Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Каламутять комуністи слов’янськеє море…

Люди із тверезою головою кажуть: навіщо заклики до кровопролить, якщо проблеми у сус­пільстві можна вирішити без них. Адже всім відомо, що серед теперішніх, як шифрують комуністи винуватців лиха, «буржуїв, олігархів і капіталістів» українських націоналістів нема, що улюблена комуністами «класова боротьба», як ширма діянь біль­шовиків-расистів, у Росії вже була, і вона призвела до громадянської війни, яка «еквівалентна» 13 мільйонам жертв! Невже не зрозуміло, що головна причина бід за останніх 18 років у багатонаціональній Україні — це недосконалість виборчої системи, відсутність гласності у кадровій політиці, відсутність належного (або дисбаланс) національного представництва у керівних, законодавчих та інформуючих органах. Щоб був лад, виборчі системи у багатоетнічних і моноетнічних країнах не можуть бути однаковими.

Комуністам не треба нагнітати кровопролитні пристрасті з приводу теперішньої ситуації, яку у 1991 р. змудрувало чзаконодавче число марксидів-ленінідів — «239» на чолі із найвірнішим ленінцем — секретарем ЦК КПУ. Нехай «оновлені комуністи» згадають, що народи пережили у перші 18 років «радянської» влади, — а це (о Господи, нагадаємо вже вкотре!): громадянська війна, концтабори, розруха, штучні голодомори, терор, репресії, депортації, відсутність одягу, взуття, викачка продуктів, продрозверстка, заградотряди, розкуркулення, розкозачування, концесії, повне винищення за вказівками кайзерівського Генштабу Німеччини російського офіцерства, національної інтелігенції, допомога СРСР Німеччині відродити мілітаризм і ще багато-багато іншого…

Тож нехай комуністка Катерина Самойлик заспокоїться, хай оглянеться на залитий кров’ю та слізьми пройдений шлях, не спішить, як вона заявляє, «збирати по всій Україні свої сили на бій», бо затіють онуки більшовиків нову громадянську («класову») війну — то нікому буде і червону гвоздику покласти до фігури, що зветься «Ленін». І не треба комуністам лякати людей прийдешнім «українським фюрером». Першого фюрера-вождя Леніна як диверсанта подарував нам напровесні 1917 року із квитком на проїзд у запломбованому вагоні в один кінець — у тил Росії — кайзер Вільгельм ІІ. Він же, розщедрившись, передав через «касирів» — Троцького, Парвуса, Ганецького — Леніну на тилові диверсії у Росії 20 мільйонів марок золотом.

Такі ось парадокси історії. І сумно стає, коли бачиш, що над Україною і досі витає марксистська кровожерлива, слов’яноненависницька ідеологія, коли, скажімо, в Одесі, як і в інших містах, комуністи від нічого робити носяться із пам’ятниками Леніну, вперто намагаючись поставити кожен, як вони кажуть, «на его законное место» («Коммунист», № 31 за 2009 р.). Скільки ж цих ідолів треба?! Як свідчить каталог-довідник «Памятники истории и культуры Украинской ССР» (К., Наукова думка, 1987 р.), наприкінці 80-х на Одещині було 75, а у самій Одесі 59 пам’ятників Леніну! Так, на Пролетарському бульварі їх поставили 4, на вулицях Авдєєва і Перекопської дивізії — по 5, на вулиці Московській — аж 6 (адреса: №№ 1, 52, 70, 72, 80, 141). Але комуністи навіть у монументальному мистецтві показали своє чванство та цинізм, бо пам’ятника Вільгельму ІІ, який переправив Леніна до Росії і дав гроші на «пролетарську революцію», нема жодного. Німкені — принцесі Софії Фредеріка Августа — цариці Катерині ІІ пам’ятник в Одесі є, а німцеві Вільгельму ІІ чомусь нема…

Останнім часом компартійна преса захаращена «ляками» на базі Української дивізії «Галичина». Щоб розкрити правду про причини та мету виникнення цієї дивізії, треба поринути у довоєнні часи, коли по країні, окрім «чрезвычаек», шугали червоноармійські каральні «железные дивизии», «заградотряды» та «контрреволюционные экспедиции», бо дивізія «Галичина» — то є пряма відповідь українців на знущання ленінсько-сталінських сатрапів протягом всіх довоєнних років. Пригадайте хоча б накази розлюченого Леніна, у яких він нестямно повторював: «запаси хлеба все очистить, сомнительных запереть в концентрационный лагерь. Экспедицию пустите в ход… Мера эта должна быть проведена решительно, стремительно и беспощадно!». Подібне жахіття творилось і під час геноциду 1932-33 років, коли були задіяні енкаведистські та червоноармійські підрозділи дивізій, якими командували комуністи Балицький та Якір. Густо накривали Західну Україну енкаведистські «чорні воронки» після вересня 1939-го…

