Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Скривджені, але нескорені

Багато з теперішніх безсовісних слуг нечесно нажитого капіталу навіть слухати не хочуть про проблему дітей війни. Бачте, розграбована ними країна переживає «кризу», а вісім мільйонів дітей війни в цей «кризовий» час вимагають найсвятіше для них — награбовані ними гроші. Криза є, але вона не економічна, а моральна.

Я сам дитина війни, але, слава Богу, кінець війни і Голод 1947 року пережив маленьким, тому пам’ятаю тільки запаморочливий запах «хліба» з відходів ячменю, який батько з величезними труднощами роздобув та приніс в мішку додому з пивного заводу в Кам’янці, до якої 25 кілометрів. Бачте, ячмінь переробляли на пиво, бо комусь пива тільки і не вистачало! А у нас, маленьких дітей війни, голова паморочилась від запаху ячмінного хліба з довжелезними остюками.

Мати напекла того «хліба» і положила в шкафчик. Мені наказала багато не їсти, щоб і моїм чотирьом сестричкам залишилось, бо інакше вони повмирають. Цього я не хотів ажніяк, але ж голод заставляв підкрадатися до тих «ласощів». Сестрички дивилися на мене з другої кімнати, і плакали. Вони дуже боялися, що з голоду або від остюків помру я, їх малесенька іграшка, яку вони всі любили до безтями. Я добре запам’ятав їх заплакані очі.

Від яшного «хліба» з довгими остюками найбільше постраждали наші двоюрідні брати Гриша та Віля. Їх батька, етнічного поляка Пелю Віктора Петровича, 9 липня 1941 року забрали на війну, і він зник безвісті. Переказували, що попав в оточення, а потім, мабуть, в «уманьську яму». Тітка залишилась одна з ще навіть не трирічним Гришею та півторамісячним Вілею. Українська «солдатка в двадцать лет». Наші батьки ділилися з сестрою та її дітьми останнім. Дала мати племінникам «хліба» і на той раз. Гриша не втримався, і тут же його проковтнув, а обачний пятирічний Віля з`їв малесенький кусочок, бо боявся остюків.

Для Гриші то була рокова помилка. У зголоднілого восьмирічного хлопчика почалися нестерпні болі в животі. Гриша впав на траву і вчепився в неї ручками від страшного болю. Тітки дома не було, вона сапала колгоспні буряки. Віля сидів і тихо плакав, дивлячись на вмираючого братика. Муки та крик дитини здалеку помітила бабуся Соловейчиха, і прибігла на допомогу. Вона подумала, що голодний Гриша наївся зелених порічок, тому швиденько розвела в чашці попіл з печі, і заставила випити «лікарство», щоб нейтралізувати кислоту. Той «хліб» та «лікарство» Гриша запам`ятав навіки, бо все життя мучиться гастритом шлунку.

Я добре пам’ятаю, як ми втрьох на полях та в ярах збирали осколки снарядів та патрони, і мріяли, що Гришин та Вілін батько не загинув, і повернеться з війни до своїх синочків. Назбиравши на полі патронів та осколків, ми прожогом бігли додому — а може прийшов?

Дві дівчини вирішили «пожартувати». Вони сказали Гриші: «Ти тут гуляєш, а твій батько вже дома, прийшов з війни!». Хлопчик кинувся додому. Він бігав, шукав батька, а потім страшно кричав, кричав… Тих дівчат в селі прозвали дурепами, і ніхто з сільських хлопців не оженився на них. Мої сестри ще й тепер здригаються, згадавши той нелюдський крик дев’ятирічного братика.

Не прийшов дядько Віктор до своїх синочків, не прийшов! А знайдений нами капсуль від артилерійського снаряда одного разу розірвався в руках Гриші. Осколки впилися хлопцеві в груди, а один попав в око. Гриша від страшного болю кинувся в ставок, щоб холодна осіння вода втамувала пекучий біль. Лікарі в Кіровограді зробили все для збереження ока, але воно не бачить.

 В ті гіркі часи сільська жінка за день роботи на полі заробляла 20 копійок. Грошей не було ні в кого. Працювати причіплювачем Гриша, уже інвалід, почав з п’ятнадцяти років, бо треба було купити хоч якусь одежу.

Я добре пам’ятаю брата в потертій тілогрійці, з якої внизу висіла вата. Дуже гарному юнакові було соромно ходити на вечорниці. Гриша музикально обдарований, добре грав на саморобній балалайці та на гармонії, і не одна сільська дівчина тільки гірко зітхала, дивлячись на кучерявого красеня в тих недоносках. Наш рід — це потомки українців, росіян та поляків, тому не дивно, що брат був і дуже гарний, і обдарований. А Григорій вирішив, що піде на побачення до дівчини тільки після того, як купить собі пристойну одежу.

Йому, ще зовсім юному, довірили трактор «ХТЗ». Він орав поля, і на металеве сидіння підкладав ту ж саму тілогрійку, бо після війни в селянських хатах не було навіть лишньої ганчірки. Коли трактор орав на косогорі, ми з Вілею сиділи з різних сторін від Гриші, щоб коли трактор перекинеться, то хоч один міг би вціліти та побігти в село за допомогою. Тепер те поле заросло бур’янами.

Йшли роки. Гриша працював і працював. Як би не висміювали Хрущова, але гарний костюм Григорій купив тільки при ньому. Зміг допомогти молодшому Вілі закінчити технікум. Потім Віталій закінчив гірничий інститут. Григорій також закінчив технікум, і став добрим спеціалістом в колгоспі. Побудував хату, появився достаток, автомобіль, сервізи з Москви та килими на стінах. Але повного сімейного щастя так і не дочекався — у нього не було дітей. Причина тільки одна — той проклятий голод 1947 року, коли хлопчик повинен був добре їсти, щоб через роки стати батьком. Те ж саме сталося і з двома іншими нашими братами, Павлом та Мишею. Нема у мене племінників від братів! Дітей у них відібрали чужаки, які якимсь чином стали «вождями» українців.

