Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

СОНЦЕ НАД КОЛОНЩИНОЮ

Новина — як дивина
У Колонщині сталася новина, і то — добра, а добра вість, як відомо, легкі крила має.
Скоро вона не тільки селом розлетілася, а й розлунилась у всьому поліському краї. Тут відкривали дитсадок.

Новина — як дивина. Ще б пак: відкривали у сучасному українському селі, де мало не повсюдно життя ледь жевріє. І де дитсадки дедалі частіше закривають, полишаючи порівняно нові й давні, з неоціненною історією села на поступове вимирання.

Нещодавно десь прочитав, що в тридцяти тисячах українських сіл не народилося жодної дитини. А тут, навпаки, — переконлива ознака того, що молодь вертається в село, народжуються діти, на яких тепер чекає це по-родинному затишне гніздечко.

Згадуватимуть його, спогадуватимуть рідне село, коли вилітатимуть у світи, коли торуватимуть дороги свого дорослого життя. Хіба не так?

Якось і сама Пелешок зізналася:

- Коли я бачу дітей, то завжди вертаюсь подумки на багато років назад, наче мої однолітки залишилися малюками і ніколи не виростали. В такі хвилини ніби ковтаєш свіже повітря…

І додавала, що в чужих світах, які долала в юності, довго тужила за домом, спогадуючи маму і сестер, сусідських і шкільних перевесників, пагорби й видолинки Поляхової, котрі незабутніми різнобарвними картинками закарбувалися в душі.

Трохи послабшало це відчуття, коли вона приїхала в Колонщину, приростаючи серцем до її людей і краєвидів, занурюючись у розмаїте буття колись нового для неї села, що стало рідним. Бо тут вона зустріла кохання, одружилася, тут народилися діти, яких, до речі, в дитсадок вона возила аж у районний центр. Як і чимало її односельців.

З нагоди події висадився в Колонщині також чималий десант столичних журналістів: з «Урядового кур’єра», «Сільських вістей», журналу «Українська культура», з «Вістей» та «Слова просвіти», не кажучи про місцеві «районку», радіо і телевізію. Про це Юлія Василівна Пелешок, сільський голова, подбала заздалегідь; зателефонувала вона і до нашої редакції. А вже ввечері того ж дня мала виступати в прямому ефірі Національного радіо в моїй авторській програмі «Мистецтво жити».

Із журналістами дружить віддавен, їх словом у різних виданнях «освячено» чимало колонщинських подій. Скажімо, від­криття пам’ятника жертвам голодомору та репресій, оновленого Будинку культури, картинної галереї в сільській школі, проведення традиційного Дня села. Адже недаремно мої колеги напівжартома кажуть, що подію, не висвітлену в пресі, на радіо чи електронних засобах масової інформації, можна вважати такою, що не відбулася. Як би там не було, але, вважайте, до кожного слова про Колонщину сільський голова ставиться з повагою, і навіть у рідній від народження Поляховій на Хмельниччині про її успіхи вперше довідалися з однієї з центральних газет. «Це ж про нашу Юлю пишуть!..» — приходили до мами сусіди з радісною звісткою…

Першим, хто трапився мені на дорозі до ганку новобудови, був отець Володимир, настоятель місцевого храму. Прошу його розповісти про себе, зокрема, відколи він у Колонщині, про подію, що зібрала стільки сільського люду, з-посеред котрого — батьки малечі, дідусі й бабусі; немало з них, звісно, — його парафіяни.

Так, відказував, їх тут сьогодні немало зібралось, про відкриття дитячого садочка я неоднораз говорив під час проповідей. Шість років уже в Колонщині, священик, живемо тут, працюємо, молимося. На цю подію, каже, ми вже давно чекали, молили Бога, щоб вона звершилась. А ще раніше — щоб послав таку людину-ентузіаста, як Юлія Василівна. І дитсадок, і школа, і Будинок культури, — все це завдяки їй, вона вміє згуртувати біля себе людей, щоб діяти громадою, робити добрі мирські справи.

— Був перед цим у Колонщині також інший голова, його вже при вас, отче, переобрали — й сталися зміни?..

— Коли я приїхав, то головував Микола Миронович, і дуже тривалий час, десятиліттями. Можливо, хтось із односельців вважав, що — довіку. Але життя в селі — мов на долоні, люди бачать, хто є хто. Після його переобрання сталися разючі зміни і в обличчі села, і в духовній атмосфері буття односельців. Знаю думку громади, яка вважає тепер, що кращого голови, ніж Юлія Василівна Пелешок, годі й бажати. З її приходом село ожило.

