Секрети Євгена Товстухи

Хто він, Євген Товстуха? Двісті тисяч людей, зміцнивши або повернувши собі здоров’я в унікальному фітоцентрі на Київщині, називають його творця по-різному: лікар-фітотерапевт, народний цілитель, травознай, шукач «живої» води, характерник… За довге життя великий знавець лікарських рослин зібрав неоціненний скарб — двадцять тисяч секретів довголіття, весняного стану душі й тіла. А ще яготинський працелюб — поет, прозаїк, художник, дослідник минувшини, мудрий оповідач і неперевершений жартівник.

То кого любив і любить новочасний волхв? Як він добився виняткових успіхів, сягнув стрімких вершин слави? Чи розгадав невтомний творець рецептів таємницю еліксиру молодості, знайшов чар-зілля козака Мамая? Як готує дипломований медик знахарські, воістину фантастичні цілющі напої? Які квіти вирощує, коли ходить на полювання й збирає гриби? Зрештою, чи варить борщ? Вичерпні відповіді на всі запитання — у нарисі Миколи Славинського «Євген Товстуха: «Двадцять тисяч секретів». Це перша ґрунтовна розповідь про подвижницьке життя одного з найсамобутніших українців ХХІ століття. У ній — жодних вигадок, перебільшень. Лише факти, рецепти, спогади, роздуми.

 

У печі жеврів ясний вогонь

Євген Товстуха вперше озвався до світу не в пологовому будинку, а посеред студеного осіннього поля… На буряках уже білів іній, жінки та дівчата в куфайках щулилися від ранкового приморозку, ще нижче напинали хустки. Серед гурту була й Олександра Данилівна. Вона щойно розпалила піч і сторожко наслухала розповніле тіло: невдовзі мала народити ще одне дитя. Та колгоспний бригадир Володимир Дитиненко, по-вуличному Ладимир, погнав вагітну жінку в поле обчищати буряки. У печі жеврів тихенький ясний вогонь — місцевий всесильний наглядач залив його вже осінньою холодною водою й силоміць витурив господиню за двері.

Десь поруч жив Івасик-Телесик…

Бринів світанок сьомого жовтня 1934 року. Ніхто не здивувався й не захистив молоду колгоспницю: такі ладимири-горлохвати водилися в кожному українському селі. Вони, вимахуючи канчуком, батогом чи нагайкою, верховодили, відбирали останню крихту хліба… На все те мати не зважала — співала тисячолітню колискову:

Ой ну люлі, люлі...

Був і в них кіт, але який — уже не пам’ятається. Пізніше Євген збагне, що в материній пісні згадувався не їхній котик, а кіт як оберіг дому. А ще шанувалася в слов’янських культах дрімота — жива, чимось схожа на сусідських бабусь. Так і ріс малюк, набирався здоров’я, купався в нескінченних потоках сонця. Пив цілюще повітря на заспоришеному подвір’ї, де кіт і пес інколи їли траву (цілющі рослини!), а горобці дзьобали спориш, а потім чеберяв на город.

Уже студентом Київського медінституту переконався, що все було майже так, як у «Зачарованій Десні» геніального земляка Олександра Довженка: «Город до того переповнявсь рослинами, що десь серед літа вони вже не вміщалися в ньому. Вони лізли одна на одну, переплітались, душились, дерлись на хлів, на стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з тину прямо на вулицю…» Коли вперше читав ці рядки в Києві, то мало не плакав: душа аж рвалася до батьків, незабутнього тину, найкращого в світі городу, який плекала невсипуща, невтомна, така ще молода й така вродлива матуся! То її пильне добре око проводжало сина до запахущої малини, застерігало від кропиви, оберігало від зурочення. А ось тютюн, про який оповідав Олександр Довженко, на їхньому городі не зеленів! Зате величалися материнка й м’ята, біля причілка густо-прегусто стелився барвінок, під вікнами височіла калина…

Все було тим казковим царством, яке ніколи не можна забути, переоцінити! Не десь, за обрієм, а в рідному селі Макіївка на Чернігівщині, були і «молодильні» яблука, і «жива» вода, і … все-все те, про що розповідали батьки. Десь поруч жив Івасик-Телесик, а трохи далі — Котигорошко… Хотілося піти до нього, познайомитися. Та шкода: вдавано суворі батьки не пускали.

