Козацький кінь з народної пісні

Мабуть, в жодного з народів світу немає стіль­ки пісень, пов’язаних з конем, як в українців.

Звичайно, і в росіян в багатьох піснях і романсах згадуються коні. У них в основному це — «русская тройка», або ж тварини у множині: «Ямщик, не гони лошадей», «Вот мчится тройка удалая», «Тройка мчится, тройка скачет...» тощо. Але це ж не той один-єдиний відданий і надійний товариш, випробуваний у битвах або ж просто помічник у селянській сім’ї. А нумо пригадаємо наші народні пісні про коня:

Ой, чий то кінь стоїть, шовкова гривонька,

Сподобалась мені тая дівчинонька...

«По садочку ходжу, кониченька воджу,

Через тую неньку нежонатий ходжу... »

Вороний коню, грай ти підо мною

Та розбий ти тугу мою...

Ой, пущу я кониченька в саду,

А сам піду к отцю на пораду...

В мене кінь вороний, я — козак молодий,

То дасть Бог, не загину!

Ой, коню мій вороненький,

Товаришу мій вірненький,

Не плач, коню, наді мною,

Не бий землі під собою...

Козака несуть,

І коня ведуть,

Кінь голівоньку клонить,

А за ним, а за ним його дівчиїжа білі руки ломить...

Це уривки з різних народних пісень. Але з наведеного здається, що пройшло ціле життя людини: кохання, переживання через нього, розлука, від’їзд, боротьба з ворогами, поранення, смерть...! Всюди присутній кінь: і це вже не звичайний представник свійської худоби, а вірний друг і товариш козака, перевірений і загартований у боях і дорогах...

Я називаю лише декілька найвідоміших пісень, бо їх перелік може забрати багато місця і часу. Особливо ж багато пісень і дум складали про них українці протягом козацької доби. Про ставлення козаків до цієї тварини красномовно може свідчити навіть один рядок з пісні про козака, який «проміняв дівку на коня та люльку — необачний...»

Отже, в українському фольклорі кінь — це не лише вірний товариш, а ще й уособлення волі. Це безсмертний символ нескореності й живучості нашого народу. Недарма ж Козак Мамай, фольклорний образ якого вважався оберегом козацтва, всюди зображувався з конем. І це не дивно. Адже кожний козак вважав свого коня за брата, хай не по крові, але по волі. І це підтверджується багатьма піснями тієї доби.

Як стверджують дослідники, тільки в трьох народів світу в старовину існували цвинтарі, де ховали коней: у скіфів, стародавніх греків і в українських козаків.

Дуже урочистим в українських сім’ях був обряд, коли хлопчиків, що досягли 14 років, вперше садовили на коня. До цього їх вчили, як сідлати цю тварину, як її загнуздати й розгнуздати, як запрягти й випрягти.

Цей обряд, коли хлопчик вперше сідав на коня, відбувався як свято: в присутності родичів, а також хрещених батьків. На честь цієї події хрещений батько обов’язково дарував хрещенику якусь річ, пов’язану з конем: сідло, вуздечку, тощо... І саме цього моменту хлопчик вже вважався хлопцем: тобто переступав із дитинства у дорослість.

Нині ж, коли робляться спроби відродження козацтва, то інколи, в деяких регіонах, це носить пародійний і кумедний характер. Адже не треба призначати осавулами хорунжими районних начальників, які й так уже просиділи свої «казенні» місця в кріслах, що не спроможні навіть влізти на коня, а не те що проїхати на ньому! Звичайно, йдеться про всіх тих, що лізуть в козаки, не знаючи про них нічого і не будучи цього достойні.

На відміну від таких «псевдокозаків», у нас існують справжні козацькі формування , наприклад у Києві і інших містах України, і, звичайно, в нашій Білій Церкві. Там вчать їздити верхи , вчать боротьбі й володінню холодною збро­єю. Але головним для них є не зовнішні атрибути, а кодекс честі, за яким кожен представник козацтва має бути готовим віддати життя за Бога, за Вітчизну і товариша. Тобто всі стосунки у такій козацькій спільноті побудовані на християнській моралі і патріотизмі.

Давайте ж не ставитися до козацтва — як до модної забави, а як до нашої славної історії. І якщо робиться спроба її відродити, то слід це робити обережно, з любов’ю і, звичайно, зі знаннями.

І як добре було б, щоб ці постулати українського лицарства, пов’язані з козацтвом були відомі ще змалку нашим хлопчикам, які на жаль,більше виховуються на зарубіжних «бойовиках» і «ковбойських» фільмах, а не наших вітчизняних, пов’язаних з історією України.

Необов’язково, щоб усі учні вміли їздити верхи, або ж вміли володіти холодною зброєю. Але, гадаю, для них замало й уроків народознавства й української літератури. Бажано, щоб вони добре знали і народний фольклор, і стародавні обряди своєї місцевості, а не лише ті, про які прочитали в підручниках і посібниках. Бо недарма ж їх передавали наші пращури своїм нащадкам з колисковою матері, з думою діда-бандуриста, з весільною піснею, коли молоді сідали у весільну бричку, запряжену конями. До речі, цей чудовий романтичний звичай, який зберігся лише в деяких карпатських селах, варто було б і нам відродити хоч у сільських місцевостях. Мабуть, це краще ніж поїздка в автомобілях, прикрашених чужорідними ляльками «Барбі». Така поїздка на весільних конях залишилася б казковою у пам’яті родичів і гостей, а особливо — молодих, які б зберегли фотокартки про цю подію і показували її потім своїм дорослим дітям і онукам.

І, напевно, що таким чином, хоча б частково, через відродження забутих народних обрядів, старовинних українських дум і пісень, передаватиметься нащадкам пам’ять про своїх славних предків.

 

 

Таїна Братченко
Біла Церква