Здавалось би, всім ясно: національно-визвольні змагання в Україні породила геноцидно-репресивна політика комуно-більшовицької влади. Пригноблені не хотіли терпіти знущань і шукали будь-яких шляхів і засобів порятунку. Комуністи ж цього не хочуть знати і дотримуються свого правила: все, що робила ВКП(б)-КПСС — правильно. Пояснення комуністами страшних подій радянської епохи приголомшує. Вони, наприклад, намагаються переконати, що люди у 1932-33 рр. помирали «не от голода, а от дизентерии!» («Коммунист», № 59-60 за 2008 р.), і їх партія тоді, як і завжди, піклувалась про українське селянство, бо, пишуть вони у своїй газеті, «весной 1933 года республике выделили 35 миллионов пудов семян и 15 тысяч тракторов… Если бы «большевистский режим» проводил геноцид против украинского народа, разве такая помощь была бы возможна и разве оказали бы ее?» (там само). Але ж тут і школярик доведе, що 15 тисяч тракторів — це в рахунок мільйонів загиблих від голоду селян. Іншими словами, — це технічна допомога аграрному господарству, котра і передбачалась у кінці першої п’ятирічки після звільнення чорноземних районів методом геноциду від зайвого населення. Це діялось і відповідно до ленінських декретів про земельні (продовольчі) концесії.

А відпуск «рідною партією» насіння для сівби — то не допомога голодуючим, котрі ще зосталися у живих, бо, по-перше, насіннєвий фонд був вилучений у селян постановою ЦК КП(б)У від 24 грудня 1932 р., якою вимагалось «вивезення у п’ятиденний строк всього без винятку наявного колгоспного фонду зерна, у т.ч. і насіннєвого в рахунок хлібозаготівлі». По-друге, той насіннєвий фонд партія відібрала, щоб посилити голод, бо голодні колгоспники його могли б з’їсти. По-третє, повернення назад насіннєвого фонду — це не термінова допомога вмираючим від голоду, бо новий урожай після посіву можна зібрати щонайменше через 4 місяці (ярові культури) або через 9-10 місяців (озимі культури), а люди без їжі стільки не витримують... Треба знати, що саме у цей час — разом з відправленням на лани України 15 тисяч тракторів компартія подала «допомогу» і в іншій формі, як оцю. 10 березня 1933 року політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову: «Предоставить право рассмотрения дел по повстанчеству и контрреволюции на Украине с применением высшей меры социальной защиты тройке в составе тт. Балицкого, Карлсона, Леплевского». («гуманна» компартія слово «розстріли» замінила на вислів «вища міра соціального захисту»).

Та повернімось до подій на Галичині — до питання: чому і навіщо тут була організована 1-а Українська дивізія? До вересня 1939 року червонобільшовицьких жахіть на Західній Україні ще не було, й тому у Львові перших червоноармійців зустрічали із хлібом-сіллю та квітами. Знали б «западенці», що їх чекає попереду, то таких урочистостей не влаштовували б. Тієї ж осені у Західній Україні почалися і тривали до 22 червня 1941 року масові лови людей енкаведистами. Їх запроторювали у вязниці, концтабори, депортовували на далеку Північ, у Сибір, Казахстан. Без суду і слідства із цих земель було вислано на спецпоселення 10% корінних мешканців. Про це, наприклад, свідчать постанови за підписами комісара Берії РНК СРСР та НКВС: № 2010 від 5 грудня 1939 року, № 2122-617-СС від 29 грудня 1939 р. Вже станом на 13 лютого 1940 року із західних областей України НКВС депортував 17206 родин, а це 89062 особи. Ці акції тривали аж до нападу Гітлера. Скажімо, з 3 по 5 червня 1941 в Омську область прибуло 862 українських родини (3094 особи); 7-8 червня у Красноярський край — 940 родин (3700 осіб); у червні-липні до Казахстану прибуло 636 родин (2291 особа)… До початку війни тюрми на території України були переповнені українськими в’язнями. 23 червня 1941 року Л.Берія видав наказ про негайну евакуацію із Західної України у глиб СРСР ув’язнених і виділити для цього 778 вагонів. Оскільки вагонів критично не вистачало, то через два дні Берія видав новий наказ, щоб негайно — протягом 2-3 днів закінчити розгляд всіх арештанстських справ на місці… Від такого «розгляду справ» в’язниці перетворилися на бойні…

