляли та арештовували підпільні комітети червоних партизан. То чи мають право комуністи закидати будь-кому звинувачення у співпраці із нацистами, коли найбільшу і найтіснішу дружбу проводили саме вони?! Заради дружби з нацистами НКВДисти видавали німецьких комуністів гестапівцям!

Тільки через 8 годин війни Сталіна примусили віддати наказ по ЧА на вогонь у відповідь противника. За ті години війська Вермахту увійшли у глиб імперії майже на 100 км. Ми не повинні перейматися тим, чому Сталін думав над тим аж 8 годин, адже будь-який солдат на його місці без жодних роздумів видав би відповідний наказ. Ми повинні порахувати наслідки цього ганебного мовчання. Скільки за тих 8 годин потрапило червоноармійців до ворожого полону, скільки знищено техніки, скількох солдат розстріляли НКВДисти за вогонь по фашистам?! А далі пішли накази: «Той, хто потрапив у полон, зрадник!», а котрий попав під німецьку окупацію повинен «спокутувати кров’ю ганьбу перебування під окупацією фашистів»! Народ, який десятиліття жив у голоді, на трудодні замість зарплати, яка тільки планувалася виплачуватися два рази у рік, і при тім змушений був годувати комуністів і фашистів, — залишився між ними і став їм же винним, як під час війни, так і після?!

Неперевершеним прикладом цинізму і містифікаці є культ пошанування «невідомого солдата». Як вміло комуністичний режим свою людиноненависницьку політику і бездарну ганьбу перетворив на благо! Понад шість десятиліть народи більшовицької імперії щорічно згадують про невідомих солдат, і рідко кому спаде на думку знайти імена героїв. Німецький народ, який був осуджений за фашизм, ретельно встановлює захоронення кожного свого солдата, де б воно не було — чи в Африці, чи у Сибіру. А переможці чуми 20-го століття і далі приховані за ширмою «невідомого солдата».

Дехто із сьогоднішніх політиків робить спробу у примиренні українського суспільства, і у відповідь все частіше чуємо, що по обидва берега Дніпра різна історія. Але історія по своїй природі не може бути різною, вона одна, а от її трактування — різне.

Тема геноциду українців, який мало ким порушується — це слабкість самих українців. Саме різноформна слабкість українців провокує різні чужоземні політичні та суспільні організації до нищення українців і всього українського.

Відразу варто зазначити що слабкість українців це не є суто українською проблемою. Сьогодні все людство хворе і стоїть над прірвою самознищення. Про це говорять провідні науковці і сходяться до порозуміння у тім, що порятунком має стати переосмислення суті людини і суспільства і духовне переродження. Скажімо американські дослідники назвали новий шлях розвитку альтернативним. Альтернативний шлях — це формування свідомості Нового покоління, сутність якого зводять до чотирьох основних напрямів: світоглядний, організаційний, інформаційно-просвіт­ни­цький та технологічний. І саме Україну багато фа­хівців називають осередком переродження людства і планетарним стержнем у формуванні нових світоглядних засад та свідомости Нового покоління. На підтвердження цієї думки є багато чинників, теорій та наукових досліджень. І одним, немаловажним фактом, є те, що за останню сотню літ саме світогляд та свідомість українців зведені до абсурду і цілковито перевернуті. Шлях нашого суспільства був схожий на просування отари баранів, яку вів сліпий вовк. Звісно, чим закінчиться подібна подорож. Саме тому українцям будувати нові (або відроджувати забуті) світоглядні основи нового покоління людства. І власне Майдан — це перший приклад прояву нового українського духу та організації.

Важливим кроком також повинно стати розвінчання комуністичних стереотипів.

Наприклад, комуністи стверджують що захищають інтереси народу — але мільйони репресованих; замордованих; розстріляних без слідства і суду; найбільший Голодомор в історії людства на найродючіших землях планети — все це свідчить, що захищають вони інтереси свого комуністичного клану і аж ніяк не селян та робітників;

- комуністи стверджують що перемогли фашизм — але перемога над фашизмом сталася виключно завдяки жертовности, стійкості і витривалости народу і в першу чергу українського, на який припав найбільший тягар війни. А перемога ця від­булася всупереч діяльности та намаганням комуністів;

- комуністи стверджують що культ «невідомого Солдата», це свято вшанування пам’яті про солдат-переможців фашизму. Але насправді це є ширма, за якою комуністи хочуть приховати свою злочинну і бездарну діяльність у роки війни. За ширмою комуністи хочуть сховати мільйони тих, ногами яких розміновували мінні поля; червоноармійців, яких потопили в болотах і водах; ким «виявляли» вогневі точки противника; кого гнали на німецькі ДОТи, аби ті розтратили свої боєприпаси; кого розстрілювали «заградотряди»… І ніколи комуністи не будуть відновлювати імена загиблих червоноармійців, і не будуть шукати їхні могили, так як це зробив німецький народ.