 

«Лиш Сонячні Кларнети»

І ось уже, за словами улюбленого Григорія Сковороди, «музикою воздух растворенный шумит вокруг». І город біля хати, і вулиця, яка вела до степу, і сам степ — надто ж він, неозорий, величний, в далечі поєднаний із небесами — завжди бриніли дивовижним суголоссям. Ту музику Євген не просто відчував — всотував у себе, зігрівав душею й ніби нею ж повторював чарівне повнозвуччя. Хлопчик не тільки жив музикою, а й творив її то різноманітними пищиками, то бузиновими дудочками, а згодом — калиновою сопілкою.

Через роки довідався: про «музику небесних сфер» вели мову піфагорійці. Саме їм уявлялися велетенськi струни мiж землею та планетами, якi виграють могутню ме­лодiю. З музикою та му­зичнiстю порiвнювали свої поезiї французькi сим­волiсти Верлен, Малларме, Рембо, про вселенську музику, що бринить над свiтом, писав Олександр Блок. Та це буде потім. А тоді, в роки дитинства, калина красувалася під вікнами, бузина росла на краю городу, там бігали їжачки, над ними туркотіли горлиці, й це було невід’ємною краплинкою того невимовного щастя, яке не усвідомлюєш, не відчуваєш — просто живеш із ним, живеш ним — та й край.

 

Оберіг від забуття

І в Макіївці, і у Вилі, де народилася мати, і в Ганнівці (ці чернігівські села ще юним обходив Євген) вважали: дівчина, яка вирощує та доглядає материнку, буде мати неабиякі таланти в ткацтві, вишиванні й малюванні. А що вже співатиме, то не наслухається її ні родина, ні сусіди чи односельці, ні навіть сам соловейко. Євген радів, що саме такими виростали його сестри. Виплекати материнку вважалося в Макіївці особливою чеснотою. Євген жодної хати не бачив у рідному селі (а це були сорокові роки), щоб на сволоці, в світлиці, біля мисника не духмяніли ці привабливі квітки. Коли мати, зі сльозами на очах, виряджала сина чи доньку в невідому дорогу, то як оберіг давала вишиваний рушник, у якому зберігався пучечок розквітлої висушеної материнки (за переказами, вона повертає дітям пам’ять про матір, батька, рідне подвір’я, юні літа й перше кохання). Такий оберіг мав і Євген Товстуха, коли вирушав до Києва. Там його ніхто не чекав.

 

в столиці, або ніде

Уже на першому курсі, не полишаючи фахових студій, прагнув опанувати чи не всю світову культуру, особливо модерні віяння в літературі та малярстві XX століття, вивчав красне письменство двадцятих років, не полишав поза увагою народне мистецтво, фольклор та міфологію. Юнацький максималізм ? Безперечно! Кепкував із себе за бажання все охопити, знати, карався за розпорошеність, але, усвідомлюючи, що навіть оте «все» відносне, знову й знову схилявся над фоліантами. Розумів: десь там, поза столицею, такої можливості вже не матиме. Якщо не зараз, не в Києві, то вже ніколи й ніде. Усвідомлював, що випаде працювати там (у селі чи райцентрі), де немає не те, що заповітних книжок, а нерідко навіть електрики.