Можна лише уявити, скільки б ще українського люду, у тому числі й потенційних захисників Вітчизни було б репресовано, депортовано, умертвлено більшовицькою владою, якби Гітлер свій напад на СРСР відклав ще на кілька років! Виходить парадокс: ті злочини, які вчинили в Україні гітлерівці, їх так чи інакше виконували і продовжували виконувати більшовики! Зайнята винищенням українського народу, компартія про його захист від німецького агресора не дбала. Вона уклала з гітлерівцями договір про дружбу та взаємодопомогу і допомогла їм добре озброїтись за рахунок постачання СРСР у Німеччину стратегічної сировини та матеріалів.

Враження від передвоєнної політики уряду СРСР таке, наче він сподівався що Гітлер допоможе завершити виконання марксистсько-ленінського соціалістичного плану — утворення отих «Сполучених штатів Європи та Азії» на базі спільних ресурсів. Підставами так думати є колосальна і тривала допомога СРСР у відродженні мілітаризму Німеччини, дружні та економічні договори з нею, систематичне — аж до 22 червня 1941 року, винищення корінного населення СРСР більшовицькою владою, нехлюйське, навіть злочинне ставлення до проблеми обороноздатності Червоної армії. Дійшло до того, що винахідників реактивних мінометів («Катюш»), які зіграли надто важливу роль у розгромі гітлерівців, Георгія Лангемака, Івана Клеймьонова та їх колег напередодні війни розстріляли як «ворогів народу», навіть зазнав більшовицьких мордувань знаменитий конструктор літаків та космічних ракет С.П.Корольов… Більшовицька злочинність у забезпеченні належної обороноздатності країни призвела до сумних наслідків. Вже у перший день війни Червона армія втратила 1811 літаків, у т.ч. 1429 було спалено на землі на головних аеродромах (німці втратили у перший день війни 35 літаків). Як зазначив у своїх спогадах К.К.Рокосовський, до середини липня 1941р. 28 радянських дивізій опинились в оточенні і не вийшли із нього, ще 70 понесли тяжкі втрати. У війні 1941-45 рр. загинуло 27 мільйонів радянських людей, в СРСР було зруйновано 70 тисяч міст та сіл…

Така політика компартії та уряду спонукала українців вжити заходи для порятунку свого народу та своєї Вітчизни власними силами. Звісно, для виборонення волі й державності потрібно мати свої збройні сили. Але ж створити їх за короткий строк, до того ж перебуваючи між двома поневолювачами і абсолютно не маючи воєнної індустрії було неймовірно складно. Надія була на зброю, яка могла б дістатися від тих же окупантів — іншого вибору не було. Дивізія «Галичина» — це була Перша дивізія Української Національної армії. Формувалась вона на принципах добровільності для боротьби з більшовиками, які завдали протягом чверті століття українському народу величезної шкоди. Із понад 80 тисяч бажаючих у дивізію було прийнято 16 тисяч. Всі учасники мали виключно український інтерес: незалежна, вільна від більшовицьких і гітлерівських агресорів Україна.

Що це була за дивізія, яке її було завдання — роз’яснював населенню львівський щомісячник «Наші дні». За червень 1943 року у статті під назвою «Лиш боротись — значить жить» він писав: «Створення стрілецької дивізії «Галичина» — великий шанс для народу виграти право жити. Український народ зрозумів, що не в назві справа, не в кольорі одностроїв, а в тому змісті, що його ми вкладаємо в діло. Як можна було передбачити, до формованої дивізії «Галичина» вступили найкращі з найкращих. Не знаємо, як розгорнуться події, не хочемо їх випереджувати. Проте знаємо й віримо, що життя кожного народу, раніше чи пізніше, мусить розвинутися згідно з законами природи і соціології та за логікою фактів, Своєю постановою до справи стрілецької дивізії заманіфестував український народ свою відвічну волю жити. Своєю участю на полі бою виборонюють добровольці для українського народу право жити. Їх окрилюватиме дух геніального Франка, який ще кількадесять років тому навчав: «Лиш боротись — значить жить!».

