Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Ще одна перемога

Серед тим що їх невтомлюється експлуатувати когорта вітчизняних аналітиків, політологів, експертів та самозакоханих кар’єристів-політиканів, одне з чільних місць посідають теревені про першочерговість так званої стабілізації суспільно-політичного життя.

Поважні дядьки та безвусі проте вкрай амбітні експерти простраційно просторікують про стабільність як панацею й абсолютну цінність суспільного буття. Водночас, геть всі вони без жодного виключення, істеричними голосами закликають грім і блискавку на голови тих, хто згідно їхніх визначень “провокує кризові процеси й конфліктні ситуації в суспільстві та заважає здійснювати заходи спрямовані на соціальний захист населення”. Проте згадані вище політологи та непозбавленні вміння відрізняти кукіль від пшениці громадяни вже зауважили, що здіймання галасу довкола нинішньої кризи (котра доречі є одним з елементів розвитку) насправді є однією з форм виправдання власної недолугості й неспроможності подолати виклики часу.Сумні реалії засвідчили: доля народу в і’мя котрого начебто прагнуть здійснювати політику, практиків “корупційного раціоналізму” жодним чином не цікавить. Як і в часи тоталітаризму, балачки про захист гідності кожної особи та реальні потеби загалу залишаються пустопорожнім дзвоном. Майбутнє котре вони безальтернативно нав’язують Україні не передбачає місця для людей наділених гідністю й вмінням самостійно оцінювати явища та події. Єдині й обов’язкові для штучно позбавлених моралі й духовності псевдовартості, перетворять наділену душею людину в біологічного робота, для котрого задоволення навіть найгріховніших забаганок буде критерієм щастя й сенсом буття. На тлі переваги смертності над народжуваністю в Україні, дії таких політиканів варто розглядати як ще один крок на шляху до знищення української ідентичності.

Агресивне гарцювання матеріалізму для багатьох стало причиною зневіри. Дійсно, на тлі безперервної пропаганди переваги матеріального над духовним, досягнення й успіхи в справі побудови демократичного суспільства нерідко залишаються загалом непоміченими. А підстав для оптимізму дійсно чимало. Сподіваюсь що з пам’яті читачів ще не вивітрилась згадка про постанову Київської міської ради майже півторарічної давнини. Тоді, під тиском патріотично налаштованої громадскості, вулиця котра ще в часи комуністичного тоталітаризму власною назвою була покликана вшанувати здійсений в січні 1918-го р. на заводі “Арсенал” заколот проти уряду УНР (нагадаю що переважна більшість учасників того злочинного дійства навіть не були етнічними українцями), отримала назву Івана Мазепи. Упереджені сповідники вже архаїчно-атавістичного комунізму не шкодували лайливих слів на адресу сатанізованого царатом гетьмана, нинішнього київського міського голови та депутатів міської ради. Попри те, факт перейменування став доконаною дійсністю. Генезу причин бурхливих й надміру емоційних “протестів” з приводу перейменування дослідити нескладно. Прикро визнавати, проте в Україні вже довгий час безкарно діють середовища й політики діяльність котрих є втіленням в життя замовлень зонішніх потуг. Звинувачувати Мазепу в зраді можуть лише українці в контексті дослідження та аналізу періоду його діяльності в часі служби російському царю. Автохтон, котрий в часи скрути замість служіння нації віддає свої зусилля і таланти на користь окупантам дійсно не заслуговує на похвальні дифірамби. Історичні джерела свідчать про наявність в суспільному житті того часу й тих, хто відмовлявся навіть під тиском брутальної сили й несприятливих обставин ставати знаряддям в справі закріпачення поневолених співплемінників. Мазепа не відразу став до лав непримиренних борців з несправедливістю. Проте його нехай і запізніле каяття та відвертий заклик до козацтва, рівно як і талант та суспільно-громадська діяльність однозначно заслуговують на повагу. Постання в Києві вулиці Івана Мазепи є даниною шани його нехай і запізнілому національному прозрінню.

Нинішній процес “відродження нації” повільно проте щораз впевненіше набирає обертів. 18-го червня нинішнього року, постановою Київської міської ради за котру проголосували 76 депутатів, вулицю Комінтерна нарекли на честь Симона Петлюри. Постанову не підтримала у повному складі фракція „Блоку Кличка”, чим зайвий раз засвідчила власну українофобську упередженість. Прикро, проте цей факт чомусь не отримав належного розголосу а тим паче схвалення з боку патріотичних середовищ. Дається взнаки кількарічна практика безугавно-упередженого шельмування й прагнення будь-що дискредитувати нинішнього київського міського голову. Своєрідно відреагувала на цю постанову й київська бульварна газетка „Газето по-киевски”. Автор статті „Петлюровцы в Киевсовете» роздумуючи над доцільністю перейменування резюмує: «Яка радість для тих, хто сумує за провокаціями». Цікавими є й закиди Головному Отоманові. Участь у повстанні проти гетьмана Павла Скоропадського трактується «знищенням української державності руками самих українців» наслідком котрої стали «голодомор й політичні репресії». Закид звичайно не позбавлений логіки, проте попри спробу автора статті сховатись за личиною неупередженості, мета її є зрозумілою. Петлюру як і Мазепу намагаються дискредитувати в очах громадскості. Даремно стараєтесь панове. Вміння тверезо оцінювати власне минуле узабезпечить нас від помилок в майбутньому. Помилки (навіть і трагічні) жодним чином не нівельовують заслуг. Постать Петлюри (як доречі і Мазепи) має багато протиріч. Проте поза сумнівом є той факт що він був патріотом й заслуговує на повагу. Щоб там не було, а постання в Києві вулиці Симона Петлюри також стало доконаним фактом. Кличу небайдужих не спинятись на цьому.

 

Микола Полуботок

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com