ЗІЙТИ НА ВЕРШИНУ

Продовження. Початок у №№ 20-21, 22, 23, 24-25, 2009 р.)

***
Що в світі справжнє, а що ложне? – себе запитуєм стократ. А істина добру тотожна, як в давнину сказав Сократ.
Так чи не так – Господь лиш віда, та кожна думка – іпостась, і духа славна піраміда понад віками возвелась.
Крихкі сузір’я в небі – долі. А хто ти був, а хто ти є?.. Талант, помножений на волю, із віри в Бога постає.  

***
Кожний дім хтось будує, а Той, хто усе збудував – Бог.
Новий заповіт, з листа св. Павла, розд. 3 

***
Віра – ось чого не вистачає. Знання допомагають, роблять людину могутньою,часто багатою, але коли світло віри згасає, людина впадає в депресію, невиправдані сумніви, дешевенькі вірування й невігластво. Віра, і тільки вона – факел, що має осявати душу.
Олесь Воля, із книги «Піраміда духу»

 

Могла й сусідам похвалитися

 

- Георгію Васильовичц, батьки стежили за тим, як складалося Ваше життя в Києві; як вони ставилися до Вашого успіху, до популярності, яка ставала дедалі очевиднішою?

- Звичайно, стежили, раділи успіхам. Батько – більш стримано, а мама могла й сусідам похвалитися про ті чи інші мої досягнення. Обоє переживали, якщо мені чогось не вдавалося, завжди про моє життя-буття в столиці розпитували докладно, коли я час від часу приїздив до них у Запоріжжя.

Згодом я передплатив мамі газету «Персонал плюс», вона перечитувала її від першої до останньої сторінки й була в курсі всього, що діялося навколо вузу і в світі. Звісно, завжди переживала за мене. І коли з газети довідалася про зухвалий, заздалегідь спланований напад на мене, приїхала до Києва й намагалася навіть прорватися до столичних високопосадовців, обурена тим, що сталося.

Батько передплачував різноманітні науково-популярні журнали, а з-посеред них - «Вокруг света»; їх я також охоче читав, збагачуючися знаннями про світ, уявленнями про те, як жилося людям на різних континентах.

Хтозна, можливо, звідтоді в мені народжувалося й поступово зміцнювалося бажання займатися наукою.

 

Хто кому поклоняється

 

- «Людство і віра» - своєрідна наукова вершина, до якої Ви здіймалися роками. Цікаво, як здійснювався пошук теми, народжувалося відчуття й упевненість досліджувати саме її, а не якусь іншу?

- З одного боку, мабуть, об’єктивно, а з іншого – якось карколомно вийшло.

- Простежимо?

- Ну як?.. В педінституті я отримав базову педагогічну освіту. Педагогіка – це, сказати б, дітоводіння, а педагог - людина, котра повинна показати дитині шлях у життя. А як показати цей шлях, коли не володієш досконало психологічними знаннями?

Через те я й засів за психологію, врешті захистивши кандидатську дисертацію з соціальної психології та психології особистості. Коли ж професійно осягнув психологію, мене об’єктивно потягнуло в соціологію. Адже люди живуть не окремішньо, а в суспільстві. Тож пішов у соціологію, а «вийшов» з неї захистом уже докторської дисертації з соціології управління. Захищався в Москві, а перед тим побачила світ своєрідна трилогія: «Теорія соціального розвитку», «Теорія соціального управління» і «Теорія кадрової політики», вона й стала підґрунтям для захисту докторської.

Коли я засвоїв психологічні та соціологічні знання, то зрозумів, що людина - не самодостатня істота. Тобто доля суспільства, навіть за всіх вивчених мною механізмів і тенденцій розвитку, не залежить лише від людей.

Так, люди, і колективи, й народи мають свою волю, певною мірою, впливають на перебіг історичних подій, на суспільний розвиток і таке інше. Проте основним, визначальним у житті людства є Бог. Ця думка, це розуміння привело мене до вивчення релігій світу через їх носіїв. Тобто через нації, їх історію, культуру, їх мову, через релігію, яку вони обирають.

Нині з’явилося три томи «Людства і віри», четвертий - в друкарні. Зараз працюю над п’ятим, в якому розглядаю сучасні європейські релігії, зокрема слав’янських, романських та інших народів.

- І до якого, можливо, головного висновку дійшли?

- Що всі релігії світу, сказати б, поділяються на дві складові. Одні – і таких більшість – спрямовані на Бога, Творця, інші – на його антипода.

