Секрети Євгена Товстухи

(Закінчення. Початок у №39 (341), 2009 р.

А душа плакала й раділа

Треба було збиратися за місцем призначення — до загадкової Гощі на Рівненщині. Та щось стримувало. Може, віра — на генетичному рівні — в цілющість викопаних рослин, а може, воднораз і небажання чи невміння визнати свою першу велику поразку. Сором опосідав неймовірний, несосвітенний! Довго не міг заснути від розпуки, відчаю. Задрімав лише над ранок.

Коли розбудило сонце, то простягнув до нього руки й заходився благати вселенський розум, а Сонце замовляти, як це робили його мати, тітки Оришка, Уляна, Оксеня, Параска, баби Марфа, Гапа та Лисавета. Звертався до неба, хмар, жайворонка, голубів, роси й води, до кожного листочка й кожної квіточки, струмочка та джерельця. Просив у них допомоги для мистецького дива України — незрівнянної й неповторної Катерини Білокур. І диво сталося. Художниця підвелася, а потім, убравшись, як українка давніх часів, перехрестила рятівника правічним рівнораменним хрестом (так завжди робила мати) й , випивши води з джерельця, набрала в долоні для гостя: «Пригощайся, синочку, з моїх рук. Це вода цілюща. І нехай благословляє тебе рідне небо, земля та вода на святу лікарську працю». Душа Євгенова плакала й раділа: учорашній студент остаточно повірив у силу фітотерапії. З цією вірою вирушив до незнайомого західного краю.

 

«З журбою радість обнялась»

Після п’яти років копіткої праці на Рівненщині Євген Товстуха перебрався на Чернігівщину до Козельця — звичайного провінційного містечка. У рідних краях серце зігріла добра звістка з Києва: побачила світ книжка «Гомін сердець». Нарешті! Так довго чекав її, що й не вірилося в появу першої ластівки. Прилетіла вона влітку 1964 року. Та все складалося за Олександром Олесем: « З журбою радість обнялась». Збірку жорстко відредагували, ба навіть викинули те, що вважав найкращим, найдорожчим. Деякі новели вже не тішили авторську душу: відчував, що переріс їх, міг би написати краще. Радів не стільки за повість «Злам», скільки за те, що з’явився друком разочок документальних оповідань про улюбленого композитора Миколу Лисенка.

 

Продовжувача роду назвали Петром

Після виходу книжки мовби сторонніми очима подивився на все: на себе, на Козелець, на рукописи… І ще міцніше пригорнув дружину, частіше став мріяти про ще одного сина. Коли вперше взяв його на руки, збагнув: ось воно, найбільше щастя! Продовжувача роду назвали Петром і задумалися над своєю неприкаяністю та незахищеністю: не мали своєї домівки, надійного місця роботи, а грошей завжди вистачало хіба що від зарплати до зарплати: важко було заощаджувати навіть на книжки. Того ж 1965 року, коли народився Петрик, Україною прокотилася хвиля політичних арештів. Розпочалася доба закритих судів і публічних покаянь, в’язниць та божевілень, а то й фізичних розправ, замаскованих під кримінальні злочини. Євгена Товстуху врятувало лише те, що він був далеко від столиці. Та все ж і там, у глибокій провінції, недремне око спецслужб пильнувало кожен крок «нетипового» лікаря. Випадало одне: прощання з Козельцем, якого він так і не встиг по-справжньому пізнати, полюбити.

Спершу розраджував себе жартівливими віршами, а потім почав писати колискові. Наспівував синові рядочок за рядочком (часто-густо імпровізував) і втішався лагідним, серпанковим плином душі.

Любий мій синочку,

Прожену я квочку,

Щоб прослалась тиша

Та злякалась миша,

Щоб дитинка спала,

Світлу долю мала.

