Дитинство без казок

Так склалося, що серйозне наукове вивчення всіх обставин масових репресій радянської доби обмежується в Україні (і не тільки) або акцентацією долі конкретних особистостей, або Голодомором 1932-33 років. В той же час багато важливих проблем, що не втратили свого значення і в сьогоднішньому часовому вимірі, залишається поза межами інтересів вчених і публіцистів. Зокрема — те, що пов’язане з соціальною психологією. Ось лише кілька прикладів.

Відома російська дослідниця історії медицини Тетяна Грекова в одній зі своїх книг навела факсиміле лікарських карток високопоставлених пацієнтів славетної «Кремлівської лікарні». Ранг — наркоми (міністри) і високі більшовицькі чиновники. Час — 30-ті роки минулого століття. Вражають визначення, типові для анамнезу нервово-психічного стану пацієнтів: нервозність, роздратованість, безпричинні сльози (!!!), кепський сон, часта зміна настрою, часті сильні головні болі. Пікантна подробиця: майже в усіх мужчин різке ослаблення статевої функції. То хто ж тоді вершив долю двохсот мільйонів людей на одній шостій земної кулі? Неврастеніки і психопати?

Не менш цікавою видається ще одна тенденція. Відомо, що Сталін знищував не лише своїх ідейних або кар’єрних супротивників, а й тих, хто конкретно фабрикував фальшиві політичні справи, катував безневинних, розстрілював жертви і затирав сліди злочинів. Авторитетний сучасний російський історик Леонід Наумов у своєму найсвіжішому дослідженні «Сталін і НКВС» наводить прізвища майже 100 самих лише генералів цього кривавого відомства, знищених у 1937-38 роках. Це величезна цифра — коли брати до уваги, що генерали (комісари) НКВС керували щонайменше обласними управліннями. Але ми не про це, а про те, що фактично жоден із них не намагався уникнути загибелі, хоча й мав для цього чимало можливостей. Бо згідно з неофіційною процедурою, людину спочатку відстороняли від служби, потім виключали з партії, а вже потім — заарештовували. Часом між відставкою і арештом проходили місяці, але ні генерали, ані навіть енкавеесівська дрібнота не робили нічого, аби бодай дременути за кордон. Хоча мали для цього можливості. Два чи три винятки лише підтверджують загальну тенденцію.

І нарешті — в який спосіб більшовицькому режиму вдалося протягом лічених років виховати не лише сотні «радянських гіммлерів», а й десятки тисяч садистів-виконавців: оперуповноважених, слідчих, дознавателів, розстрільників? Запропонуємо парадоксальну версію. Неважко встановити, що майбутні енкавеесівські кати вчилися в школах в 20-х — початку 30-х років минулого століття. Не будемо детально аналізувати тодішню модель радянської педагогіки. Звернемо увагу на лише одну суттєву особливість. Згадки про неї ми віднайшли у спогадах А.С.Макаренка та Корнія Чуковського. Виявляється, суворою директивою наркомату освіти ще в середині 20-х років були заборонені… дитячі казки. Ця література була визнана шкідливою, антирадянською і т.д. Вона вилучалася з бібліотек, навіть приватних, а педагоги чи вихователі дитсадків за одну лише спробу розказати дітям казку вилітали з роботи по політичній статті. Макаренка, до речі, саме за це відсторонили з Полтавської колонії імені Горького і передали справу до ДПУ.

А чим заміняли казки? Розповідями про дітей-героїв на кшталт Павлика Морозова і спогадами чекістів про те, як вони добивали багнетами дітей контрреволюціонерів.

Відомо, що саме казка закладає в підсвідомість дитини споконвічні моральні засади добра, любові, поваги до батьків та інші чесноти. Людина, позбавлена казки, та й ще при відповідній психологічній обробці, швидко обертається на безжалісного манкурта. Казку в СРСР, бодай і ідеологічно цензуровану, реабілітували лише в середині 30-х років. Але справа вже була зроблена. НКВС одержало відповідні кадри, готові закопати живцем навіть батька з матір’ю, якщо накажуть вожді.

Залишилося назвати автора цієї канібальської методології. Це завідуюча сектором освіти в наркоматі освіти і культури СРСР Надія Костянтинівна Крупська. Даруйте, стара ялівка, офіційна дружина вождя-сифілітика.

В.Н.