ЛІСОВА ПОЛОНЯНКА

Збираючи гриби, я натрапила на хатинку, навколо якої біліли берези. Захотілося дізнатись, хто живе серед такої казкової лісової краси.

Раптом на порозі з’явилася невисока, вже немолода жінка. Вона довго дивилася на мене голубими-голубими очима.

— Ви щось хотіли? — стиха мовила, не відводячи з мене настороженого погляду.

Забачивши кошик з грибами у моїй руці, пильна зосередженість ураз кудись поділася, в очах промайнула голуба теплінь.

— Та мені б склянку води... Яка тут у вас краса! Жінка усміхнулася, стала ще лагідніша.

— А я вас пригощу справжнім лісовим узваром! Зачекайте, ось зараз дістану його з льоху. Таким питвом ви ще ніколи не вгамовували спрагу.

Вона говорила правду. Такого запашного і смачного узвару я ще не пила.

— То, може, ви трохи відпочинете у мене? Я тут живу одна. А мені так хочеться поговорити з живою людиною.

— Не боязко одній в цьому великому лісі?

— А чого мені боятися?! — здивовано зиркнула на мене господиня.

— У цій хатці ніякий злодій нічим не порадіє. А коли й хтось здумає чимось поживитися, той відчує на собі моє вміння захищатися...

Я захоплено дивилася на рішучу лісову мешканку з голубими-голубими очима і все думала: «Що ж примусило її самій поселитися серед цього безмежжя сосен, ялин, беріз, тополь, звідки до найближчого села і будь-якого шляху досить далеко?!»

Спробувала відгадати і ніяк не могла.

— Життя змусило заховатися в цьому найглухішому лісовому куточку, — зізналася Софія,— так звали цю жінку.

І надовго замислилась. Напевне, згадувала щось суто своє, найдорожче її серцю.

А затим говорила голосно, щоб чула не лише я, а й цей ліс, що горнувся до Софії щедрою літньою зеленню, різнобарв’ям квітів і шовкових трав, озивався співом безлічі близьких і далеких птахів.

— Моїй душі праглося втекти від отого життя за моїм лісом, де багато зрад, брехні, лицемірства, підступності...

— Мабуть, вас не зовсім зрозуміли люди, або ж ви їх?

— Та мене ніхто не хотів зрозуміти... Коли була студенткою вузу, зустрічалася з однокурсником, який запропонував стати його дружиною. «А будеш ти мені як батько і брат?» — поцікавилася в нього. Він зареготав на всю вулицю і глумливо сказав: «Ого чого захотіла!.. Звичайно ж, ні!».

— Хіба не важко бути самотньою?

— Я ж не сама, зі мною мої думки... У мене є ліс, який ніколи не зрадить. І знаєте, різні дерева співають по-різному... Треба тільки прислухатися. Тут я щаслива! Мене розуміють цей ліс, ці птахи, ці звірі... їм я завжди готова чимось допомогти. Знищую пастки браконьєрів, годую птахів. Я свій ліс ні на що не проміняю...

У ті хвилини я бачила Софію зовсім іншою, якою уявляла на початку зу­стрічі.

Я розуміла, що їй тут одній нелегко, особливо взимку, в холодні осінні дощові й весняні місяці, що вона не хоче говорити про це.

Слухала Софію, лісову полонянку, що, здається, злилася з навколишньою чудовою природою, і знову й знову пригадувала матусині слова: «Твори добро на землі і Бог не облише тебе своєю шанобливістю».

Антоніма АРТЕМЕНКО