— Отче, щоб так повести справу, напевно, потрібо мати неординарні якості,і не лише ділові, організаційні, а й духовні, чи не так?

— У неї Богом і батьками все закладено. Із сотень чи навіть тисяч таких людей — одиниці, але Господь-Бог, на щастя, вибирає саме їх. Тих, що володіють усім необхідним, аби вести за собою громаду. І вона охоче йде за своїм лідером. У кожній справі.

 

Тут кожен ніби на долоні
— Можна сказати, що Колонщині пощастило з сільським головою?

— Так, звичайно. Втім, знаю, що і Юлія Василіна вважає, що з Колонщиною їй пощастило не менше. Хоча б тому, що люди тут розуміють її і йдуть за своїм лідером, бо вважають напрямок, обраний нею, правильним.

— Бодай стисло, чим важливі для вас, отче, ці шість років життя в Колоншині; ви ж не тут розпочинали своє богослужіння?

— Ні, в Житомирі. В цьому місті я закінчив семінарію, певний час служив священиком, а затим Господь Бог благословив сюди на працю. Одружився, і сім’я у мене вже є. Діточок двоє, вони тут народилися. Старшому — рік і три місяці, а меншенькій — лише мі­сяць. Живемо на Таврії, так називається «чорнобильське» селище для переселенців із зони атомної катастрофи в 1986 році. Сподіваюся, що моя малеча підросте й також ходитиме в цей дитсадок, — каже отець Володимир. — Намагаємося піднімати село — чим уміємо, як знаємо. І дякувати Богу, є люди, які розуміють наші намагання зробити село щасливим для людей, які в ньому живуть. Батькам і їхнім дітям.

— Родом ви також із Житомирщини? — запитую.

— Ні, я родом із західної України, Тернопільська область.

— Тут уже корені пустили, відчуваєте, певно, що приросли до Колонщини?

— Так. І коли у відпустку приїжджаю додому, то через кілька днів перебування в селі, де я народився, мене сюди тягне. Тут нині моя родина, мої дітки. Сподіваємося, що й від­криття цього дитсадочка прикликатиме до села більше молоді, більше дітей у нас буде. Бо ж статистику знаємо, і знаємо, яка вона не втішна.

Так, є різні села в Україні. «Село, а в ньому люди», мовив класик. І поки не настало відкриття дитсадочка, експромтом зроджуються рядки про те, як не схоже одне село на інше. З думкою про те, що нехай більше було б саме таких, як Колонщина.

Село не схоже на село,
поміж теперішнім і давнім,
і що було вже — відбуло,
загасло променем останнім.
Село не схоже на село,
свої громів’я тут і тиша,
і суть колишня стала тлом
для того, що тепер новіше.

Село не схоже на село,
своїми зблискує очима,
добром поборюючи зло,
живе Колонщина між ними.
Городи садить, зводить храм,
і дзвони серця чують внуки,
дарує душу малюкам,
веде в життя хистке за руку.

Тим часом настає мить, заради якої зібралися люди цього дня. Хвилюючись, Юлія Василівна нагадує про подію, надає почесну право перерізати стрічку голові Макарівської державної адміністрації Володимирові Миколайовичу Горбику та голові районної ради Миколі Даниловичу Вареницькому.

Кінокамери спрямовані над постатями, схиленими до стрічки, чути шепіт і притишену говірку дорослих; переглядаються старші, нетерпляче схлипує на руках матері чиєсь немовля. Затим — зрух у юрмі, вибух схвалення, захоплення, оплески.

Стрічку перерізано, її окремі частини вмить, ніби вітром, рознесено на сувеніри. Особливо рада їм дітвора.

— Будь ласка. Запрошую всіх до нашого дитячого садочка, — каже Пелешок.

Батьки дітвори і гості оглядаються на стіни, на те, з якою любов’ю оформлена простора вітальня; перед входом у коридор, праворуч, — ялинка, від якої розтягнулися у шеренгу святково вбрані дітлахи у вишиванках.

— Які дітки!.. — чується захоплене. — Янголятка Божі!..

Олександр Кавуненко,
Київська область

(Закінчення в наступному номері)

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com