Довелося іти на хитрість, інакше ніякої зброї хлопці не мали б. У цих вояків обмундирування було того кольору, що носили СС. Український Національний Комітет, який поставив перед собою завдання створити Українську Армію, і був натхненником дивізії, 17 березня 1945 року у своїй Декларації заявив, що він «приступає до створення Української Національної Армії, що має відновити боротьбу за українську державність… У своїй діяльності УНК буде співпрацювати з Національними Комітетами інших народів, поневолених більшовиками, що теж борються за свою свободу і незалежність так як ми».

Недруги українського народу, намагаючись прикрити непроглядною ширмою реальну ситуацію напередодні і в ході війни, хочуть показати український націоналізм, у т.ч й дивізію «Галичина» у найтемніших кольорах. «Абсурдным является, — пишуть вони, — и утверждение о том, что галицкая молодежь, дескать, выбирала меньшее из зол. Это означает, что гитлеровские оккупанты, вывозившие вагонами с Полтавщины украинский чернозем, были этим парням милее советской власти, которая в Украине строила заводы, открывала национальные театры, давала бесплатное образование на родном языке… В этом контексте вернемся к господину Наливайченко. Да, в рекламе дивизии действительно нет зловещих букв «СС». Но это отнюдь не может оправдать невмешательство. Есть общедоступный перечень эмблем эсэсовских формирований… Первой стоит эмблема дивизии «Мертвая голова» — череп с костями. Если завтра такая же появится в Киеве на бил-бордах, но без этого «СС», тогда СБУ тоже не увидит ничего противоправного?» («Коммунист», №36, 2009р.).

Вдаватися комуністам тут до «пафосу» не варто. Тут за краще зіставити два моменти: вилучення у селян всього їстівного під час геноциду на українських чорноземах, у т.ч. і на Полтащині 1932-33 рр., як наслідок більшовицької національно-економічної політики, і вивіз німцями чорноземів з України на берлінські городи чи газони як наслідок оборонної політики більшовиків. Вивіз гітлерівцями чорноземів — це далеко не те, що довготривалий вивіз у Німеччину самими більшовиками так необхідного для ведення війни стратегічного вантажу — десятки тисяч тонн чорних і кольорових металів, хімікатів для вибухівки, нафти, готового пального, лісу, текстилю, шкірсировини, харчів. Радянські ешелони перли це добро гітлерівцям аж до 22 червня 1941 року! Якби радянська влада проводила гуманну до свого народу політику, то не було б ні вивозу окупантами чорноземів, ні самої дивізії «Галичина», бо вона, як вище доводилось, також є наслідком діяльності більшовизму.

Після злочинної щодо свого народу політики компартії, проти якої давно треба порушити кримінальну справу, у т.ч. і з приводу передвоєнної політики, яка призвела до колосальних втрат країни у роки війни, суперечки про літери «СС» — то не так важливо. Головне — вояки дивізії «Галичина» заприсяглися на вірність українському народові та Українській держави. Та й, до речі, був і наказ генерала штабу Павла Шандрука про усунення з обмундирування відзнак приналежності до «СС» і накладення на шапки української кокарди з тризубом. Їх, як інформував П.Шандрук, у кількості 4000 шт. із труднощами вдалося замовити під час перебування у Празі й привезти до дивізії. Ті, кому забракло кокард, мали накласти національні стрічки. Треба ж і не забувати про те, що українські вояки цієї дивізії мали на рукавах символ Галицької Землі — золотого лева на блакитному тлі…

Що ж, аби якимось чином отримати у свої руки зброю для жаданої української армії, довелось носити і чужинські строї — пошити свої за більшовицької, а згодом і німецької окупації було не так просто. Принагідно тут сказати, що за змістом абревіатури «ЧК», «ГПУ», «НКВД» анітрохи не кращі від «СС». Наприклад, за свідченнями очевидців тих часів, підлога та стіни приміщень «ЧК» Києва були забризкані кров’ю та мозком жертв. У Києві від «ЧК», які очолював комуніст Лаціс, загинуло до 100 тисяч людей.

 

Василь Мазорчук

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com