Посвячені і оглашенні

Ось уже 19-й рік поспіль Національна Спілка Краєзнавців України напередодні дня народження світоча української духовності Дмитра Яворницького вручає премію його імені. Це не просто відомча нагорода, яких нині в Україні багато. Нею удостоюють не за сукупність прожитих років чи успіхи в адмініструванні. Стати лауреатом премії імені Яворницького можна виключно за видатні особисті заслуги в галузі краєзнавства. Тож у списку відзначених — вся еліта української історичної науки. Люди європейської, а то й світової слави.

Цьогорічна премія була і сподіваною, і несподіваною водночас. Сама особа нового лауреата спонукала нас до роздумів, які виходять за межі власне краєзнавства і стосуються більше політичної царини.

Василь Євдокимович Устименко, цьогорічний лауреат, не є професійним істориком у звичному для нас розумінні цього слова. Але поважані академіки на чолі з патріархом сучасного українського краєзнавства Героєм України Петром Троньком були одностайні у своєму рішенні.

Річ у тім, що Василь Євдокимович — людина військова, колишній генерал внутрішньої служби, визнаний авторитет у такій непростій справі, як фельд’єгерський зв’язок. До відома читача: попри всі досягнення сучасних технічних засобів зв’язку, найважливіші державні документи перевозить і вручає людина з кейсом у руці — фельд’єгер. Чітке і безвідмовне функціонування цієї служби традиційно вважається показником високого рівня державної служби. Український фельд’єгерський зв’язок, створений на початку 90-х років генералом Устименком, є одним із кращих у світі.

А тепер — про краєзнавство. Останні 15 років Василь Євдокимович присвятив роботі над фундаментальним історичним дослідженням — історії його рідного села з симпатичною назвою Жукля, що на Чернігівщині. Існує воно десь із початку ХVІІ століття, вийшло з нього чимало людей славетних, славних і просто хороших. От про них — цей величезний, ґрунтовний фоліант, що викликав захват навіть у корифеїв краєзнавчої справи.

Відволічемося від науки і глянемо туди, де нам поки що немає чим похвалитися. В той час, як колишній генерал внутрішньої служби збагатив не лише вітчизняну, а й європейську науку своєю фундаментальною історичною працею, колишні капітани, котрим так і не судилося стати майорами, довели українську політику до остаточної згуби. Подальші коментарі, на нашу думку, зайві. Бо якщо брати виключно військовий бік проблеми рівня української державності, то сліпе мавпування начебто, ну звісно ж, найпередовіших європейських взірців, звелося до появи в Міністерстві оборони цивільних непрофесіоналів, щоб не сказати різкіше. І так у нас, на жаль, не лише з армією.

Абетка для кожного кандидата на політичну папаху — це його програма дій, з якою він іде на вибори. Якщо цього не тямиш — то й не рипайся, пошукай собі інше заняття. Але ж рипаються! І що найстрашніше — прориваються до кори… пробачте, до керма. Що далі? На жаль, відомо.

Це як із вірою в Бога: паства ділиться на посвячених і оглашенних. Посвячений іде до храму за покликом душі і серця, а не тому, що «там сьогодні буде Сам з телебаченням, тож треба і собі засвітитися». Оглашенні заходять до церкви або з цікавості, або тому, що мода зараз така. Колись ходили на партійні збори. Нині заглядають до дому Божого. Бог терпить. Поки що.

У православній літургії є один вельми символічний момент. Перед тим, як відправляти таїнство служби, що вимагає особливого духовного спокою і чистоти помислів, священик проголошує з амвону: «Оглашенні — ізидіть!». Тобто — стадо, геть з храму! В політиці повинен діяти аналогічний принцип. Людина може й має повне право цікавитися будь-якими її аспектами, але виключно на рівні власної зацікавленості. Що ж до нестримного бажання певних індивідів у тій політиці товктися, не маючи до цього аж ніякого хисту, то… «голос народу — голос Божий». І сам народ має чітко і однозначно сказати: оглашенні, ізидіть!

В.Н.