Своє обличчя у командній грі

Коли гриміли у свята оркестри…

— Василю Григоровичу, наш діалог носить, певною мірою, і ювілейний, і водночас роздумливий характер, спрямований у майбутнє, в день завтрашній МАУП. У ньому також чимало екскурсів, досить відчутний наголос на тому, що своїми успіхами Академія значною мірою завдячує її фундаторові, затим — ректорові, президентові, а нині — голові Наглядової роди МАУП Георгію Васильовичу Щокіну; що саме завдяки його управлінській прозірливості, вмінню, а можливо, й мистецтву працювати з людьми постав, зрештою, нині відомий не лише в Україні вищий навчальний заклад. І тільки побіжно, як мені здалося, торкнулися психології успіху, який джерелився від ділових якостей засновника МАУП. Саме Щокін, на Вашу думку, був капітаном, безумовним лідером МАУПівської команди, розподіляючи в ній ролі кожному, допомагаючи розкритися якнайповніше, здійснити свій маневр на освітянському полі. Тож, якщо не заперечуєте, в плині нашої розмови торкнімося докладніше й цих питань?

— Згоден. Георгій Щокін — лідер, визнаний практично усіма, хто знає про існування Академії. Комусь це може не подобатись, але це — факт. Георгій Васильович ініціював усе, що робило Міжрегіональну Академію управління персоналом неповторним, унікальним навчальним закладом. І всі перемоги ми здобули саме завдяки ідеям Щокіна, його ініціативам, його не просто вказівкам, а баченню тих чи інших ситуацій, що, вважаю, комусь іншому просто було б не до снаги.

За двадцять років діяльності Академія видала близько 10 мільйонів книг. Хто ще дозволив собі таку «розкіш»? Книги Академії друкували вісім друкарень і поліграфічних підприємств одночасно, що забезпечило зайнятість десятків, а то й сотень людей. Покупцями академічних видань є майже всі книгорозповсюджувачі і ВНЗ усіх форм власності. Одними з перших побачили світ праці Г. Щокіна «Як працювати з людьми?» і «Як будувати організацію?». Упродовж 1991 — 1999 роки вони витримали понад два десятки перевидань накладом від трьох до десяти тисяч кожний (нині — це доволі чималі тиражі) і розійшлися, як мовиться, на ура. Тобто він ефективно будував організацію сам і допомагав це робити іншим.

— Прорахувати, передбачити треба було багато чого?

— Як вам сказати? Для того, аби розгорнути справу, яку він задумав, необхідно було багато пережити, багато знати, багато зробити. Стати собою, і лише потім навчати інших, організовувати й спрямовувати колектив, який довірився йому.

Ще в студентстві, знаю, він шукав себе, намагався глибше збагнути світ, який оточував його; вечорами гуртожитська кімната Георгія перетворювалася на справжнісінький дискусійний клуб, де в гарячих суперечках про життя-буття знову ж таки найпомітнішим був саме він, Щокін, — людина, яка пройшла армійські університети, їздила в студентські будівельні загони, і не звичайним, рядовим бійцем, а очолювала їх у масштабах району чи навіть області. Погодьтеся, це доволі складно, адже в Сибіру кожен район — як наша область, а то й дві. Але йому праглося утвердитися в тодішньому соціумі, випробувати себе у складних, часом екстремальних ситуаціях.

Та й у матеріальному сенсі йому, синові фронтовика, сподіватися було особливо ні на кого, тож де тільки не підпрацьовував він після лекцій у столичному педінституті. Коли гриміли у свята оркестри, я думав лиш про книги і семестри, писав Василь Симоненко. Так і юнак на ім’я Георгій Щокін, котрий уже тоді відзначався вольовою, цілеспрямованою натурою.

Іще про чимало його чеснот тієї пори я довідався від його інститутських однокурсників.

Напевно ж, тоді формувалася не лише професійна складова особистості Георгія Щокіна, — вигранювалася його культурологічна сутність. Не випадково згодом він став визначним інтелектуалом свого часу, різнобічною висококультурною особистістю, яка глибоко знається у питаннях філософії, етнології, релігієзнавства, а крім того, добре обізнана з літературою, історією, архітектурою, кохається в музиці, завжди й охоче відвідує музеї, філармонію, оперні й драматичні театри…

 

Прийшов, побачив, переміг?

А час нашого знайомства з ним припав на початок вісімдесятих років минулого століття. Як потім ми довідалися, це була застійна, передперебудовча пора. Але ми натхненно працювали і на власному підприємстві цього не помічавли — ніколи було вгору глянути. Георгій Васильович уже тоді, пригадую, виступав з новаціями щодо навчання персоналу, пропонував новітні методики.

Згодом модними стали вибори на ту чи іншу посаду, і він запалював людей: пропонуйте! Розробив цілу низку новітніх оригінальних положень і методик, встановив спеціальні скриньки, аби співробітники могли вкинути туди листи зі своїми пропозиціями. Хто на яку посаду претендував, як поліпшити управління кадрами, щоб воно було ефективнішим. Це було цікаво. Таких методик, які ввів Георгій Васильович на «Електроприладі», не існувало навіть на передовому тоді виробничому об’єд­нанні «Електрон» у Львові.

Хоча, як відомо, у новаторів завжди є супротивники, були вони і у молодого тоді керівника відділу кадрів.

— То давнім грекам легко було мовити прийшов, побачив, переміг?..

— До речі, це вони, греки, ще в сиву давнину зауважували також, що всі люблять переможців. Мо­жливо, і в тодішній дій­сності саме таким побачився комусь Щокін, ім’я котрого з грецької якраз і означає «переможець». Як би там не було, а його, напевно, помітили і з виробничого об’єднання «Електроприлад» запросили на посаду начальника головного управління в союзно-республіканському міні­стерстві в Києві, затим — начальником управління персоналом Головкиївміськбуду, це в ранзі міні­стерства.

Але, наскільки я знаю, він сам, ламаючи усталені стереотипи, активно себе пропагував і пропонував тодішнім роботодавцям, демонструючи високий інтелектуальний рівень і професіоналізм. А потім настав 1989-й, коли він пішов з посади заступника директора державного сектора зайнятості Мін­праці, щоб створити й очолити Всесоюзний заочний університет управління персоналом.

— Але чи одразу, за одним рипом, як кажуть у народі?

— Не одразу, цій події передувало кілька років. Спершу на базі товариства «Знання» ми явили людям заочний народний університет працівників кадрових служб, філії якого були розташовані майже у половині областей України.

Отже, це був поступовий розвиток, один етап професійної кар’єри Георгія Щокіна логічно переростав в інший, аби в свої тридцять п’ять він міг стати наймолодшим ректором колишнього СРСР. Тоді, до речі, у нього було вже до сотні публікацій з різноманітних питань управління персоналом і діяльності організацій. Підготовка персоналу, атестація персоналу. Навчання персоналу. Типологія роботи з людьми. Кандидат психологічних наук. Значний практичний дос­від. Тобто це була уже сформована, сказати б, науково-методична й управлінська особистість. З неабиякими знаннями справи і незаперечною перспективою. Власне, так і сталось. Перспективи розгорнулися сповна, і тепер з висоти нашого двадцятиріччя видно, чого ми досягли.

 

Талант щирості

— Картина вражаюча, деякими штрихами Ви її вже змалювали під час нашої розмови. А чи вірилося, що вдасться дістатися такої вершини?

— Тоді, у 1989-му, звичайно, про таке навряд чи можна було й подумати, — мені принаймні. Можливо, засновник Академії, наш президент і нинішній голова Наглядової ради, таку далекосяжну перспективу бачив. Ми ж, його помічники й соратники, ті, хто йшов з ним пліч-о-пліч, — такого бачення не мали. Зате він буквально випромінював готовність до успіху, заряджав нас цією енергією.

— Кажуть, людей успішних виказує щирий блиск очей…

— Мене завжди вражала саме його щирість, а щирість, — хіба не найперша й найсуттєвіша ознака таланту? Хтось, можливо, заперечить — нехай! У кожного — свої резони, у мене — свій: багатолітній досвід роботи й спілкування з Георгієм Васильовичем, або шефом, як дозволяю собі називати його зінколи у позаробочий час. І на його щирість такою ж щирістю хотілося оддаровувати у відповідь. Для мене це азбука людських стосунків.

— Усі ці двадцять років, з дня у день, Василю Григоровичу, Ви були поруч. А поруч з такою вимогливою до себе людиною, як Щокін…

— … прагнеться бути не менш вимогливим і до себе. Мовлю це без патетики. Як і те, що завжди й цілковито довіряв Георгію Васильовичу. Сподіваюсь, і він мені — також. Поруч з ним бачу себе людиною, котра намагалася навчитися виконувати ще й понад те, що доручалося. Тішуся з того, що ніколи не халтурив. Не лінувався, а виконував свою роботу ініціативно і таки більше, ніж покладено безпосередніми обов’язками. Крім того, захистив кандидатську, маю близько ста спеціальних публікацій, підручники, книги, понад дві сотні публіцистичних статей в нашій академічній та всеукраїнській пресі.