- Тобто не можна казати, що всі релігії ведуть до Бога?

- Є поширена теза про те, що Бог єдиний, але шляхів до нього багато. Хоча православна церква, наприклад, говорить і дещо інакше: Бог – то єдиний, але шляхів від нього багато…

Справді: історія людства зосереджена в релігійних системах. Якщо нація спрямована на пізнання Бога, то у неї й історія світла. Попри різні перешкоди на її шляху, навіть трагедії, але в підсумку, в цілому вона – богоносна. І це відчувається, коли вивчаєш історію, культуру того чи іншого народу. І є народи й країни, які поклоняються антиподу Бога.

 

Лекції лекціями...

 

- Чи не не приваблювала Вас, Георгію Васильовичу, викладацька діяльність, завдяки якій також можна доносити знання досить широкій аудиторії? У Вас, на мою думку, є для цього все неохідне.

- Я й викладав свого часу. Перед тим, як започаткувати МАУП, захопився створенням народних університетів працівників кадрових служб. Справа в тому, що їх, або спеціалістів з управління людськими ресурсами, в радянські часи не готували. І я, будучи заступником директора республіканської служби зайнятості, зіштовхнувся з тим, що ані співробітники служб зайнятості, ані співробітники кадрових служб не мають професійної освіти. Тоді й почав організовувати народні університети кадрових служб та соціального розвитку. І таких університетів в країні було створено числом вісім.

Протягом двох років їздив по Україні й читав лекції. Інколи – по шість годин на день. Аудиторія - двісті-триста осіб. Я проводив ці лекції вигадливо, з виконанням психологічних тестів. Розбивав аудиторію на кілька груп, щобзастосувати рольові, ділові ігри. Після лекції одержував чимало запитань від слухачів, читав зацікавленість в в їхніх очах, відчував зворотний зв’язок.

Що й казати, лекції були змістовні й цікаві, але я, відверто кажучи, залишався незадоволеним. І міркував так: поки триває лекція, я можу досягнути більшого результату. Наприклад, написати статтю чи попрацювати над черговою книгою, яку прочитають тисячі.

Тому згодом свідомо відійшов од викладацької діяльності, хоча й жалкую часом. Щоправда, дуже рідко. Бо вважаю, що хист до викладання у мене, якщо і є, то не дуже виразний. Через те я тяжію, сказати б, до роботи адміністративно-наукової, а не викладацької.

 

Не титули, а відкриття

 

- Яка ситуація в науці зараз, на Ваш погляд? Зінколи почуєш, наприклад, що науковці старших поколінь не приносять користі. А буває, навіть шкодять розвитку науки, стають ретроградами, не пускають молодих у самостійне плавання.

- Як вам сказати? Хто працює, той процює і, безумовно, користь приносить. Але я завжди виступав проти звань. В науці – як в армії: це жахливо. Залишок тоталітаризму. Бо за званнями стоять певні матеріальні заохочення. Якщо вони є, то, вважайте, науки немає. Бо людина працює лише на отримання цих заохочень. Черекз те є науковці ка­р’єри, які йдуть у науку заради одержання звань, наукових ступенів. Спершу він асистент, потім – аспірант, кандидат, доктор, доцент, професор, член-кореспондент, академік… Такого «науковця» захоплює вже не наука сама по собі, а гонитва за різноманітними благами, які дає заняття нею.

- Хіба ми не є свідками того, що чимало докторів наук – автори однієї-двох книг?

- Такому, як правило, вони потрібні лише для захисту дисертацій – кандидатської й докторсбкої. Все! У нього не було потреби для оприлюднення своїх поглядів.

Бо, гадаю, поглядів нема. Насамперед. А по-друге й по-перше водночас, наука - це коли ти не можеш не вивчати.

Відтак – з’являється потреба поділитися висновками чи новими знаннями з іншими людьми. Ти їх акумулюєш, аналізуєш, систематизуєш, віддаєш на розсуд колегам-науковцям, і не тільки. Вони поділяють ваші погляди чи не поділяють – то вже інша справа.

- Хоча справжні досягнення в науці, як показує історія, дуже рідко сприймаються сучасниками.

- Згоден. Справжні наукові праці, книжки пишуться для майбутніх поколінь. Сучасникові дуже важко сприйняти щось нове від сучасника.

- Часова відстань ще незначна?

- Напевно. Той ж Микола Чмихов. Історик за фахом. Нікому особливо не відомий професор Києво-Могилянської Академії. Виступав зі своїми циклічними теоріями. Нині, коли він помер, визнають, кажуть, що серед нас, можливо, жив геній. Якщо і не геній, то напевно – дуже талановита особистість, якої не помічали, коли він був поруч з нами. Людина, яка оперувала тисячолітніми епохами, як ми – днями.