З часом мій двоюрідний брат став поважним в колгоспі спеціалістом Григорієм Вікторовичем, завідуючим відгодівельного пункту. Десять тисяч свиней кожний рік відправляв колгосп на бійню. Була також велика молочна ферма. У селян був і хліб, було і сало та масло до хліба. Тепер в корпусах гуляє вітер, а «ефективний господар» за третину дійсної ціни продає урожай за кордон. Цього йому досить, щоб набити власні кишені, а малесенькі українські дітки бачать свинину тільки в гарних снах. Сало залишилось … в недолугих анекдотах про українців. Чужаки дуже тихо і непомітно нищать українську націю, забиваючи нам голови розпачливими криками про «зраду» наших лідерів. Українці повинні проснутися і пильно придивитися до «кришталево чистої еліти».

Дуже важке життя випало і на долю моїх старших сестер. Особливо жорстоко било життя найстаршу Нюсю, 1932 року народження. Під час війни продукти забирали німецькі солдати. Прийшлось тікати з села в недобудовану хату на хуторі. Батько повернувся з фронту тяжко пораненим і контуженим. Трохи побув дома, і знову на фронт, хоч через вуха періодично текла кров. «Годен к строевой!», а дома залишився якийсь «заслужений керівник».

На колгоспних полях працювали його дочечки Нюся, Галя та Валя. Коли я народився, то найменша пятирічна Оля стала моєю нянею, бо семирічній Валі треба було пасти гусей або корову. А щоб мати покормила мене груддю, дівчата привязували платком опецькуватого братика до спини Галі, і вона, десятирічна, по стерні носила мене в поле до матері. Після тих далеких походів два рази на день її босі ніжки завжди були в крові. Сьогодні на них страшно дивитись! Матері прийшлось вийти на роботу через два тижні після мого народження. Бригадир попросив запрягти корову і щось перевезти з поля. Була війна, і у нас нема образи на того бригадира або на нашу Україну.

Та найстрашніше було в 1947 році. Була страшна спека, і вся сім«я цілими днями носила воду для поливання огородини. Зібрали троє відер картоплі, її вистачило до Жовтневих свят. Батько на даху вагона їздив в Західну Україну, міняв одежу на зерно. Населення з співчуттям відносилось до голодних людей зі східних областей. Не чіпали їх і бійці УПА. А в рідних місцях могли вбити і вбивали за кусок хліба, тому мішок з зерном приходилось нести від станції на плечах, манівцями, обходячи села.

Наша родина вижила в ті страшні роки. Батьки допомогли вижити і племінникам. Ми всі не можемо збагнути — чому і за що нас хотіли відправити в могилу? Поранений і контужений на фронті батько на даху вагона добирався до Рівненської області. Хіба влада не могла централізовано завезти хліб, щоб не допустити голоду? Чи люди б не повернули той хліб?

В День Перемоги 1947 р. до нас з району приїхав партійний керівник, вручити матері медаль за народження п«ятьох дітей. Мати розридалася: «Чого ж ви не привезли моїм діточкам хоч би малесеньку хлібинку, вони вже почали пухнути від голоду!». Дійсною нагородою став приїзд батька з «Западної». Додому він приніс клунок пшениці та пляшку меляси.

Ми всі вивчились, отримали середню спеціальну та вищу освіту. Тільки найстарша Нюся не має автомобіля, бо в неї ще з війни хворі ноги, а життя залишило без дітей. На колгоспних полях її ногам було і холодно, і мокро, бо треба було обробляти поля, і ніхто не зважав на відсутність взуванки. Зараз страшний поліартрит спотворив коліна, сестра ледве ходить. Прибавку до мінімальної пенсії заробляють для неї бджоли. Один вулик украли якісь нелюди на багатому джипі. Дивовижно, але сестра розсміялася — не так все й погано, якщо у мене є що вкрасти навіть власнику джипа!

З того ж тіста і двоюрідний брат Григорій. Коли відгодівельний комплекс «ефективно» знищили, він купив трактор, дві корови, свиней, птицю та бджіл. Разом з дружиною Валентиною виробляють багато продуктів харчування, і продають їх надлишки майже задарма.

21 серпня цього року Григорія Вікторовича чекав новий удар долі. Йому, хворому на діабет, «чомусь» наполегливо приписували якісь мазі. Потім в обласній лікарні він впав в кому, і лікарям нічого не залишилося, як відрізати ногу вище коліна. Тепер Григорій роздумує, як би пристосуватися, щоб можна було їздити на тракторі та «Жигулях». Він не здається!

В селі за тиждень на бійню здали 5 корів, бо спекулянти скуповують молоко за безцінь, а людям в містах продають невідомо що, і дуже дорого. Григорій з Валентиною і не думають розлучатися з своєю худобою. Вони завжди виробляли харчі для когось. Перестануть це робити, і життя втратить сенс.

«Допомоги» ні від кого ми не чекаємо. То нехай ненажерливі співають «Ой, коли ж ми наїмося!?», а ми думаємо не про виплати чи доплати, хоч вони зовсім не зайві. Сьогодні відношення до проблеми дітей війни є показовим.Ми зробили державу багатою не для того, щоб її грабували і будемо протидіяти злодюгам.

Нас, дітей війни, вісім мільйонів, ми знаємо життя набагато краще від наших дітей та внуків, і вони нас підтримають. За кордонами України їх ніхто не чекає. І вони будуть нас зневажати за нерішучість та надмірну терпимість.

 

Володимир
РЕПАЛО

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com