Душа гартувалася і в палких студентських дискусіях, і в розмовах віч-на- віч із найближчими товаришами. Дехто з них уже завів борідки та вуса, записався до «стиляг» чи принаймні пишався шта­ньми-«дудочками». Все це якось оминало Євгена Товстуху, радше не встигало наздоганяти в бібліотеках, театрах та музеях. Саме там він був кожної вільної хвилини. Здавалося, що ненаситне бажання пізнавати світ медицини, науки і світ прекрасного було закладено аж на генетичному рівні. Різногранність захоплень Євгена вражала не лише однокурсників, а й викладачів. Отож цілком природним видавався його потяг до епохи Відродження.

 

вклонитися «Джоконді»

Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело... Життєві шляхи цих титанів часто перетиналися: генії були суперниками й, маючи різні переконання, ставилися один до одного вороже. Та ніколи не зрікалися головного — ТВОРИТИ! Про це думалося і на студентській лаві, і — через роки й роки — в ту благословенну мить, коли вперше 1995 року побачив у Луврі «Джоконду» — найзнаменитішу картину всіх часів і народів. Тоді — на подив усім!– вклонився їй. І раз, і вдруге, і втретє… Так пошанував світовий шедевр Леонарда да Вінчі, своє ще студентське захоплення ним. Не здивувалася хіба що Ніна Феденко — невістка славетного Панаса Феденка (1893 –1981, Мюнхен), який був членом Центральної Ради, відтак відомим громадським діячем, автором історичних повістей про козацьку добу «Гомоніла Україна», «Гетьманів кум» та «Несмертельна справа».

Євген Товстуха інколи заглядав на веселі студентські вечірки, де, як і однокурсники, співав, танцював, пригублював дешеве вино (цигарками не захоплювався), але відчував: у його життя вже надійно ввійшло інше: поезія, малярство, музика… Він просто-таки не уявляв (чи не дивак?), як це можна жити, не прослухавши симфонії Бетховена?

Якось селянський хлопець ( раніше чув лише симфонії степу) квапився на лекцію з хімії й на тумбі оголошень побачив повідомлення про П’яту симфонію Бетховена. З голови враз вилетіли всі аніони-катіони. Замість них — перша зустріч із симфонічною музикою. Щоправда, хімію все-таки склав успішно, ба навіть почав допомагати іншим. Викладачка, знаючи причину прогулу, випровадила з аудиторії: «Студенте Товстухо! Не заважайте, ідіть слухайте свого Бетховена!» Так і прослухав усі дев’ять симфоній, а ще ж не пропустив чарівного виконання його скрипкового концерту й деяких сонат (хотілося почути всі сорок сім)…Обурювався, коли проказували скоромовкою: Бетховен. Величав генія лише так: Людвіг ван Бетховен.

 

Людина з громохким прізвищем

Сталося так, що після піднебесної музики улюбленого композитора аж ніяк не випадково (без перебільшення — за велінням долі, бо на все життя ) познайомився з художником Василем Забаштою. Він був набагато старшим і керував художньою студією при Жовтневому палаці культури. Незабаром одним із найсумлінніших учнів уже відомого художника став студент-медик. Якою ж була людина з таким громохким і знаменитим прізвищем?

Учасник ще радянсько-фінської війни, а також Другої світової, на подив багатьох, почав працювати над полотнами історико-символічного плану, сповідував експресіоністичне відтворення середовища. Особливо привабили Євгена картини, пронизані світлом, наповнені повітрям і грою рефлексів. Після глибшого знайомства Василь Забашта постав перед молодим чернігівцем як справжній українець, котрий активно обстоює (й донині!) свідому національну позицію, принципово не сприймає будь-якої кон’юнктурщини.

Одним із предметів, який мали опанувати майбутні художники, була пластична анатомія. Отож Євгенові доводилося вивчати анатомію відразу в двох навчальних закладах: медичному інституті й художній студії. Потім були такі поважні заклади: Київський художній інститут і Літературний інститут імені М. О. Горького. У Москві познайомився з багатьма відомими російськими письменниками, зокрема Віктором Астаф’є­вим та Валентином Распутіним.

