Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

СІМ ШКУР

В кінці листопада 1952 року батька несподівано викликали до районного прокурора. Новина тут же розповсюдилась по селу. Чого б це? Фронтовик, тяжко поранений і контужений на фронті, спокійний та доброзичливий бухгалтер, батько семи дітей. А до прокурора викликають тільки у важливих та неприємних справах! Та і як добратися до районного центру, коли дороги розкисли від частих дощів, що навіть «Студебеккери» буксують в ямах та канавах?

Пішов батько в Олександрівку пішки. Що тому прокуророві потрібно? Мабуть, хтось написав донос, таке в селі часто бувало. По дорозі добрі люди трохи підвезли на кінній підводі, бо було видно, що йти батькові важко. Якщо прийдеться піш­ки повертатися і додому, то чоботи розлізуться, а за що їх купиш? Добре ще, що дітей змогли взути, а найменшеньким близнючкам Марусі та Мілочці вони поки що непотрібні, бо ще і двох років не прожили. Колишуть їх в плетеній вербовій колисці, поять молочком. Їх життя буде не таким важким, як у старших донечок. Що вони бачили? Через село прокотився кривавий вал фронту, батька забрали на фронт, вони з мамою на роботі в колгоспі, голод 1947 ро­ку…

Батько, змучений грузькою дорогою та дрібним дощем, добрався до прокурорських дверей під вечір. Добре, що прокурор ще не встиг піти додому, бо прийшось би чекати до наступного дня і ночувати в будівлі залізничної станції. В невеличке приміщення на ніч набивалося стільки людей, що стояв сморід. А присісти на лавку можна було тільки по черзі.

За столом в просторому і теплому кабінеті сидів ще молодий прокурор в напіввійськовому френчі, відгодований і самозадоволений. Він з відкритим презирством подивився на батька, невисокого, в мокрій одежі та забрьоханих чоботах. Той погляд образив батька. І додав сил! Батько пригадав свій безвідмовний «Максим», яким він відучував німців дивитись з презирством на невеликих ростом та брудних українських фронтовиків. Але ж цей — свій, прокурор!

«Прізвище, ім`я!» — запитав той. Батькові не сподобався і тон, і небажання узнати, як його по-батькові. «Петро Овсійович Репало, з села Любомирка!» Слуга закону та народу ліниво протяг руку і взяв «Справу». «Ого!» — здивовано сказав вершитель чужих доль. Батько також здивувався, бо його «Справа» була надто товста. Що ж вони зберігають у тій папці з грубого світло-коричневого картону, прошнурованій звичайнісінькою конопляною мотузкою, яку вирокистовують для зав`язування мішків?

В голові промайнули картинки з життя. Він завжди був дуже обережний, бо доля заможних родичів та односельчан, які і самі працювали до нестями, і дітей примушували, була йому добре відома. «Куркуль!» — і все господарство розкрадалось односельцями.

В колгосп вони з молодою дружиною Степанидою вступили без примусу, віддали недавно куплену конячку. А от Василь, брат дружини, в колгосп не захотів. Пішов до крамниці, там його почали бити «активісти». Він повибивав зуби тому, хто старався найбільше. Потім був суд, і опинився Василь в засланні. А його дітей, Віру та Антона, вони з дружиною забрали до себе, бо жінка Василя, уже «ворога народу», разом з старшою дочкою були вимушені втекти з села на Донбас. Батько був колгоспним бухгалтером, вони всі дружно працювали, їсти було що. Бухгалтер — це автоматично означало активіст. А виховує і утримує дітей ворога народу! Як це розуміти?

Потім за підроблені довідки «забрали» Евгена, чоловіка старшої сестри Параски. Сестрі наказали збиратись в дорогу «на спецпоселення» з восьмирічною Лідою та чотирирічним Толиком, дітьми Евгена. Михайла, старшого сина, сестра могла залишити дома, бо Евген не був його рідним батьком.

Коли Парасці наказали збиратись «на спецпоселення», батько кинувся шукати захисту у сільского начальства та в районі. Там його запитали: «А чому це ви, будучи в списках сільського активу, так турбуєтесь про дітей ворогів народу? У вас живуть Антін і Віра. Нам відомо, що і Михайла ви хочете забрати до себе. Держава потурбується про дітей тих людей, які зробили проступки в житті».

Батько зрозумів, що кожен їх з дружиною крок і кожне необережно сказане слово фіксується односельцями, а про нього у начальства склалося враження як про людину «не свою». Тоді він сказав: «У нас довго не було дітей, тому ми взяли племінників до себе». Уповноважений подивився в свої папери і сказав: «Четверо дівчаток — цього вам мало?»

Тоді батькові стало ясно, що на посаді бухгалтера він утримується тільки тому, що нема іншої людини, яка б могла працювати бухгалтером. І треба бути дуже обережним. Так Михайло після відправки матері з сестричкою та братиком «на перековку» до далекого Сибіру залишився жити в дідовій хаті, а приготовану для нього їжу приходив забирати до батька в контору.