- А гучних наукових титулів не мав.

-Така ситуація характерна для багатьох справжніх науковців.

 

«Війна» з міністром

 

- Чи були, на Ваш погляд, особливо тяжкі, можливо, драматичні моменти в історії МАУП; як вони виникали і як вдавалося виходити з таких непростих ситуацій?

- Якщо відверто, пане Олександре, то це, можливо, ще й тому, що в мене така вдача - вдача людини, яка дуже гостро сприймає несправедливість. Я не кажу, що це гарно, але так є. Тому саме через таку мою особистісну рису відносини із зовнішнім, насамперед владним, світом складалися важко.

- Відома багаторічна й принципова «війна» МАУП з міністерством освіти. З чого вона почалася?

- З того, що один із заступників міністра освіти почав вимагати у нас хабара за ліцензування. Десять тисяч доларів! Пізніше він став ректором одного з столичних вузів. І нині, коли минуло вже стільки років, на нього, до речі, відкрито кримінальну справу.

Тоді я заявив про це в пресі, про те, що діється в міністерстві освіти. Пішов до тодішнього міністра Згуровського. І треба віддати належне Михайлу Захаровичу: він пообіцяв, що звільнить цю людину з посади й налагоджуватиме стосунки з недержавною формою освіти на законних підставах. Слова свого дотримав. Та й затим, скільки був міністром, особливих проблем у нас не виникало.

А найбільш позитивну роль в розвитку освіти, вважаю, відіграв міністр Василь Григорович Кремень. Філософ за освітою. За способом життя і мислення. Незашорений, хоча свого часу був і партфункціонером, та й узагалі пройшов дуже непросту життєву школу.

- А вийшов з родини сільських хліборобів, здається, на Сумщині, інтелігент у першому поколінні.

- Так, він – людина села із Сумщини, яка психологію, високу моральність простої людини зуміла зберегти навіть у партфункціонерських і міністерських коридорах. До нього завжди можна було достукатися, роз’яснити ту чи іншу проблему, і він міг її спокійно прийняти й розв’язати.

Щонайперш природна, а затим й академічна мудрість, талант людяності в ньому поєднався з такою високою посадою, як міністр освіти і науки.

Тож і Згуровський, і Кремень – справжні вчені-академіки й особистості, через те поява на цьому тлі такого відвертого невігласа, як Ніколаєнко, з його комуно-соціалістичною сутністю, неможливістю сприймати щось нове, йому невідоме чи незрозуміле, було ганьбою для освітянської галузі. Вважаю, і для всієї держави.

Тож не дивно, що така людина стала гальмом освітянських реформ, вкрай важко було з ним співпрацювати. Навпаки, як ви знаєте, почалося цькування, переслідування Академії, нам довелося вести багатомісячні судові баталії, доводити протизаконні, асоціальні дії міністра, напрямки говорити про це в пресі, що Ніколаєнка ще більше розлючувало, він втрачав контроль над собою, розкриваючи свою справжню суть.

 

Вийти без втрат

 

- Як Ви тепер ставитеся до того, що відбувалося тоді? Можливо, був інший шлях до порозуміння?

- Безумовно, це негарно, коли Академія, шанована науково-освітянська установа, публічно лається з міністром. Але повірте: іншого шляху не було. І головною метою того, про що ми говорили в пресі та судах, було привернути увагу суспільства. Розбудити громадську думку, щоб разом приборкати цього тоталітарного міністра.

- Влада не звертала уваги на такий, доволі очевидний і резонансний конфлікт?

- Напевно, своїми проблемами займалася, вважаючи їх більш нагальнішими, ніж освіта. До речі, той же президент Ющенко, котрий до свого обрання на цю посаду був директором одного з інститутів МАУП.

- Врешті, чим усе закінчилося?

- Дякувати Богу, той міністр уже пішов, і я сподіваюся, що уже ніколи українська освіта, українська держава такої ганьби не матиме. Але те, що було, те було, і нині вже – історія.

Зараз усі питання вирішені, всі наші судові позови до міністерства задоволені. Дипломи видані і видаються.

- Георгію Васильовичу, як складаються стосунки з нинішнім керівництвом міністерства?

- Скажу так: у рамках діючого законодавства. І то, як мовиться, слава Богу.

 

 

Спілкувався Олександр Кавуненко
(Далі буде)