 

«Занедужала Катерина Білокур»

У спогаді «Перший крок», що ввійшов до підсумкової прозової збірки «Поклик долі» (2009), Євген Товстуха оповів про закінчення медичного інституту скупо чи й сухувато: «Прощання з Києвом почалося в редакції «Молоді України». Пішов до Бориса Олійника. Він тоді завідував відділом мистецтва. Читали вірші, захоплювалися подвижницькою діяльністю Івана Макаровича Гончара».

За кожним зізнанням лаконічного спогаду — бурхливі пристрасті й тривоги далеких днів, долання грані між дозволеним і забороненим, крах ілюзій і визрівання нових ідеалів, невідомі шляхи в майбутнє, дружба до нинішніх днів (з Борисом Олійником).

Після прощання Євген випадково зустрів на Хрещатику давнього знайомого Данила Нарбута. Той після кількох незначущих фраз повідомив: «У Богданівці занедужала Катерина Білокур». Нічого більше не розпитував про геніальну художницю, нічого не обіцяв відомому художникові. Наступного дня без вагання сів на рейсовий автобус Київ—Полтава. Уже в Богданівці погожого літнього дня пригадав слова Пікассо: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!» На жаль, її затуркані односельці не знали й не хотіли знати ні про Пікассо, ні про світову славу землячки. Була вона для всіх місцевих дивачкою, невдахою та ще й хворою, нещасливою. Так гадав навіть голова сільради. Чимось цей чоловік нагадував їхнього макіївського бригадира Ладимира, який погнав на буряки вагітну матір. Цей, богданівський керівник, люто просичав: «А портрет Сталіна не захотіла намалювати до його сімдесятиріччя, ще у 1949 році. І районне начальство нею дуже не задоволене».

Далі Євген Товстуха оповідає так: «Катерина Білокур лежала на старому дерев’яному ліжку, вкутана кожушанкою. Хоч було гаряче літо, в хаті панували холод і застояна хвиля повітря. Привітався, назвався й зізнався, що приїхав за наполегливою порадою Данила Нарбута, також великого художника».

Молодий лікар (уже з дипломом!) виміряв температуру, розпитав про недуги. А потім… зварив борщу, узвару й нагодував господиню. Опісля накопав у торфовищах коренів із кореневищами родовика лікарського, кореневищ перстачу прямостоячого та коренів герані лучної. Коли мив надбане в болоті, розповів Катерині Василівні, що ці рослини повсякчас використовували ще запорозькі козаки, а також мати та земляки-чернігівці. Набігли присмерки, й несподіваний гість залишився ночувати. З наступного дня напував хвору художницю відварами 4-5 разів на добу, годував борщем, юшкою з карасями (сам наловив на болоті), узваром із медом. Тоді й подумав: у цієї дивовижної жінки, мабуть, душа бджоли.

 

Ночував під

копицею сіна

Минув тиждень. Катерина Василівна лежала, як і раніше, під кожухом. Інколи її синюваті пошерхлі вуста зронювали слова подяки. Однак дипломований фахівець зробив собі такий присуд, про який не посоромився розповісти у зрілому віці: « Я був надто молодим, не вельми терплячим і поспішним. Та, може, і зазнайкуватим за браком клінічного досвіду, сумнівів і терпіння. Це загальна і спільна вада лікарів-початківців. І я цієї когорти не виняток». І далі: «Я починав втрачати віру у всесильну (як я гадав і як навчали мене мати та земляки) мою фітотерапію».

Яскріли літні зорі, тепло ще не втекло за обрій, тому ночував Євген… під копицею сіна на городі хворої художниці. Вона мовчки пила настої та відвари, а несподіваний прибулець тим часом викопав часник, підготував грядку й посадив нові суниці, посіяв чорну редьку…

 

Микола Славинський
(Закінчення в наступному номері)