Термоядерний детектив

В останні дні в російських ЗМІ з’явилися надзвичайно цікаві розсекречені архівні документи щодо роботи над створенням радянської атомної бомби. Нагадаємо, що 24 серпня цього року минає 60 років її випробування.

«Український слід» радянської термоядерної зброї відслідковується достатньо чітко. Щонайменше двоє з її творців жили, вчились і працювали в Києві та Харкові. Це академік Александров, майбутній президент АН СРСР. Він так і не закінчив фізичний факультет Київського університету. Унікальна ситуація — президент Академії Наук без вищої освіти! Як оцей недовчений-нетовчений «віддячив» Україні — відомо. В Чорнобилі стояли ядерні реактори його конструкції.

Щодо академіка Ландау, колишнього директора Харківського Фізтеху, то жив і працював він в УРСР порівняно недовго — в 1938-му році його забрали. Спершу до Москви — Капіца-старший, а невдовзі до камери на Луб’янці — нарком страху Лаврентій Берія. Що б там не говорили і писали про «нестерпного Дау», але сам факт, що наш земляк — один із небагатьох в СРСР Нобелівських лауреатів, може тішити.

І все ж, попри численні нові публікації, історія створення ядерної зброї в СРСР більше нагадує детектив, аніж наукову хроніку. І не тільки тому, що значну частину необхідних надсекретних документів радянська розвідка викрала у американців та англійців, ще коли вони офіційно були нашими союзниками по антигітлерівській коаліції. Тобто — внесок розвідок ГРУ і Держбезпеки у створенні так званого «ядерного щита батьківщини» непересічний. Але чимало темних плям і в безпосередній роботі радянських науковців та конструкторів.

Нагадаємо, що згідно з офіційною версією, у 1942-43 роках тов. Сталін одержав кілька листів з фронту від лейтенанта Георгія Фльорова, в яких той доводив необхідність невідкладної активної роботи над радянською атомною бомбою, оскільки Німеччина та деякі інші країни цю роботу вже активно провадять. Вождь прислухався до поради простого радянського лейтенанта і віддав відповідні розпорядження. І почалось, і почалось, і розкрутилось, і закрутилось!

А тепер уявіть собі — на тверезий глузд — таку картину: 1942-й рік, німці ломляться до Волги і пруть на Кавказ. В полон потрапляють не те що батальйони чи корпуси — армії гинуть, розбиті вщент! Сталін підписує горезвісний наказ «ні кроку назад!», лютують загороджувальні загони і шаленіє СМЕРШ. А в цей час десь там у землянці сидить собі лейтенант (!) Фльоров і пише листи Верховному Головнокомандуючому (!!) і офіційному Вождю (!!!) Сталіну, в яких дорікає їм, себто — обом в одній особі, що вони нехтують проблемою подальшого існування СРСР після того, як Німеччина, США і Британія створять свої ядерні бомби. І ці листи читає мудрий Сталін, після чого накручує хвоста… ні, не Фльорову, а маршалам і академікам.

Як­би лейтенант Фльоров, та ще й у той час, написав товаришу Сталіну, то далі дивізійного СМЕРШу лист би не дійшов. А самого нахабу притягли б до трибуналу за: зґвалтування субординації (командир взводу має право звертатися напряму тільки до командира роти), поширення панічних настроїв. А також за наклеп на союзників, яких він поставив на одну дошку з фашистською Німеччиною. І розстріляли б Фльорова у найближчому яру. І слід би по ньому згинув.

Це перше.

Друге: в офіційній біографії академіка АН СРСР, Героя Соцпраці, лауреата Ленінської, Сталінських та Державної премії СРСР Георгія Фльорова є два цікавих, але не розтлумачених факти. Фльоров пише Сталіну, що ще в жовтні 1941-го року Німеччина, США і Британія засекретили публікацію робіт з термоядерної тематики. Дивовижна обізнаність простого лейтенанта, який у цей час командував батареєю на Ленінградському фронті!

У 1943-му році Фльорова відкликали з фронту до групи Курчатова і доручили очолити одну з важливих груп Проекту. Всі, хто довів ядерну бомбу до успішного випробування, були відзначені в 1949-му році Сталінською премією першого ступеня. Та от дива — Фльоров одержав Сталінську премію ще в 1946-му році. І, до речі, тільки після цього захистив дисертацію. Висока нагорода 1949-го року була для нього, єдиного з авторів Проекту, другою. Чому? Невідомо… І взагалі — а чи був хлопчик? Себто — лейтенант, котрий у землянці в перерві між боями пописував Головкому?

Безпосередньо пов’язаною з радянським ядерним проектом була історія створення у 1947-му році надсекретної структури — т.зв. Комітету Інформації. До нього увійшли ВСІ радянські спецслужби: політична розвідка МДБ, військова розвідка ГРУ, дипломатична розвідка МЗС, розвідка ЦК КП(б)У та розвідка Міністерства зовнішньої торгівлі СРСР. Керував цим монстром член політбюро ЦК ВКП(б), заступник Голови Уряду СРСР (тобто самого тов. Сталіна), міністр закордонних справ СРСР В’ячеслав Молотов. З 1949-го року цю посаду перейняв зловісний Андрій Вишинський, колишній генпрокурор СРСР, на той час — щойно призначений міністр закордонних справ СРСР. Андрій Януарієвич народився в Одесі, а диплом юриста здобув у Київському університеті. До речі, першим заступником у Вишинського у Комітеті Інформації був ще один наш земляк — генерал-лейтенант МДБ Сергій Савченко, до того — мі­ністр держбезпеки УРСР. Однією з громадських організацій, під дахом якої активно працювали агенти Комінформу, став спеціально для цього створений «Рух прихильників миру», згодом — Комітет захисту миру. На той час очолювали цей Рух су­цільні наші землячки: колишній киянин Ілля Еренбург, а також класики української радянської літератури Олександр Корнійчук і Ванда Василевська.

«Прихильники миру в цивільному» чітко виконували директиву Сталіна, яку він ще наприкінці 1945-го року дав керівнику радянського ядерного проекту Берії: увійти в довіру зарубіжних вчених-ядерників на ґрунті пацифізму і боротьби проти загрози атомної війни і викачати з них максимум «потрібної» інформації. Діяльність Комінформу вперше розсекретили — в мінімальних дозах — у 2004-му році. Але — тільки структуру і прізвища керівників, яких уже немає в живих. Та поза сумнівами і Комінформ, і його штатні «борці за мир» були причетні до сенсаційного зникнення одного з авторів британського ядерного проекту, учня геніального Енріко Фермі і видатного фізика-ядерника Бруно Понтекорво, котрий згодом «несподівано» виринув у Радянському Союзі серед розробників, знову ж таки, радянського ядерного проекту. Напевне не обійшлося тут без допомоги давніх друзів Понтекорво — подружжя французьких вчених-ядерників, комуністів і лідерів європейського «Руху прихильників миру», нобелівських лауреатів Ірен та Фредеріка Жоліо-Кюрі. Але — як написано в одній мудрій книзі, все це й досі «велика таїна є».

Сьогодні навіть школярі-трієчники знають, що у ядерній бомбі використовується металізована структура урану. Цю складну технологічну проблему в радянському Проекті успішно вирішив світової слави фізик Ніколас Рілль. Він, власне, завершив в СРСР ту роботу, яку розпочав у Німеччині як один із авторів… гітлерівського ядерного проекту. В 1945-му році його відловила радянська спецгрупа і привезла у ту «шарашку», з якої згодом і вийшов радянський ядерний первісток.

Після успішного випробування бомби її авторів нагородили по-царськи. Кожен одержав звання Героя Соціалістичної праці, Сталінську премію першого ступеня (100 тис. крб.), автомобіль ЗІС-110, персональний особняк з садибою, окремо — зимову дачу з великою ділянкою та премію в розмірі одного мільйона карбованців.

Для порівняння: середня зарплата кваліфікованого радянського робітника складала тоді офіційно 450-500 крб., а фактично — не вище 300.

Всі відзначені: Александров, Зельдович, Алфьоров, Семенов, Фрумкін, Ландау, звісно ж, Фльоров та інші у колективному листі щиро подякували Вождю — з усіма належними епітетами на його адресу. Всі — крім Ніколаса Рілля, котрому теж дали Зірку Героя, Сталінську премію і все належне. Сталін це помітив. І навіть написав на листі гнівну резолюцію: «Де підпис Рілля?» Малося на увазі — чому не захотів дякувати за те, що його тримають у клітці, хай навіть золотій.

В результаті впертий німець просидів у «шарашці» у статусі військовополоненого до самої смерті Сталіна в 1953-му році.

В.Н.