На кого впав дубець народного гніву?

Ще зі шкільних часів нас бентежило пе­редчуття, що з отою Віт­чизняною війною 1812-го року щось насправді не так, як нам викладали. Ну наприклад: перебіг цієї найкрупнішої в ХІХ столітті військової кампанії ми вивчали не за історичними документами, а за романом Л.М.Толстого «Війна і мир». Від­по­відні сторінки шкіль­них та вузівських підручників бу­ли проілюстровані репродукціями з полотен живописця Рубо, на яких ро­сійські мужики з сокирами та вилами в руках вставляли ґнота у відоме місце полководницькому генію Наполеона.

З роками передчуття переросло у впевненість. Наприклад: головні літописці цієї війни Толстой і Рубо народилися відповідно через 14 і 42 роки після її закінчення. Коли вдалося втрапити до захованої за лаштунками офіційного Ермітажу галереї героїв 1812—1814 років, написаної з натури художниками-сучасниками бойових дій, то з’ясувалося, що жодного оспіваного Толстим та іншими реалістами командира бодай одного партизанського загону там немає.

Цю цікаву історичну загадку розв’язав нещодавно відомий російський історик, людина рідкісної професії, дослідник психології війни Олег Ігоревич Казарінов. Він заглибився в архіви і, за власним визнанням, отетерів. Виявляється, що роль простого російського мужика, ім­плантованого в історію графом Толстим, у вищезгаданих подіях вельми сумнівна. Щоб не сказати різкіше.

Так, у перші місяці війни цар Олександр Перший дозволив формувати і озброювати загони народного ополчення з крі­посних селян. Планувалося, що цей «дубець народного гніву» допоможе російській армії, котрій на той момент було непереливки. Селяни охоче від­гукнулися на заклик Государя. Воно звісно — стрі­ляти не орати. Але вже не­вдовзі до Ставки полетіли депеші, від яких Олександр хапався за голову.

Ось що вийшло з благородного наміру об’єднати всю Росію під гаслом боротьби проти спільного ворога. По-перше, ті партизанські загони, котрі діяли на окупованих французами територіях, з величезним задоволенням об’єд­налися з загонами французів і кинулися розоряти поміщицькі садиби, вішати панів на воротях і ґвалтувати їхніх жінок і дочок. Дійшло до парадоксу: ті поміщики, хто не встиг втекти разом із армією, зверталися по захист від власних кріпаків до французів. Треба віддати належне благородству Наполеона: він наказав допомагати потерпілим від «дубця народного гніву» російським дворянам.

Друга ситуація була ще гіршою для російського командування. Адже значна частина народного ополчення формувалась і навчалась для майбутніх боїв у тилу російської армії, далеченько від фронту. Так от — народні месники взірця 1812-го року, одержавши зброю, боєприпаси, коней, фураж і провіант, здіймали бунти проти влади, та ще й такі, що на їх замирення довелося зні­мати з передової армій­ські полки! Одне слово — цю ситуацію не без гумору описав через неповних 200 років український поет-пісняр Юрій Рибчинський у жартівливому листі до француженки: «Що самогон! Я вам скажу, нівроку, і ми б шампанське гнали на селі, якби війну 12-го року програли вам прокляті москалі».

Щодо «проклятих москалів» — документи сві­дчать, що військовими діями проти повсталих ополченців керували не якісь там станові пристави чи зауряд-поручики третьої черги, а легендарні фельдмаршали, кавалери всіх чотирьох ступенів офіцерського Георгія Барклай де Толлі і Кутузов.

Тепер зрозуміло, звід­ки з’явилась у підсумковій Реляції Олександра Першого ота таємнича фраза: «Стосовно ж селян, чад наших, то нехай їм Бог подасть!»

І оце все про начебто вирішальну роль народу у славетній перемозі!

В.Н.