Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Таємниця загибелі «Гінденбурга»

Довго вважалося, що в «Гинденбурге» вибухнув водень. Проте кінокадри, зняті у момент катастрофи, схоже, спростовують цю версію.

6 травня 1937 Атлантичний океан нарешті подолав найбільший в світі дирижабль «Гінденбург», що був красою і гордістю Німеччини. Він з невеликим запізненням прибув з Франкфурту (Німеччина) в американський Лейкхерст (Нью-Джерсі). В дорозі велетня затримала гроза, що бушувала у цьому районі США. З «Гінденбургу» були скинуті швартови. Внизу чекали багаточисельні кінорепортери, журналісти, група людей, що зустрічала трансатлантичних пасажирів, і 200 чоловік наземної команди, які повинні були повільно притягнути ди­рижабль до землі. На борту перебувало 38 пасажирів і 59 членів екіпажа.

Першим натяком на небезпеку стали блакитні електричні розряди, що затанцювали уздовж правої сторони сигароподібного корпусу. Один з пасажирів потім згадував про це так: «Ми з дружиною висунулися з вікна прогулочної палуби... Я почув зверху легкий глухий хлопок, не голосніше за звук пивної пляшки, що відкривається. Я поглянув у бік носа сигари і завважив ніжно-рожеве сяйво, наче від сонця, що заходить. І відразу ж зрозумів, що дирижабль горить».

На очах у приголомшеного натовпу журналістів «Гінденбург» раптово спалахнув, він ще деякий час висів у повітрі, а потім повільно, майже урочисто повалився на землю. Свідком трагедії був радіорепортер Херб Моррісон. «Це одна із страшних світових катастроф! — закричав він в свій мікрофон. — Жахливий крах, леді і джентльмени... Нещас­ні пасажири!»

Обслуга, що мала прийняти дирижабль, швидко оцінила загрозу і кинулася врізнобіч. Один з них згадував: «Ми кинулися бігти навипередки і так само миттєво молилися.

Жар, світло і дим від водню, що вибухнув, і думка про те, що на нас падає дирижабль, створювали відчуття смертельної пастки... Вогненна сигара впала прямо за нами — хвіст ударився об землю першим... Біжучи і дивлячись назад, я чув голос з репродуктора: «Ви в безпеці, повертайтеся і допоможіть їм».

Всі, хто міг, кинулися назад до палаючих уламків, щоб врятувати тих, що вижили. Хоч як дивно, але з 97 осіб на борту загинули всього 36.

За гарячими слідами був зроблений висновок, що в дирижаблі якимсь чином спалахнув водень. Недаремно багато хто попереджав, що цей газ дуже небезпечний для використання на транспор­ті. Правда, значно менший за «Гінденбурга», водневий дирижабль «Граф Цепелін», що літав з 1928, зробив до цього часу 144 трансатлантиче­ских рейса і перевіз більше 18 тис. пас­сажиров без яких-небудь прикрих випадків з воднем.

Розслідуванням аварії займалися уряди США і Німеччини. Обидві сторони погодилися, що винен витік водню: проволо­ка каркаса лопнула і могла пробити обшивку. За офіційною версією, утворилася вибухонебезпечна суміш цього газу з повітрям, ймовірно, підпалена елект­ричним розрядом, пов’язаним з гро­зовими погодними умовами.

Проте ніхто з членів екіпажа, що вижили, не почув перед аварією запаху часнику. Цей запах мав би відчуватися при витоку водню завдяки спеціальній добавці, що вводилася в склад газу для ідентифікації. Довгі роки цей факт породжував дикі чутки про начебто зумисний підпал німецького дирижабля амери­канцями. На це натякав навіть міністр авіації Третього рейху Герман Герінг. До речі, так званий «син­дром «Гінденбурга» надовго підірвав репутацію водню, який пізніше намагалися використовувати вже як доступний і екологічно чистий вид палива. А сама катастрофа завдала майже смертельного удару всьому дири­жаблебудуванню.

Лише через 60 років після катастро­фи до її причин докопався доктор Ад-дісон Бейн з НАСА. Він керував во­дневою програмою в Космічному центрі ім. Дж. Ф. Кеннеді на мисі Канаверал (у 1964—1973 мис Кен­неді) і вважав, що офіційна вер­сія загибелі дирижаблю залишає надто багато запитань.

ЗМІ в один голос твердили про вибух «Гінденбурга», тоді як кінозйомка ясно показувала, що дирижабль до­волі повільно горів, спочатку зберігаючи горизонтальне положення. Лише через 34 секунди він впав на землю. Чи схоже це на вибух водню? Бейн, як експерт, знав, що такий вибух роз­ніс би дирижабль на друзки миттєво, погубивши всіх пасажирів і техперсонал на землі.