Варто зазначити, що комуно-пролєтарські стереотипи тісно поєднані із стереотипами імперськими і закладені українцям на рівні підсвідомості. Скажімо, комуністи без жодних застережень підхопили ідею про слов’янське об’єднання трьох братніх народів. Чому трьох? Невже поляки, чехи, словаки і словенці менш слов’яни? Чи може насправді їх неможливо упокорити і контролювати як білорусів і українців? Комуністичний режим продовжив справу імперіалізму по прищепленню українцям вакцини на неповноцінність і досяг результатів. Уже майже два десятка літ Україна незалежна, а політики найвищого рангу товчуть воду в ступі і вдають що мудрують над доленосним питанням — куди вектор України направити — в Росію, Європу, чи Америку. А п’ятикласник на це доленосне питання відповідає дуже просто і з гідністю вільної людини: Україна має бути з усіма. Вектор вільних людей і вільної країни повинен бути у всі кінці світу. Питаннями про обмежений вибір вектора розвитку, сучасні верховоди стараються втримати українців у рамках залежності. І не важливо від кого, аби тільки пам’ятали про свою неповноцінність і залежність.

По суті, схоже питання про двомовність. Видні діячі напружуються до поту, аби щось мудре відповісти на це «болюче» питання, а молодь відразу, без жодних роздумів, автоматично — при введенні двомовності, вам доведеться вивчити українську. Відомо ж, що жоден захисник російської мови не дозволить собі подібну розмову у Франції, чи Нігерії. Прибуде туди і без будь-яких претензій почне вчити французьку чи нігерійську. Тому варто зрозуміти, що це не питання мови, це питання внутрішнього світу шовініста, його розуміння взаємовідносин і взаємоповаги, а також самоповаги українця.

Ще один новітній приклад, як збоченими можновладцями перекручується на свою користь не те що древня історія Руси-України, а вчорашня історія України і Майдану зокрема. Якийсь хохол розчарувався у Майдані і йому вважається що весь народ розчарований і Майданом і Незалежністю в цілому. Але розчарування — це вада людини, у якої низький рівень знань, віри, волі і життєвих сил. Достойним людям, які себе поважають, ця риса не притаманна. Вони свідомі того, що для відстоювання незалежності ще не раз доведеться виходити на Майдан. Відстоювати особисту незалежність і суспільну, відстоювати мову, культуру — це потрібно робити щодня, як людина не забуває щодня дихати. Тому розмови про розчарування народу — це не що інше, як розносити хворобливий вірус неповноцінності. На превеликий жаль, подібні речі є свідченням про мізерний вплив здорового глузду в українському інформаційному просторі та ЗМІ, за якими сьогодні головна і визначальна частка у творенні світоглядних засад України.

Людина за часів епохи комунізму на цілий ряд сходів опустилася нижче звіра. Звісно що насамперед вина у трагедії є на самих українцях: що були несвідомими, що піддались одуренню, що були слабкими. Також ми повинні реально оцінити дії держав сусідів та світових лідерів і з тих історичних сторінок вивести висновок для сучасності. Адже надто політика Європи і США та світового співтовариства тоді нагадує політику сьогодення. І головний висновок такий — ніхто тоді не зважав на слабких, ніхто і сьогодні не зважає на тих, чиєго голосу не чути.

Ніхто не буде українця поважати, коли він сам себе не буде поважати, коли буде надіятися, що комсомольці побудують для нього Україну, коли буде надіятися що соціалісти, комуно-науковці напишуть для нього справедливу історію. Тому першочерговим нашим завданням є стати Українцем, поважним і самодостатнім.

Сьогоднішнім провідникам та громадським діячам особливо важливо зрозуміти потребу і нагальність у новім і вільнім мисленні, у формуванні нового світогляду, нових формах спільної організації та роботи, у якісній зміні управління. Тому що саме це сприятиме в отримані нової інформації, дасть змогу ефективно аналізувати її та формувати здатність знаходити відповіді, які дозволять розуміти і вирішувати проблеми сьогодення та майбутнього. Саме розкуте і вільне мислення, без будь-яких фанатичних рамок, забезпечить гідне життя ще нам і прийдешньому новому поколінню з новим рівнем свідомості. Ми повинні навчитися розділяти відповідальність за особисте життя та здоров’я, і в такій же мірі за суспільну свідомість, суспільний справедливий лад та достаток. Не хто інший, а саме ми, українці, готові переступити через ідеологічний та релігійний фанатизми, позбутися минулих стереотипів, аби розширити горизонт нової свідомости. Тож най у тому допоможе Бог!

Осмир
Портал українця