Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
Таємниця загибелі «Гінденбурга»Довго вважалося, що в «Гинденбурге» вибухнув водень. Проте кінокадри, зняті у момент катастрофи, схоже, спростовують цю версію. 6 травня 1937 Атлантичний океан нарешті подолав найбільший в світі дирижабль «Гінденбург», що був красою і гордістю Німеччини. Він з невеликим запізненням прибув з Франкфурту (Німеччина) в американський Лейкхерст (Нью-Джерсі). В дорозі велетня затримала гроза, що бушувала у цьому районі США. З «Гінденбургу» були скинуті швартови. Внизу чекали багаточисельні кінорепортери, журналісти, група людей, що зустрічала трансатлантичних пасажирів, і 200 чоловік наземної команди, які повинні були повільно притягнути дирижабль до землі. На борту перебувало 38 пасажирів і 59 членів екіпажа. Першим натяком на небезпеку стали блакитні електричні розряди, що затанцювали уздовж правої сторони сигароподібного корпусу. Один з пасажирів потім згадував про це так: «Ми з дружиною висунулися з вікна прогулочної палуби... Я почув зверху легкий глухий хлопок, не голосніше за звук пивної пляшки, що відкривається. Я поглянув у бік носа сигари і завважив ніжно-рожеве сяйво, наче від сонця, що заходить. І відразу ж зрозумів, що дирижабль горить». На очах у приголомшеного натовпу журналістів «Гінденбург» раптово спалахнув, він ще деякий час висів у повітрі, а потім повільно, майже урочисто повалився на землю. Свідком трагедії був радіорепортер Херб Моррісон. «Це одна із страшних світових катастроф! — закричав він в свій мікрофон. — Жахливий крах, леді і джентльмени... Нещасні пасажири!» Обслуга, що мала прийняти дирижабль, швидко оцінила загрозу і кинулася врізнобіч. Один з них згадував: «Ми кинулися бігти навипередки і так само миттєво молилися. Жар, світло і дим від водню, що вибухнув, і думка про те, що на нас падає дирижабль, створювали відчуття смертельної пастки... Вогненна сигара впала прямо за нами — хвіст ударився об землю першим... Біжучи і дивлячись назад, я чув голос з репродуктора: «Ви в безпеці, повертайтеся і допоможіть їм». Всі, хто міг, кинулися назад до палаючих уламків, щоб врятувати тих, що вижили. Хоч як дивно, але з 97 осіб на борту загинули всього 36. За гарячими слідами був зроблений висновок, що в дирижаблі якимсь чином спалахнув водень. Недаремно багато хто попереджав, що цей газ дуже небезпечний для використання на транспорті. Правда, значно менший за «Гінденбурга», водневий дирижабль «Граф Цепелін», що літав з 1928, зробив до цього часу 144 трансатлантических рейса і перевіз більше 18 тис. пассажиров без яких-небудь прикрих випадків з воднем. Розслідуванням аварії займалися уряди США і Німеччини. Обидві сторони погодилися, що винен витік водню: проволока каркаса лопнула і могла пробити обшивку. За офіційною версією, утворилася вибухонебезпечна суміш цього газу з повітрям, ймовірно, підпалена електричним розрядом, пов’язаним з грозовими погодними умовами. Проте ніхто з членів екіпажа, що вижили, не почув перед аварією запаху часнику. Цей запах мав би відчуватися при витоку водню завдяки спеціальній добавці, що вводилася в склад газу для ідентифікації. Довгі роки цей факт породжував дикі чутки про начебто зумисний підпал німецького дирижабля американцями. На це натякав навіть міністр авіації Третього рейху Герман Герінг. До речі, так званий «синдром «Гінденбурга» надовго підірвав репутацію водню, який пізніше намагалися використовувати вже як доступний і екологічно чистий вид палива. А сама катастрофа завдала майже смертельного удару всьому дирижаблебудуванню. Лише через 60 років після катастрофи до її причин докопався доктор Ад-дісон Бейн з НАСА. Він керував водневою програмою в Космічному центрі ім. Дж. Ф. Кеннеді на мисі Канаверал (у 1964—1973 мис Кеннеді) і вважав, що офіційна версія загибелі дирижаблю залишає надто багато запитань. ЗМІ в один голос твердили про вибух «Гінденбурга», тоді як кінозйомка ясно показувала, що дирижабль доволі повільно горів, спочатку зберігаючи горизонтальне положення. Лише через 34 секунди він впав на землю. Чи схоже це на вибух водню? Бейн, як експерт, знав, що такий вибух розніс би дирижабль на друзки миттєво, погубивши всіх пасажирів і техперсонал на землі. Майже всі очевидці говорять про дуже яскраве полум’я; багато хто порівнює його з фейєрверком. Проте водень, що горить, при денному світлі практично непомітний. Бейн супроводжував на мисі Канаверал велику кількість запусків «шаттлів»: полум’я було видно лише спочатку, коли прогорає тверде паливо. А потім, коли спалахує водень, помітно лише коливання повітря, як це ми бачимо при спеці над асфальтними дорогами. І нарешті, цей газ в 14 разів легший за повітря. Значить, полум’я від нього піднімалося б високо над дирижаблем. Однако на плівці добре помітно, як вогонь повзе вниз по його корпусу, нагадуючи пивну піну, що виливається з кухля. Бейн приступив до власного розслідування. Він дістав фрагменти «Гінденбурга», включаючи уцілілі клаптики його обшивки; опитав очевидців, що вижили, уважно переглянув численні кадри кінохроніки, відвідав місце катастрофи в Лейкхерсті, добре попрацював в архівах Музею Цепеліна у Фрідріхсхафені, що на півдні Німеччини. Нарешті, в Бейна виникла остаточга версія трагічної події, і він став перевіряти її за допомогою фізичних і хімічних експериментів. Проаналізувавши хімічний склад матеріалу, з якого була зроблена обшивка дирижабля, Бейн з’ясував, що тканина щільно вкрита суриком (з окисом заліза), а поверх нього накладено ще п’ять шарів ацетату целюлози — для міцності і захисту каркасу від вогкості і корозії. Фахівець НАСА відразу зрозумів: цей хімічний сурогат майже ідентичний ракетному паливу. Обшивка дирижабля виготовлялася з найвогненебезпечніших у світі речовин! Корпус «Гінденбурга» покривався (методом напилення) алюмінієвим порошком. Це було нововведенням — більш ранній «Граф Цепелін» мав на собі інше покриття. Бейну, як спеціалісту з палива, було чудово відомо, що алюміній в такій формі теж відмінно горить. Це знає майже кожен хлопчик, який, під враженням уроків хімії, виготовляв магнієві «бомби» (перетворюючи цей схожий на алюміній елемент на порошок і підпалюючи його). Він попросив лабораторію матеріаловедення НАСА в Космічному центрі ім. Кенеді провести досліди із зразком обшивки на предмет поширення полум’я. Матеріал — навіть через 60 років — був на диво займистим і миттєво спалахнув. Другий тест показав, що обшивка не проводила електрики. На думку Бейна, це вело до накопичення на ній статичного заряду, який міг привести до спалаху, спрямовуючись в землю під час приземлення. У третьому тесті до зразка підвели високу напругу, що мала імітувати грозові умови у вечір катастрофи. Матеріал легко загорівся і за секунди перетворився на попіл. Підтвердження своєї версії Бейн знайшов у листі, що зберігався в Музеї Цепеліна. Його відправив 28 червня 1937 інженер-електрик Отто Байерсдорф, що працював в компанії «Цепелін» незалежним дослідником. Він теж провів серію лабораторних тестів і прийшов до висновку, що «справжньою причиною пожежі була вкрай легка займистість обшивального матеріалу під дією розрядів електростатичної природи». Попри твердження викладені у листі, Гуго Еккенер, президент компанії «Цепелін», продовжував вбачати «винним» у катастрофі водень. Проте вочевидь, що спеціалисти фірми більше вірили маловпливовому Байерсдорфу і точно знали причину загибелі «Гінденбурга». У конструкцію аналогічного дирижабля «Граф Цепелін II» були терміново внесені зміни. У фарбу додали вогнетривкі компоненти, а замість горючого алюмінієвого порошку використовували безпечний бронзовий. Можливо, керівництво компанії «Цепелін» приховувало дійсну причину катастрофи під тиском керівників Рейху? Адже на кону стояла репутація інноваційної німецької технології, а значить, і всього Третього рейху. Услід за «Гінденбургом» сталася ще одна, але маловідома катастрофа. 5 лютого 1938 року безславно загинув кращий радянський дирижабль В-6 «Осовіахім» (об’єм 18 500 куб. м, довжина 104,5 м, діаметр 18,8 м). Коли прийшло повідомлення, що крижину з чотирма участниками експедиції «Північний полюс-1» (керівник І.Папанін) винесло в Гренландське море, на порятунок полярників спрямували дирижабль «Осовіахім». Не долетівши до Мурманська, він врізався в гору, не позначену на штурманській карті. Ця катастрофа, можливо, стала жирною крапкою в історії розвитку довоєнного дирижаблебудування. Проте Друга світова війна дещо покращила імідж цього виду повітряного транспорту. Військові дирижаблі та аеростати добре показали себе у захисті повітряного простору від авіації, а також у візуальному спостереженні за ворогом і коригуванням вогнем артилерії. У наш час дирижаблебудуванням займаються провідні авіабудівні кампанії світу. Вчені вважають дирижаблі важливим видом транспорту вже в недалекому майбутньому. |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |