«Без надії сподіваюсь...»

Нині ми будуємо буржуазно-демократичну державу. Зразком такої держави узяті США і передові країни Європи. Але будівельники такої держави самі ніколи не жили в ній. Про те, що буржуазна держава повинна мати капіталістів, це зрозуміло, а ось з демократією виявилося складнішим. Обіцянки кращого життя для народу виявилися великим обманом. Число тих, хто задається питанням: «Що ж з нами сталося?» не меншає. Радянська доба, для багатьох, особливо на Сході держави, здається щасливим часом. Зрозуміло, що відповідальність за те, що зроблено з Україною, лежить на політичних силах і вождях, які були авторами нової буржуазної революції. Зрозуміти, що відбувається сьогодні можна озирнувшись на наше минуле.

У 1985 році радянському народові пропонувалася реформа у вигляді перебудови, яка виявилася буржуазною революцією зверху. Перебудова відбувалася на всьому пострадянському просторі, включаючи Україну, одночасно і за однією схемою. Вражаюче швидко була створена буржуазія за рахунок цинічного пограбування всіх народів колишнього СРСР. Фактично не працюючи, колишні партфункціонери стали капіталістами і власниками величезних багатств, що належали народові.

За радянських часів довго сперечалися про те, що важливіше в соціалізмі: суспільна власність чи умови праці? Перемогло твердження, що суспільна власність є головною. Для вирішення цього питання була проведена колективізація, а для управління країною була створена адміністративно-командна система на чолі з КПРС. Це супроводжувалося репресіями і стражданнями народів СРСР, в Україні ще і голодоморами.

Повернімося до подій початку 20 століття. Відомо, що після розгрому Установчих зборів в 1918 році більшовиками Росія пішла по шляху диктатури пролетаріату, а точніше одної партії, яка знаходилася на чолі держави до 1990 року.

Нова влада дійсно виявилася набагато крутішою, ніж царизм і навіть найсміливіші чекання учасників тих подій, особливо інтелігенції.

Як партія більшовиків йшла до влади? Для цього варто пригадати цікаву заяву Л.Д Троцького 10 січня 1918 року в Таврійському палаці Петрограда на відкритті Третього Всеросійського з’їзду Порад. Виступаючи на нім, Троцький заявив: «Ми знаємо Установчі збори по його справах, по його складу, по його партіях і по його вождях. Вони хотіли створити другу палату, палату тіней Лютневої революції, і ми не приховуємо і не затушовуємо того, що в боротьбі з цією політикою порушили формальне право. Ми не приховуємо також і того факту, що ми застосували насильство, але ми зробили це в боротьбі за торжество найбільших світових ідеалів».

Все так, але вірно і те, що тут було порушене не лише «формальне право», але і всяке право, вірно і те, що з цієї миті «світові ідеали» стали головними в діях вождів Жовтневої революції.

У революціях бурхливого 20 століття значна роль інтелігенції. Відомо, що Жовтнева революція була зроблена більшовиками в країні, яка втомилася від війни, розрухи, голоду і хаосу. Маси хотіли щось таке, щоб вирватися з цього кошмару. Більшовики дали масам надію, мрію у вигляді соціалізму, а потім і комунізму. Але через відсталість економіки і суспільства це було утопією. Культурна від­сталість Росії теж очевидний факт. Ідеї марксизму, впавши на такий грунт, були підхоплені, перш за все, інтелігенцією, в надії зробити те, що ніде і ніколи ще не робилося. Це вони поширювали серед безграмотної маси марксизм і ідеї про соціалізм. При цьому ця інтелігенція не піклувалася про наслідки своїх дій і, тим більше, про інтереси простих смертних.

Російський інтелігент ненавидів буржуазне, західне міщанство, його сите і влаштоване життя за певними моральними догмами. Його більше цікавила перманентна революція по Л. Троцькому і світова пожежа. А тут ще долучилися до справи псевдопролетарі, охочі до авантюр ледарцюги і пройдисвіти, яких суспільство відмело як нездатних працювати. Аякже! Такий шанс легко влитися в коридори влади.

Ф.Шаляпін писав з еміграції: «Біда ж була в тому, що російські будівельники... неодмінно бажали, побудувати «башту до небес» — Вавілонську башту!» Будуючи башту вони нікого не милували. А опір сприймали, як сигнал до нових насильств у вигляді Гулагів для всіх і голодомору для українського селянства. Через «Гулаги» прошли більш 30 млн. людей. Голодомор 1932—33 ро­ків забрав з життя від 7 до 10 мільйонів мешканців України. Наше село було покаране за нерозуміння «великої ідеї» і за опір їй повним спустошенням: «революціонер не повинен думати про жертви». Це по-сталінськи...

