Молитва у храмі — важлива ознака віри

Сучасний світ все частіше ставить питання: чи взагалі потрібна ще молитва і що змінюється у нашому повсякденному житті у зв’язку із храмовим богослужінням? Протест проти неправдивості, боротьба з соціальною нерівністю, вирішення матеріальних, економічних протиріч, проблеми війни та миру — все це сучасний світ вважає важливішим, ніж православні проповіді.

Люди, мовляв, не хочуть бути бездіяльними та ховатися у стінах храму. Багато з тих, хто вважає себе християнами, взагалі викреслили церковну службу з власного життя. Паралельно з цим сучасна преса, телебачення раз у раз стверджують, що Православна Церква переживає кризу. Психологи та сучасні філософи пишуть, що богослужіння Церкви — це обрядово-побутова рутина, а не виявлення живої віри, храмове богослужіння аж ніяк не пов’язане з їхнім щоденним життям тощо.

Перш ніж заглибитися у ці міркування, давайте детальніше розглянемо православне богослужіння. На першому місці богослужбової дії Церкви стоїть Божественна Літургія (Євхаристія (Причастя). Літургія — це громадська дія, «служіння народу». Під цим розуміється спільна молитовна подяка, створення хвали Господу народом. У Літургії народ приносить Богові плоди рук своєї праці — хліб (просфора) та виноградну лозу (вино). З приношенням вина та хліба до Церкви людина приносить і частину свого життя: свої проблеми, професійну діяльність, сімейне життя, протиріччя, потрясіння, радість, смуту — все, що є насправді в людському існуванні. Сприймаючи ці дари, Господь силою та благодаттю Святого Духа освячує хліб і вино і робить їх Святими Дарами — справжнім Тілом та Кров’ю Христа Спасителя, в наше реальне земне життя входить сила, благодать та енергія Божа, яка перетворює освячує, преображає наше буття, сповнює його божественним сенсом та нескінченною радістю молитовного єднання з Богом. Важливо підкреслити, що це не символізм, не прообрази, а реальність справжнього Богоспілкування. Літургія, таким чином, не тільки дійство священиків, яке віруючі лише спостерігають або в якому вони пасивно беруть участь, але — свято всієї Церкви. Православ’я — це живий шлях спілкування з Творцем світу, заснований на реальній практиці та досвіді будування людського життя у світлі Божественного Одкровення.

На другому місці церковного літургічного життя стоять інші богослужіння добового кола (утреня, вечірня, всеношна, перша, третя, шоста і дев’ята година та навечірня). По своїй суті людина — істота суспільна. Чи можна уявити собі дружну сім’ю без спільних обідів, вечер, прогулянок, бесід? Те саме стосується і Церкви, їй необхідна спільна діяльність, перш за все, спільне прославлення Бога. Побожність людей, їхня домашня молитва — це добре, але не замінить спільну молитву. Християнство ніколи не вважалося суто особистою справою кожного. У релігії для людини існує небезпека піклуватися тільки про самого себе та прагнути лише до власного спасіння. Багатьох обтяжує таке егоїстичне поривання до спасіння. Саме тому потрібна участь у спільному богослужінні, аби віруючий стикався з проблемами Церкви та вимогами часу, а не поринав цілком у свої особисті турботи та радощі. Більше того богослужіння це не лише, коли ми служимо Богові, але це і той час коли нам усім служить сам Бог. Важливо це відчувати, розуміти та поринати у молитовну таємничу сферу церковного храмового богослужіння Православної Церкви, де Освятителям, Хазяїном, Господарем є сам Творець Вселеної — Бог.

Окрім іншого, у церковній храмовій молитві виявляється єднання віруючих та єдність Православної Церкви. Християнство ніколи не було і не буде релігією окремих людей, приватною справою кожної людини. Робітник та директор підприємства, селянин та городянин, бідний та багатий, чорний і білий, українець та росіянин — всі однаково стають на коліна, об’єднані спільними правами та бажаннями. Літургія знаменує собою нове суспільство, в якому людина позбавлена гонитви за престижем та живе як рівна серед братів. Адже важливо не тільки творити добро кожному за себе, але й вирости у справжнє суспільство людей. По-перше треба відчути справжню людяність, а вже потім обожитися та починати сходження до небес.

Відомо, що люди, які думають однаково, прагнуть до єдиної мети, а це множить радість їх віри та укріплює віру цілого народу. З досвіду церковного життя ми знаємо, що поза релігійною громадою переважна частина віруючих швидко втрачає контакт із Богом. Христос дуже добре знає людей та сприймає їх такими, якими вони є. Він збирає довкола себе громаду та встановлює спільну трапезу де усі разом за Євхаристичним столом спілкуємося з самим Богом. Отож ця вечеря (Причастя) і є центром православного богослужіння.

Загалом треба сказати, що життя та учення Христа Спасителя Православ’я розглядає у зв’язку із життям самої Православної Церкви. Гарний приклад духовного та інтелектуального осмислення православного віровчення — вивчення свят та календаря. Наш церковний рік побудований на спогадах про Христа. Церковний календар наповнює час цими спогадами, і таким чином власне час стає образом спасіння та нового життя. Насправді богослужіння полягає в тому, що в ньому та через нього завжди оживає все, створене одного разу Ісусом Христом, стає справжнім, дійсним для нас та нашого спасіння. Отже, моменти церковного життя — це входження та прилучення до вічного значення цієї події у минулому, завдяки чому ми відчуваємо Царство Боже. Тому важливо не тільки вести індивідуальне духовне життя, а й відвідувати православне богослужіння, «здобувати святоотцівський розум», перебувати у Церкві не тільки тілом, але й серцем. Це та засада, на якій ми мусимо будувати наше релігійне життя у сучасному світі. Проникнення у світ обрядів та символів віри — одне із завдань формування релігійної структури життя людини. Ми повинні відчувати та цінувати молитовну атмосферу православного богослужіння — таємничого трепету, який перебуває в основі будь-якої релігії, відчуття зустрічі з Тим, Хто поза повсякденним життям. Богослов’я і молитва Церкви не залишаться абстрактними, якщо ми сприймемо Православ’я як Шлях, Істину і Життя. Іноді ми не здатні збагнути розумом та всім своїм єством, що немає більшої радості на землі, ніж бути у храмі Всевишнього, брати участь у церковних службах, дихати пахощами Царства Небесного, яке є «радість та мир у Дусі Святому» (Рим. 14: 17).

Крокуючи до радісного і Світлого Різдва Христового, кожен християни повинен зрозуміти, що різдвяні богослужбові пісноспіви, світло Віфлеємської зірки, блага звістка ангелів, звернені не лише до історії, а до кожного з нас, до усього сучасного світу. Церква завжди молиться щоб любов та ласка Богомладенця Христа зігрівали наші холодні серця.

Протоієрей Діонісій Мартишин,
завідувач кафедри православної культури та теології МАУП,
настоятель академічного храму дванадцяти апостолів