 

Якщо душа запрагне новизни…

— Бодай стисло, хотілось би довідатися про те, якою була Ваша дорога до МАУП.

— Стисло відповісти на це запитання непросто, адже йтиметься про різні періоди мого життя, кожен з яких по-своєму цікавий і вартий окремого погляду. Можливо, така нагода ще буде. Зараз же зазначу, що одразу після закінчення столичного університету я прийшов науковим спів­робітником в академічний інститут держави і права. Три роки перебував там у середовищі науковців-схоластів. А захотілося на практичну роботу, і я пішов спершу юрисконсультом, затим — начальником юридичного відділу виробничого об’єднання «Електроприлад».

До речі, на роботу приймав мене ніхто інший, як Георгій Васильович Щокін. До речі, сам він за рік роботи соціологом настільки виявив свої новаторські кадрові здібності, що йому довірили посаду начальника відділу кадрів. Тоді йому було лише двадцять шість. І ще одна обставина — безпартійний. У колишньому СРСР про таку посаду без членства в КПРС годі було й мріяти.

Щодо мене, то я на «Електроприладі» десять років пропрацював. Що сказати? Роки дуже цікаві. Хоча й нелегкі. До мого приходу тривалий час там не було юриста, робота виявилася занедбаною, і я підняв її на достатньо високий рівень. Ми вигравали практично всі судові процеси, стягували з під­приємств-боржників зна­чні суми штрафів. У тому не тільки моя заслуга. Генеральний директор також приділяв дуже багато уваги розвитку підприємства. І на той момент йому якраз і був потрібен такий молодий, енергійний юрист. Це нас єднало, примножені в такий спосіб зусилля приносили свій результат.

— І тут — телефонний дзвінок від Георгія Васильовича; настав момент вибору?..

— Можна й так сказати. Ми продовжували спілкуватися з ним і після того, як він сам залишив «Електроприлад». А мені, до речі, майже водночас надійшло тоді кілька пропозицій. Адвокатом у столичну колегію. Керівником юридичної служби на великому виробничому об’єднанні, одержав запрошення ще від кількох фірм. Але обрав роботу, більш інтелектуальну за змістом. А головне: знав, що працювати з Георгієм Васильовичем цікаво. І результативно. Буде нелегко — як і в кожній новій справі, однак це, напевно, могло зупинити когось, а не мене. Бо туди вже прагнула моя душа.

— Ви прийшли в Академію, слідом за Вами, Василю Григоровичу, — ще чимало хто, напевно, — тисячі. Ось так: Ви залишилися, а чимало-таки пішли…

— Пішли, бо це — життя. А хтось на їх місце приходив, щось новачки від Академії брали, щось їй віддавали, це — взаємний процес. І це природно: адже МАУП — величезний колектив, який постійно оновлювався. Команда змінюється. Як і завдання, що перед нею ставляться лідером. Комусь стає важко ті нові завдання виконувати. Комусь наставала пора концентруватися на чомусь іншому. Так, ішли люди, але, переконаний, — ніхто з них не згаяв у нас даремно часу, не пішов в інші структури на нижчу посаду. З ким би не доводилося спілкуватись, — усі казали, що МАУП — прекрасна школа.

 

Ті, що з

лідером ідуть

Проте скільки б не йшло, хто б не приходив натомість, — залишилися Короткін, Косьмін, Яровой, зберігаючи поруч з лідером своє обличчя у командній грі.

Є немало людей, котрі працюють в Академії по вісім і більше років, серед них — Головатий, Захожай, Біжик, Бродська, Мельниченко, Соляніченко, Лелик та багато інших, і це також — вагомий показник, бо за ним — стабільність колективу.

Успіх — за першим, тим, хто генерував, ініціював численні починання та новації. Проте важливо, що першість Щокіна, безперечного лідера, фундатора МАУП, визнавали й ті, хто, йдучи поруч, забезпечував перемогу. До таких людей я й себе зараховую.

— Якось одна з газет написала, що, мовляв, МАУП, — це два Щокіни та друг сім’ї Короткін…

— А я відповів на ту публікацію, що — не тільки; що це також — сотні працівників професорсько-викладацького складу, десятки акціонерів. Чимало хто з лона МАУП вийшов. І не загубився в цьому світі, а зайняв гідне місце у суспільстві. Міжрегіональна академія управління персоналом — велика школа не тільки для студентів, майбутніх фахівців, а й для тих, хто працював у складі співробітників.