З часом стало зрозуміло, що частина революціонерів бачила в марксизмі засіб для своїх особистих честолюбних цілей. Радянський соціолог З. Раїн­бург писав, що революційний рух по своєму складу, по своїх персонажах — багатообразно, складно, суперечливо, до революції тяжіли або люди високої ідеї і високих етичних ідеалів незалежно від походження, або знедолені, позбавлені перспектив при старих буд, але спраглі піднятися над своєю долею.

Такі люди були готові на все, у тому числі і на перетворення марксизму на догму, свого роду Бі­блію для будівельників Вавілонської башти. Причому з цієї Біблії були викинуті важливі сторінки. Якщо читач познайомиться з історією Л.Троцького, викладеною в його книзі «Моє життя», то він знайде підтвердження тому, що революцію робили ті, хто не міг реалізувати себе при царизмі. У цій справі були відомі пройдисвіти на кшталт А.Парвуса. У книзі «Моє життя» дається оцінка таким революційним діячам, як Сталін, Бухарін, Плеханов, Коллонтай, Парвус та ін. Їх поведінка до революції і після показує, що багато хто з них міняв свої позиції або в ім’я особистих інтересів, або через нездатність розібратися в ситуації. А народ виконував роль статистів, яким кидалися яскраві гасла, які згодом забувалися. Приблизно те саме відбувається і нині. В Україні, як і у всіх колишніх радянських республіках, продовжується буржуазна революція, почата в 1989—1990 рр. тими, хто був при владі. Особливість цієї революції в тому, що вона затяглася в часі, і набула спустошливого характеру. Вочевидь, що знищення старих виробничих стосунків і продуктивних сил є закономірність, особливо це стосується старої ідеології. Пригадуєте одне цікаве визнання першого президента України Л.Кравчука, який завважив, що у всіх соціально-економічних реформах він спирається на директорський корпус. В особі колишніх радянських директорів він бачив рушійну революційну силу всіх початих реформ. Ця революція «зверху» не підняла народ на перебудову. Народ пасивно сприйняв все, почате зверху колишніми комуністами, а нині винуватцями всіх нещасть. Л.Кравчук в особі директорів бачив новий клас — клас буржуазії. Було зроблено все, аби до цієї буржуазії перейшли заводи і фабрики, для цього була придумана облудна ваучеризація. В результаті суспільна власність стала приватною власністю кланів. Але обіцяного ефективного господаря так і не з’явилося. Ті, хто дуже швидко перейшов в капіталісти, не квапилися будувати демократичне суспільство. Кримінальні елементи поступово вклинювалися в структури влади.

Нині Україна потрапила в ситуацію, що нагадує смутні часи 1917—1918 років. Тоді в Росії було 70 партій і всякого роду товариств. Зараз у нас більше 120 партій. Кожен олігарх вважає за необхідне мати свою партію. І зайняті вони одним — будівництвом капіталізму особисто для себе. Кожен мільйонер хоче мати свій капіталізм, за своїми «поняттями».

Народ, втративши свої цінності, не маючи чесних лідерів і можливостей до об’єднання, мовчить.

Парадоксальна ситуація: є крупна буржуазія, є обкрадений народ, а робочий клас, як клас, деморалізований і частково ліквідований. Та сама доля спіткала і селянство. А колишня радянська інтелігенція зайнята виживанням на ринкових умовах. Під­сумок — створено буржуазну державу напівкримінального спрямування з економікою, орієнтованою на максимальний прибуток для власника і мізерний для найманого працівника. Тепер залишається одне: позбавити народ всякого впливу на владу, і ми отримаємо кріпосне право в новій формі. Якщо в 1917-18 роках були есеровські, потім більшовицькі гасла: «заводи і фабрики робітником, земля селянам», то зараз все навпаки. Народ залишився ні з чим. Демократія не відбулася. Лтше тішить, що торує собі дорогу клас дрібних і середніх власників, але результати незначні. Згадаймо Центральну Раду, де між її лідерами теж не було єдності. У Києві було багато різних партій: соціалістичних, націоналістичних, робітничих, селянських... Відомо, що Д.Антонович і М.Грушевський були на різних позиціях; В. Винниченко відстоював позицію автономії (федерації) у складі Росії. Це закінчилося сумно: безглуздим розпуском армії, більшовицькою окупацією і втратою державності. Уроки тих років нікого не вчать.