 

«Націоналістичні дерева та кущі»

Спливав час — не розвиднялося. Молодий лікар, не втримавшись, аж ніби вибухав од глибинного болю й давно тамованої розпуки. Один із таких віршів Євген Товстуха присвятив Рябкові: «Мій вірний песе, // Мій собачий сину, // Учора я відлупцював тебе непедагогічно…». Далі автор просить вибачення в Рябка й несподівано скаржиться йому (а кому ж іще?) про люті переслідування райкому партії, від яких хочеться «завити… собачим гуком». Вірш датовано: 30 квітня 1966 року. Тоді ж було написано інвективу, яку також довелося довгі роки ховати від чужого ока: «Холоне серце, // Нидіє душа, // Горланять лектори ЦК у сурми яничарські // Та славословлять вандалізм КП».

Саме 30 квітня, опівночі, зібралося керівництво району на так зване бюро й виключило Євгена Товстуху з Комуністичної партії СРСР. Поставили на карб усе: і те, що єдиний у Козельці вів записи в історіях хвороб українською мовою, і те, що відверто виповідав про своє захоплення фітотерапією, збирав лікарські рослини та роздавав їх людям. А ще ж були явні прояви націоналізму. До того ж наважився покритикувати самого секретаря райкому партії. Приписали й негідну поведінку…

Після нічної ухвали (гнати втришия зі святих лав борців за комунізм) почали стежити за кожним кроком опального лікаря. Якось він порадив директорові школи, як вирощувати лікарські рослини, зокрема материнку, а також калину, все чітко розграфив, навіть намалював. Незабаром на партійних зборах пролунало: «Є у нас такий лікар Товстуха, виключений із КПРС. Так ось він пропонує вирощувати націоналістичні дерева та кущі…».

 

Самогубство «знахаря»

Найболючішого удару завдали пізніше. Добрі люди двох сіл поблизу Козельця відвели для Євгена Товстухи повітки, де він міг би зберігати власноруч зібрані й розфасовані лікарські рослини. І ось однієї серпневої ночі халупки дотла згоріли. Селяни, як і лікар, мало не плакали. І почали нести йому цілюще зілля — те, яке в кого було. Так Євген Товстуха остаточно поєднав свою долю із фітотерапією. А після навмисного, за намовою районної влади, підпалу добрий чоловік приніс йому відро меду та відро молока.

Та брудні плітки, злослів’я й відверті наклепи не припинялися. Втікав од лихих язиків у поля. Серед чернігівського привілля, як і за Гущею, на луках біля Горині, шукав рідкісні рослини, писав ліричні рядки, малював. Місцеві людці не погребували найпідступнішим: розпустили чутки, що «знахар» покінчив життя самогубством. Переслідуваний лікар — насправді великий життєлюб од народження, — гірко всміхнувшись, ще наполегливіше став обстоювати свої переконання. Не хотів бути ні знахарем, ні яки­мсь чарівником. Лише фітотерапевтом. Справ­жнім. На всі відпущені долею роки.

Сьогодні Євген Товстуха сумовито зронює:

– Інколи буваю в Козельці, але їхати до нього не хочеться. Нікому там не робив зла, а хто на мене колись напосідався, тепер, коли побачить, утікає. Загалом же містечко славне. Як і Яготин, куди перебралася вся наша родина. Прихистилися в службовому приміщенні Будинку піонерів, а згодом почали самотужки будувати власну хату.

 

«Ця ваша фітотерапія…»

– Уже студентом Київського медичного інституту Євген Товстуха здобув неабиякі знання «офіційної» медицини, — розповідає давній знайомий цілителя, майстер художньої фотографії Віктор Співак. — Коли ж приїздив додому, глибше осягав правічну народну медицину, допомагав землякам долати хвороби. І що ж? Завжди зазнавав утисків, переслідувань і гонінь. Так було в Козельці, так повелося і в Яготині, куди перебрався 1969 року. Дуже швидко Євген Товстуха почув гіркі слова: «Ця ваша фітотерапія — знахарство й відсталість. Ви ганьбите звання радянського лікаря». Так вважав тодішній головний лікар районної лікарні Петро Бабій. Тяжко розуміти, що на улюблену справу — фітотерапію, по суті,було накладено табу.

