Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

СВІЧА СКОРБОТИ СВІТОВОЇ

Щочетвертої суботи листопада Україна відзначає День пам’яті Голодомору та жертв політичних репресій

1.
На рушнику тремтить свіча.
На білім тлі —
червоно-чорне,
і сивим попелом печаль
війне у серце невигойно.
 
Не люд, а тіні звідусіль,
і ніби згасне сонце раптом,
як спалахне у залі фільм, —
такий, що й сліз тобі
забракне.
 
Згубився цвинтар в бур’яні.
Хрести схилились.
А ці впали.
Печалі пальці крижані,
та десь у генній глибині
про мор живе народна
пам’ять.
 
Вже море виплакано сліз,
і міріади свіч згасають,
й Чумацький гасне в небі віз,
й дитя з дитям під небесами.
 
Хода їх тіней ще трива,
і тій ході немає краю.
Свіча скорботи світова
у серці роду оживає.
 
2.
...То була люта година в стрімкому змигові часу. Людей знаходили у спорожнілих хатах,у дворах і полях, на узбіччі доріг, на вокзалах і міських майданах, бо від смерті не було сховку ніде.
В стоп-кадрі фільму — їхні очі: широко розплющені й незрушні. У застиглому навіки безмовному розпачі чуєш їхнє волання до неба: «За віщо?»
Морені голодом... Їх були мільйони, але вмерли не тільки вони. Смертельна блискавка ударила в генофонд нації, вихопила прірви в історії українських родоводів і поколінь, які не заповнені й досі.
І в той час, як одні, запаморочені голодом, брели у відчаї на свою Голгофу і вмирали на мученицьких шляхах, інші — так звані активісти в шкірянках і при зброї — ходили дворами. Довгими, як списи, металевими штрикачками промацували все і скрізь, де міг бути захований хліб. І коли знаходили цей життєдайний скарб, — забирали весь, до зернини...
 
3.
Пресиза хмара понад краєм
чи вороння пресита зграя?..
Мене хтось поглядом торкає,
але дивлюсь — людей немає,
вони б ішли, та катма ніг:
і тільки душ людських політ,
і засипає тужно сніг
той невигойний мору слід.
 
А в небі янголи співають,
і ладан з їхніх крил спадає,
сіяє вись тремка плодами,
гойдає зорі на гіллі...
Закуті ж голоду льодами, —
всі там вони — старі й малі.
 
4.
...Кінця немає небокраю,
де я рідню свою шукаю.
В кошмарнім сні бреду
й питаю:
«Хто ви?»... — і в очі заглядаю.
 
Вони ж, плугами переорані, —
понад сльозами і салютами:
— Немилосердної і лютої
години ми були заморені.
 
5.
… Штрикали списами у дно
самого серця, а не схову:
знайти зернину — все одно
що в праві жить було
відмовить.
 
Скидали в ями і рови,
та їхніх душ пливуть ще
дзвони.
Пробивсь промінчик із трави
і запитав: «А де ж мільйони?..»
 
А де кати?!. Статисти сплять?..
Про зниклий люд в кого
спитать,
куди пішли і де їх обрій?..
Які були це люди добрі.
І майже кожен з них був орій,
у битві з ворогом хоробрий,
і кожен мав свій Божий шлях.
 
І майже кожен мав дітей,
і майже кожен мав обійстя,
й співуче серце, як Орфей,
ждучи од Бога благовістя.
 
І майже кожен друга мав,
і майже кожен мав кохану...
Зринають птахами з туману
і в неба тануть полинах.
 
6.
Ані печалі, ані втіхи —
а лиш туманів сонний плин,
ні злив шумливих, ані снігу,
ні сяйва щастя навздогін.
 
Хати ці — ось вони з туману
наосліп зграйками бредуть,
і балансує день на грані,
чи буть йому, а чи не буть.
 
Нехай хоч так. Хоч не руїна.
Аби хоч серцю не щеміть.
Катівня люду — Україна,
та ката спробуйте зловить.
 
Як і тоді, у тридцять третім.
А нині хто ці «пацани»?..
Вбивають націю на злеті,
та замість кари — ордени.
 
7.
Ця тиша кладовищна,
де пошум дня мина,
де цвітом сипле вишня
й не знає туга дна;
 
де туга, наче жінка
у білому, блука;
де тане, мов сніжинка,
свіча в моїх руках.
 
Тут вітер свічку гасить,
сльозу зриває вмить.
Іду по нитці часу,
і обрій дня тремтить.
 
Чи стежка, чи дорога,
чи пекло, чи Едем, —
надієшся на Бога,
тамуєш серця щем.
 
Ця тиша кладовищна —
мов кладка днів хистка.
Притулишся до вишні —
жорстка її щока.
 
8.
Тут — батькова стежинка,
тут — мамина верба;
тут танула сніжинка
по імені судьба.
 
Німує в грудні цвинтар,
що бачить мертвих сни,
блукає тільки вітер,
питає: хто вони?
 
Тамую в серці згадку,
згортаю днів сувій.
Торкаюся оградки,
за нею рід весь мій.
 
… Хрести і перехрестя
часів, де напис є.
Читаю: тридцять третій,
а прізвище — моє.
9.
На території Міжрегіональної Академії управління персоналом (МАУП) кілька років тому відкрито пам’ятник жертвам голодомору 1932–1933 років в Україні. У скульптурній основі його — білий ангел на чорній мармуровій плиті і три колоски, «ув’язнені» за колючим іржавим дротом, а крізь нього, через загороджувальні загони прагнуть вирватися мільйони приречених на голодну смерть. Технологію знищень було розроблено до дрібниць. З-поміж інших у 1932 році було видано секретний наказ наркома шляхів сполучення СРСР Андрєєва про заборону виїзду українських селян за межі України. Ці документи стали «підставою» для злочинів. У тих, хто намагався провезти в Україну хоч якийсь харч, відбирали останнє. Тих, що намагалися втекти від голодної смерті, повертали назад до України. Умирати вдома. Та й не було навіть сил утікати. І не було куди. На кордонах України ставили «заградотряди» під приводом військових навчань або допомоги колгоспникам у польових роботах…
А в цей час із одеського порту вивозили зерно. Море хліба. Планомірно, по місяцях, по тоннах, використовуючи для перевезень судна, які брали на борт тисячі й тисячі тонн українського зерна.
 
10.
… І листя скрапує
на листя,
і завмира під сонцем тінь.
І не пізнати вічних істин
біля зруйнованих святинь.
 
А тут здійнявся храм
над містом,
в ярузі — Либідь і лоза,
віки в серпанкові імлистім
і дня вчорашнього сльоза.
 
Тут — колоски, проткнуті
дротом.
До них іти і не дійти.
А хто побіг — підтято
шротом.
А хто побіг, якщо не ти?
 
А хто побіг, якщо не родич,
якщо не ближній
твій побіг?
Пів-України — хто
відродить,
дітей вернувши на поріг?
 
Три колоски, проткнуті
дротом,
три колоски, три
колоски…
Над білим ангелом
скорботи —
незгасний духу
смолоскип.
 
Олександр КАВУНЕНКО
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com