Світова фінансова криза показала наскільки бездарною була політика упродовж всіх 18 років незалежності України. Виявилося, що Україна фактично не має свого внутрішнього ринку — він зруйнований. У цьому постав антинаціональний характер нашої буржуазії. Аби вийти з цього важкого становища необхідно:

— відокремити владу від бізнесу;

— дати можливість гідно жити кожному, хто працює;

— допустити народ до управління державою;

— ввести планове виробництво основних видів товарів;

— розширити сектор державної власності;

— ввести кримінальну відповідальність за незаконну приватизацію і корупцію у вищих ешелонах влади;

— ввести відповідаль­ність за розвал економіки і зубожіння народу.

Без вирішення цих проблем Україна приречена на примітивне існування в режимі вибухонебезпечного і гранично поляризованого суспільства. Хто ж хоче, щоб катастрофа в Україні стала неминучою? Є і зовнішні, і внутрішні чинники. Час хапуг при владі мусить відійти. Зараз мають стати фаворитами не обтяжені комминулим патріотичні лідери, для який проукраїнська політика не просто гасло, а суть життя.

Нинішня комуністична партія не має наукової ідеології, вона остаточно скопрометувла себе упродовж історії.

У 1990 році розпався не просто СРСР, а розпалася імперія, створена В.Леніним. Розпалася мирно і тихо, як вмирає глибоко стара немічна людина, та ще й обтяжена гріхами. Вмерла не лише імперія, а й ідея. У 1920 році В.Ленін говорив прямо: «ми почали нашу справу винятково з розрахунку на світову революцію». У 40-х роках був остаточно створений І.Сталіним образ Росії як метрополії з імперськими амбіціями. Це був шлях у нікуди. Процес національного відродження зупинити неможливо. Це об’єктивна закономірність і всі спроби відродити імперію приречені.

Держава померла, а її фантом залишився. Це діє ще стара система управління, а суспільство її і нині толерує. Колись основою радянського суспільства був колектив, керований партією. І той, хто не вписувався в цю схему — був розчавлений. Індивідуальність не мала значення. «Я» і «ми» були в постійному протиріччі між собою. Інакше кажучи, ця система породила потужну бюрократію, яка була нездібна створювати умови для розвитку суспільства. Та зате вона мала дивну здібність до замкнутості і саморозвитку. Вона була над суспільством. У 1923 році нарком зовнішньої торгівлі Л.Красин писав: «Роздута, перебільшена система контролю і взагалі достаток всяких інспектуючих і спостерігаючих органів є головна причина нестерпного бюрократизму наших державних установ. Ми голосно кричимо про зло бюрократизму, але не помічаємо, що множення числа канцелярій і персоналу в них відбувається, головним чином, від того, що у нас надто багато людей контролюють, інспектують, направляють і наставляють, замість того, що б йти самим до верстата і в майстерню і там працювати». Оця бюрократична машина, яка не сіє і не оре, легко трансформувалася у нових буржуа.

Нині ці колишні партноменклатурники будують капіталізм, накидаючи на нього фантомні схеми минулого. Вони створили замкнуте корпоративне коло соратників і наближених, об’єдналися у фінансово-промислові клани, під які формують політичні партії. Вони імітують турботу про народ, коли це потрібно для проходження в парламент. Ці монстри можуть виголошувати будь-які красиві лозунги, але жоден з них не втілиться в життя. Єдине, що пожвавлює їх інтерес, це можливість переросподілу уже накраденого. Між кланами йде війна за доступ до влади — до керування фінансовими потоками, а заручниками цього протистояння залишаються прості громадяни України. У цих умовах кожен повинен відповісти собі: де і хто ворог, а де друг. Без цього ми приречені на покірливе, тихе вимирання.

Так що ж робити? Це питання стоїть перед кожним громадянином держави. Треба перестати бути рабом, треба видавити з себе психологію «маленького» українця. Від нас залежить як житиме далі наша держава, на чолі з «колишніми», без демократії для народу, чи її мають повести далі нові персоналії с новим мисленням.

Пишу ці рядки, а пам’ять розбурхує спогад, зроблений дитячою рукою на стіні провінційного магазинчика. Цей напис привожу без редакції: «Хватет жити! Немає майбутнього!» Це написали нам наші діти... І що їм відповісти?

 

В.Жаліло
Артемівськ (Бахмут)

Підготував до друку А.Гусєв