Робота лікаря-гігі­є­ніста — хоч до обов’язків ставився старанно, з душею — не приносила молодому фахівцеві морального задоволення. Та й важко було самотужки будувати власну хату. А хмари над головою згущалися й згущалися. Уже досвідченого лікаря знімали з роботи («за власним бажанням»), допитували, забороняли займатися лікуванням цілющими рослинами. Лише 1990 року під егідою НДІ фармакології і токсикології вперше у світовій практиці (офіційно) в Яготині на Київщині Євген Товстуха створив «Фітоцентр» — амбулаторну установу для надання лікувальної та профілактичної допомоги засобами фітотерапії. Це — якщо цитувати офіційні документи. А якщо узагальнити образно — тисячі хворих здобули надію на одужання.

 

Хай летить собі птаство, радіє

У Яготині, як і в Гощі та Козельці, Євген Товстуха вставав о п’ятій ранку робити (насправді творити!) ліки, потім приймав хворих, а ввечері та вночі опікувався вже суто власними — науковими та мистецькими — справами. Ось так — рік за роком, рік за роком. Навіть сьогодні. Засновник фітоцентру працює в суботу, подеколи — і в неділю. Майже півстоліття не брав (сам у себе?) звичайної — офіційної — відпустки.

Хіба це не перевантаження, не шалений ритм?

 — Це вже звичка. Ритм не шалений, а буденний,– всміхається Євген Степанович.– Я й не стомлююся. Веду бесіди з рослинами, замовляю «живу» воду… Грибів не збираю, риби не ловлю. А ось на полювання ходив…

Стріляв тоді Євген Товстуха натхненно, з незбагненною радістю й дитячим азартом. Стояв на повен зріст, швидко перезаряджав позичену рушницю. Захмелілі мисливці, які запросили його на полювання, нічого не могли втямити. Лікар, як завжди, усміхався, але не завчено, по-американському, а по-своєму, по-українськи — щиро, світло, приязно. Євген Степанович стріляв і стріляв, та жодна качка не впала на плесо: яготинський мудрець цілився в небеса, у хмари. Першим заходився посилати до обрію набій за набоєм: розполохав селезнів, крячок, куликів, плисок білих та жовтоголових — усе живе довкола. Хай летить собі птаство, радіє, бореться з вітром, розкошує під сонцем!

– А що було потім?
– Ніхто вже не запрошує на полювання. Та й навіщо воно? Від улюбленої праці не відпочивають.

– Ви знаєте формулу затребуваності й успіху?– Атож! — загадково всміхається Євген Степанович.

– Яка ж вона?

– Це щоденний труд. І душі, і тіла.

Що то за борщ без гусака?

Свого часу Євген Товстуха намагався стати вправним домашнім кулінаром. Але не вдалося. Не зміг, зокрема, зварити смачного борщу… без великого шматка телятини, цілого кролика чи гусака. Коли ж мав те чи те, борщ вдавався просто-таки смачнющим. Неодмінно. Жаль тільки, що далеко не завжди мав напохваті кролика. А без нього, сміється Євген Степанович, не допомагають ні медунка лікарська, ні яглиця чи огірочник. Зате вірші починають самі собою писатися. Отож нині Євген Товстуха — кулінар-теоретик, який достеменно знає, як приготувати борщ, щоб він мав лікувально-профілактичну дію.

До речі, в Україні готують близько тисячі видів борщу. Цю унікальну страву й сьогодні любить видатний фітотерапевт, але куховарить завжди дружина. Коли вона щось готує, то не слухає жодних порад Євгена Степановича. На щастя Галини Костянтинівни, мудрий чоловік уже давненько не ділиться з нею своїми теоретичними кулінарними знаннями.

 

Справді-бо: як пізнати дружину?