До речі, чимало з них в Академії десять і більше років. Це також свідчить про їхню довіру до МАУП, про їхнє професійне зростання тут. І про згадувану вже мною стабільність розвитку, що дає змогу зберігати кадри як золотий фонд нашого вищого навчального закладу.

Ми виграли практично всі судові процеси, а їх за два десятиліття було понад двохсот. Тут нічого не вді­єш: організація велика, видає багато літератури, працюють ЗМІ, публікації яких далеко не всім до шмиги. Опоненти казали мені, мовляв, у вас занадто складна організаційна структура. Я відповідав, що це лише на перший погляд складно. А насправді — все просто: загальні збори акціонерів, Президія (пізніше — Наглядова рада), президент, перші і просто — віце-президенти, ректор, проректори, директори інститутів і відокремлених структурних підрозділів, керівники корпоративних структур, засновниками яких є Академія (технікуми, ліцеї, самостійні інститути, коледжі), — і все це працює ефективно і злагоджено, постійно оновлюючи свою організаційну діяльність.

 

Без винятку

й для сина

— Що б Ви могли сказати про молодшого з «двох Щокіних», як висловилася газета?

— Пригадую, хтось із журналістів в іншому виданні зауважив, що Ростислав Щокін, як свіжий вітер, увірвався в управлінську еліту МАУП, маючи, вочевидь, на увазі його молодість, бажання максимально використати переваги цієї неповторної пори людського життя.

А я хотів би звернути увагу не лише на це. На його, сказати б, глибоко ешелонований, поступовий, продуманий Щокіним-старшим прихід із надр МАУП на посаду заступника голови Наглядової ради. Адже тут, в Академії, будучи студентом, він вивчав економічні науки, затим пройшов стажування практично в усіх підрозділах на різних посадах. А не одразу став першим віце-президентом. Георгій Васильович, як видатний, це вважаю не тільки я, управлінець, завжди ставився з увагою до всіх співробітників, давав змогу виявити свої можливості кожному, не робив винятків.

І навіть сина свого провів по всіх щаблях. Упродовж року-півтора Ростислав Георгійович обіймав ті чи інші посади автотранспортної, господарської, контрольно-ревізійної служби, організаційно-правової. І лише після цього став начальником планово-економічного управління, віце-президентом. А з вересня 2002 року — першим віце-президентом і куратором економічних, фінансових, комерційних та інших питань, пов’язаних із життєдіяльністю Академії.

І не просто зайняв достойне місце, а високопрофесійно веде серйозну управлінську роботу в Академії. І не тільки в ній, а налагоджуючи політичні, громадські, академічні та інші зв’язки на різноманітних рівнях. Він — доктор філософії з економіки, входить до Вченої ради Академії.

Дуже багато ініціатив за ці роки від нього вийшло. І якщо нині Академія має потужну матеріально-технічну базу, — то це значною мірою завдяки його організаційній роботі й кадровому, видавничому забезпеченню, що постійно скеровувалася й корегувалася Георгієм Васильовичем.Як на мене, Ростислав Щокін — це надзвичайно потужний управлінський струмінь, вміння, поєднане з інтелектом, дуже відчутна праця на перспективу, в якій немає дрібниць.

 

Життя не

відає дрібниць

— Окремо можна було б говорити і про спортивну спрямованість його зусиль. Це факт очевидний не лише в стінах Академії. Переконливо промовляє до нас і та обставина, що Ростислав Щокін також — віце-президент Федерації нетрадиційних видів боротьби.

— Так, з приходом Ростислава Георгійовича спортивну планку ми значно підняли. Настав час. Бо раніше було не до цього, переважно займалися розвитком Академії, навчанням студентів, їх національно-патріотичним вихованням, науково-видавничими справами і багато чим іншим. Спортивна складова присутня нині не тільки в спорті найвищих досягнень, хоча й це дуже важливо; в Академії ми виховали олімпійських чемпіонів, чемпіонів Європи, чемпіонів світу з різних видів спорту. Видатну футбольну дружину, яка у 2008 році стала срібним призером чемпіонату Європи серед студентів, — це також заслуга і голови Наглядової ради, і його заступника, котрий є безпосереднім куратором цих питань.

Одним словом, своєрідна домашня заготовка Щокіна-старшого виявилася серйозною і багатообіцяючою. Не тільки для самої Академії, а також з огляду на ті завдання, які ми вирішуємо і для нашого рідного міста, і всієї України.

 

Розмовляв Олександр Кавуненко