![]() Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
![]() |
![]() |
![]() |
||
![]() |
||
![]() |
||
ЛІСОВА ПОЛОНЯНКАЗбираючи гриби, я натрапила на хатинку, навколо якої біліли берези. Захотілося дізнатись, хто живе серед такої казкової лісової краси. Раптом на порозі з’явилася невисока, вже немолода жінка. Вона довго дивилася на мене голубими-голубими очима. — Ви щось хотіли? — стиха мовила, не відводячи з мене настороженого погляду. Забачивши кошик з грибами у моїй руці, пильна зосередженість ураз кудись поділася, в очах промайнула голуба теплінь. — Та мені б склянку води... Яка тут у вас краса! Жінка усміхнулася, стала ще лагідніша. — А я вас пригощу справжнім лісовим узваром! Зачекайте, ось зараз дістану його з льоху. Таким питвом ви ще ніколи не вгамовували спрагу. Вона говорила правду. Такого запашного і смачного узвару я ще не пила. — То, може, ви трохи відпочинете у мене? Я тут живу одна. А мені так хочеться поговорити з живою людиною. — Не боязко одній в цьому великому лісі? — А чого мені боятися?! — здивовано зиркнула на мене господиня. — У цій хатці ніякий злодій нічим не порадіє. А коли й хтось здумає чимось поживитися, той відчує на собі моє вміння захищатися... Я захоплено дивилася на рішучу лісову мешканку з голубими-голубими очима і все думала: «Що ж примусило її самій поселитися серед цього безмежжя сосен, ялин, беріз, тополь, звідки до найближчого села і будь-якого шляху досить далеко?!» Спробувала відгадати і ніяк не могла. — Життя змусило заховатися в цьому найглухішому лісовому куточку, — зізналася Софія,— так звали цю жінку. І надовго замислилась. Напевне, згадувала щось суто своє, найдорожче її серцю. А затим говорила голосно, щоб чула не лише я, а й цей ліс, що горнувся до Софії щедрою літньою зеленню, різнобарв’ям квітів і шовкових трав, озивався співом безлічі близьких і далеких птахів. — Моїй душі праглося втекти від отого життя за моїм лісом, де багато зрад, брехні, лицемірства, підступності... — Мабуть, вас не зовсім зрозуміли люди, або ж ви їх? — Та мене ніхто не хотів зрозуміти... Коли була студенткою вузу, зустрічалася з однокурсником, який запропонував стати його дружиною. «А будеш ти мені як батько і брат?» — поцікавилася в нього. Він зареготав на всю вулицю і глумливо сказав: «Ого чого захотіла!.. Звичайно ж, ні!». — Хіба не важко бути самотньою? — Я ж не сама, зі мною мої думки... У мене є ліс, який ніколи не зрадить. І знаєте, різні дерева співають по-різному... Треба тільки прислухатися. Тут я щаслива! Мене розуміють цей ліс, ці птахи, ці звірі... їм я завжди готова чимось допомогти. Знищую пастки браконьєрів, годую птахів. Я свій ліс ні на що не проміняю... У ті хвилини я бачила Софію зовсім іншою, якою уявляла на початку зустрічі. Я розуміла, що їй тут одній нелегко, особливо взимку, в холодні осінні дощові й весняні місяці, що вона не хоче говорити про це. Слухала Софію, лісову полонянку, що, здається, злилася з навколишньою чудовою природою, і знову й знову пригадувала матусині слова: «Твори добро на землі і Бог не облише тебе своєю шанобливістю».
Антоніма АРТЕМЕНКО |
![]() |
![]() ![]() |
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |
![]() |
![]() |