Під час війни батько так і працював бухгалтером, але уже в «громадському господарстві», яким фактично керував німець Штайс з перекладачкою Ельзою. Звичайно, з німцями він розмовляв, бо куди ж ти подінешся з своєї хати, якщо староста посилає їх на постій. Потім староста розпитував, що казали німці. Тільки після війни стало відомо, що староста був підпільником, а німці у батьків бували частіше, чим в інших, бо батько швидко находив з ними спільну мову і вони починали відкрито говорити все, що думають про війну та Гітлера з Сталіним. Один молодий німецький лейтенант, якого за політичну неблагонадійність погнали на фронт, на прощання сказав: «Петер, якби не проклята війна, ми були б з тобою дуже добрими друзями!» Цікаво, чи і ці слова німецького лейтенанта записані в прошнурованій «Справі»?

Але прокурор запитав зовсім про інше. «Гражданин Репало, вы злостный неплательщик! У вас огромная недоимка!» Батько запитав: «А що ж я не заплатив? Всі податки та страховки сплачені!»

Прокурор поважно відкинувся на спинку крісла. «Вы не сдали государству семь свиных шкур! Сами едите сало, каждый год забиваете свинью, а шкуры не сдаете. Вы желаете, чтобы наши солдаты ходили без сапог!»

«Ні, не бажаю! Сам пройшов в дирявих кірзаках звідси і до берега Дністра, де мене і поранили. Потім сидів в залитому водою окопі на березі Прута…»

«Не надо вызывать слезу! Сейчас пойдет рассказ о контузии… Почему не сданы семь свиных шкур?» — уже роздратовано запитав прокурор. «Бо ні в одному селі немає колія, який би умів їх знімати. В нашій місцевості віками смалили забитих свиней і шкур з них не знімали! Я не знаю, як знімають шкуру з забитої свині», — відповів батько.

«Не знаешь, так узнаешь! Я завожу на тебя уголовное дело. Или купишь шкуры и сдашь их государству, или сядешь. Надолго сядешь!» — уже злобно, але ще тихо сказав прокурор. «Прийдеться сідати, бо де ж і за які гроші я їх куплю», — тихо сказав батько.

Потім батько сказав: «Я добре знаю, що ніхто з жителів Любомирки свинячих шкур ніколи не здавав. Чому прокуратура почала саме з мене? Вам добре відомо, що після фронту я фактично інвалід і в мене велика сім`я?» «Здесь вопросы задаю я! Суши сухари…» — закричав прокурор.

«Ось вернусь додому, здеру зі своїх сімох дітей шкури, сповна розрахуюсь з вами», — з люттю в голосі сказав батько. «Сегодня ты еще вернешься, но ненадолго! Подпиши здесь, что тебя предупредили!» — злобно закричав прокурор.

Батько рвучко піднявся зі стільця. Він розмашисто поставив підпис і вийшов з прокурорського кабінету. Лють клекотала в грудях, боліли рани. Він пригадав старого солдата, у якого при поверненні з фронту додому в «чистилищі» відібрали три гранати-лимонки. Віз, щоб кинути у вікно голові колгоспу, який кривдив дружину з дітьми.

Батько прийшов додому тільки вранці. Двадцять кіломерів пішки трохи заспокоїли. Прийшов, попросив у матері доброго первака. Сказав: «Скоро мене заберуть за сім незданих свинячих шкур!»

І забрали б! Але щось пробуксувало в тій пекельній машині. А на початку березня 1953 року туманним ранком ми йшли в школу. З Олександрівки почувся тривожний гудок. На уроці заплакана вчителька Марфа Андронівна, ридаючи, сказала, що вмер товариш Сталін, вождь усіх трударів світу. Вчителька завдала нам, першокласникам, вивчити вірш з книги «А сонечко сходить». Я пам`ятаю його і сьогодні. «А сонечко сходить, та все звідтіля! Від Сталіна-батька! З Москви, із Кремля!»

Наша велика сім’я за кремлівським «батьком» та «сизокрилим орлом із-за гір та з-за високих» не плакала. Бо довелось би нам плакати не за Сталіном, а за своїм пораненим та контуженим на фронті батьком, який в таборах довго не протримався б.

«Справу про сім шкур» в Любомирці пам’ятали довго, бо таку ж могли «пришити» кожному. В селі був уповноважений, який ходив по дворах і вів облік свиней, корів, телят та домашньої птиці. Коли з району приходила вказівка перерахувати поголів`я, то кожен вважав своїм обов`яком попередити родичів і сусідів про це. Дома в хліві залишалося маленьке порося, а свині опинялися далеко в полі або в лісі. Так колгоспники рятували один одного від держави, яка знімала з них «останню шкуру».

Дуже добре було б, якби в Україні прийняли закон про люстрацію, як це зробили в Чехії. Бо люди казали, що справу «про свинячі шкури» проти батька відкрили на прохання сільського партактиву, щоб він звільнив місце колгоспного бухгалтера, бо був дуже чесним і точним в розрахунках. А потрібна була людина, яка б виводила «справну цифру». Щоб, наприклад, виправдати плату 20 копійок за день прополки цукрових буряків. Батько сам не захотів бути бухгалтером, бо в перспективі це означало або табори, або презирство скривджених і безправних колгоспних рабів.

 

Володимир РЕПАЛО

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com