Майже всі очевидці говорять про дуже яскраве полум’я; багато хто порівнює його з фейєрверком. Проте водень, що горить, при денному світлі практично непомітний. Бейн супроводжував на мисі Канаве­рал велику кількість запусків «шат­тлів»: полум’я було видно лише спочатку, коли прогорає тверде паливо. А потім, коли спалахує водень, помітно лише коливання повітря, як це ми бачимо при спеці над асфальтними дорогами.

І нарешті, цей газ в 14 разів легший за повітря. Значить, полум’я від нього під­німалося б високо над дирижаблем. Одна­ко на плівці добре помітно, як вогонь повзе вниз по його корпусу, нагадуючи пивну піну, що виливається з кухля. Бейн приступив до власного розслідування. Він дістав фрагменти «Гінденбурга», включаючи уцілілі клаптики його обшивки; опитав очевидців, що вижили, уважно переглянув численні кадри кінохроніки, відвідав місце катастрофи в Лейкхерсті, добре попрацював в архівах Музею Цепеліна у Фрідріхсхафені, що на півдні Німеччини. Нарешті, в Бейна виникла остаточга версія трагічної події, і він став перевіряти її за допомогою фізичних і хімічних експе­риментів.

Проаналізувавши хімічний склад матеріалу, з якого була зроблена обшивка дирижабля, Бейн з’ясував, що тканина щільно вкрита суриком (з окисом заліза), а поверх нього накладено ще п’ять шарів ацетату целю­лози — для міцності і захисту карка­су від вогкості і корозії. Фахівець НАСА відразу зрозумів: цей хімічний сурогат майже ідентичний ракетному паливу. Обшивка дирижабля виготовлялася з найвогненебезпечніших у світі речовин!

Корпус «Гінденбурга» покривався (методом напилення) алюмінієвим порошком. Це було нововведенням — більш ранній «Граф Цепелін» мав на собі інше покриття. Бейну, як спеціалісту з палива, було чудово відомо, що алюміній в такій формі теж відмінно горить. Це знає майже кожен хлопчик, який, під враженням уроків хімії, виготовляв магнієві «бомби» (перетворюючи цей схожий на алюміній елемент на порошок і підпалюючи його).

Він попросив лабораторію матеріа­ловедення НАСА в Космічному центрі ім. Кенеді провести досліди із зразком об­шивки на предмет поширення полум’я. Матеріал — навіть через 60 років — був на диво займистим і миттєво спалахнув.

Другий тест показав, що обшивка не проводила електрики. На думку Бейна, це вело до накопичення на ній статичного заряду, який міг привести до спалаху, спрямовуючись в землю під час приземлення.

У третьому тесті до зразка підвели високу напругу, що мала імітувати грозові умови у вечір катастрофи. Матеріал легко загорівся і за се­кунди перетворився на попіл.

Підтвердження своєї версії Бейн знайшов у листі, що зберігався в Музеї Цепеліна. Його відправив 28 червня 1937 інженер-електрик Отто Байер­с­дорф, що працював в компанії «Цепелін» незалежним дослідником. Він теж провів серію ла­борато­р­них тестів і прийшов до висновку, що «справжньою причиною пожежі була вкрай легка займистість обшивального матеріалу під дією розрядів електростатичної природи».

Попри твердження викладені у листі, Гуго Еккенер, президент компанії «Цепелін», продовжував вбачати «винним» у катастрофі водень. Проте вочевидь, що спе­ціалисти фір­ми більше вірили маловпливовому Байерсдорфу і точно знали причину загибелі «Гінденбурга». У конструкцію аналогічного дири­жабля «Граф Цепелін II» були терміново внесені зміни. У фарбу додали вогнетривкі компоненти, а замість горючого алюмінієвого порошку використовували безпечний бронзовий. Можливо, керівництво ком­панії «Цепелін» приховувало дійсну причину катастрофи під тиском керівників Рейху? Адже на кону стояла репута­ція інноваційної німецької тех­­нології, а значить, і всього Третього рейху.

Услід за «Гінденбургом» сталася ще одна, але маловідома катастро­фа. 5 лютого 1938 року безславно загинув кращий радянський дирижабль В-6 «Осовіахім» (об’єм 18 500 куб. м, довжина 104,5 м, діаметр 18,8 м). Коли прийшло повідомлення, що крижину з чотирма участни­ками експедиції «Північний полюс-1» (керівник І.Папанін) винесло в Гренландське море, на порятунок по­лярників спрямували дирижабль «Осовіахім». Не долетівши до Мурманська, він врізався в гору, не позначену на штур­манській карті. Ця катастрофа, можливо, стала жирною крапкою в історії розвитку довоєнного дирижаблебудування. Проте Друга світова війна дещо покращила імідж цього виду повітряного транспорту. Військові дирижаблі та аеростати добре показали себе у захисті повітряного простору від авіації, а також у візуальному спостереженні за ворогом і коригуванням вогнем артилерії.

У наш час дирижаблебудуванням займаються провідні авіабудівні кампанії світу. Вчені вважають дирижаблі важливим видом транспорту вже в недалекому майбутньому.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com