Місяць за місяцем Євген Товстуха збирав лікарські рослини, вивчав стародавні рецепти й апробовував свої, авторські, обстоював уже вистраждані власні погляди, а ще нерідко розвіював сум та безнадію не лише веселими народними бувальщинами (пам’ятає їх безліч) , а й власними жартівливими мініатюрами. Ніхто не знав, що лікар пише їх давно. Коли після документальної, фактично дослідницької повісті «Кирило Стеценко» несподівано побачила світ книжка «Як пізнати дружину» (1985), всі були вражені: мали не очікувані вірші, ба навіть не звичні для автора ліричні чи психологічні новели, а іронічні оповіді. Навіть сама Галина Костянтинівна, посвячена в переважну більшість творчих справ чоловіка, з нетерпінням і подивом гортала сторінки, які ще пахли друкарською фарбою: справді-бо, як же пізнати дружину, тобто її?

– Ота збірка іронічних оповідань була для батька не винятком, а закономірністю, — вважає сьогодні старший син, відомий актор Василь Баша.– Євген Степанович на генному рівні — гуморист, жартівник, дотепний оповідач, для якого іронія — хліб і сіль. Це проявляється не лише в розмовах, а й у стилі поведінки, в оцінках сущого. Мене та меншого брата Петра батько виховував, сказати б, радісно, весело, сам себе називав отцем-гумористом. Коли я повідомив, що одружуюся, мати заплакала, а батько… засміявся. Реготав гучно, довго, а потім зронив присуд: «Хай жениться!». І пояснив: «Значить уже виріс». Та випадали не тільки радощі. Ще школярем я чітко усвідомив, що батько під наглядом. Підходили незнайомі чоловіки, намагалися випитати, що він робить, пише, з ким веде розмови. Я все розумів, а тому відмовчувався або відбувався рятівним: «Не знаю».

 

Рівноправний, демократичний дефіс

Коли святкували появу книжки за не вельми пишним столом, господар показав на високу грушу: «Бачите оту найбільшу гілляку? Саме з неї пильнували, як я вночі пишу та читаю». Згодом стару грушу зрізали й посадили яблуньку, а дослідники життя лікаря-письменника-художника-народознавця (саме так — через рівноправний, демократичний дефіс!) почали неодмінно зазначати (на основі конкретних даних самого підозрюваного): «Свого часу органи КДБ (майор В. О. Криньов у Чернігові та підполковник В. В. Терещенко в Яготині) переслідували Євгена Товстуху за патріотичну діяль­ність і утвердження української народної медицини, яку радянська система розглядала як «прояви українського буржуазного націоналізму». Саме внаслідок цих «проявів» літературні твори цілителя не друкували двадцять років, а про публікацію наукових досліджень не могло бути й мови».

Перша вагома монографія «Фітотерапія» побачила світ аж 1990 року! Потім — одна за одною — з’явилися друком грунтовні книжки «Фітотерапевтичні засоби проти радіації», «Як зупинити смерть» (обидві особливо дорогі для автора, бо йдеться в них про лікування недуг від всенародного лиха– чорнобильської катастрофи), «Раджу ліки, перевірені тисячоліттями», «Українська народна медицина»…

Нині колектив фітоцентру плекає три лікарських городи та чотири гектари рільної землі, де створено заповідник рослин, які зникають у дикій природі: первоцвіт і горицвіт весняні, родовик лікарський, синюха блакитна, парило звичайне, материнка звичайна… На базі унікального заповідника провадять польові практичні заняття студентів Харківського національного фармацевтичного університету.

…Українознавство Єв­гена Товстухи — це дійове українолюбство. Він знайшов і повернув до активного буття загублений шар наукової культури пращурів, реконструював, ство­рив і опублікував понад двадцять тисяч рецептів, довів власним п’ятдесятирічним лікарським досвідом: українські традиційні фітотерапія, фітоетнологія та народна медицина — універсальна, давня й воднораз найсучасніша наука відновлення здоров’я та продовження активного довголіття.

 

 

Микола Славинський