«На Майдані… замовкає річ»

Велика політика і справжній театр мають багато спільного. Недаремно чимало колись суто театральних термінів увійшло до політичної лексики, а дехто зі служителів Мельпомени непогано почувається у парламентських і навіть міністерських кріслах.

Але є одна суттєва різниця межи цими двома публічними дійствами. На відміну від театру спроба зробити рімейк якогось вдалого політичного «екшну» обертається гнітючим провалом для його ініціаторів і виконавців. Як кажуть люди сцени, тупо повторена трагедія обертається фарсом.

У країнах з високою політичною культурою про цей психологічний феномен добре знають. Але не в Україні… Донедавна найпотужніша опозиційна сила і найбільш, напевне, структурована політична партія вирішила зіграти «театр на площі» за сценарієм осені-зими 2004-го року. Провал був гнітючим. Людей не вистачило навіть на те, щоб заповнити місця безпосередньо перед сценою. Хоча — якби на Майдан Незалежності прийшов кожен десятий з тих, хто на останніх парламентських виборах голосував за цю партію, пропагандистський ефект був би вражаючий. А так…

Шкода! Тому, що без сильної конструктивної опозиції владна більшість стрімко вироджується — спочатку в політичному сенсі цього слова, а далі й у моральному. І країна неминуче опиняється в ситуації, коли «від зміни місць доданків сума не міняється».

Якщо в регіоні, котрий за звичкою все ще йменує себе «П’ємонтом національної революції», корумпованість серед суддів сягає мало не стовідсоткового показника, то зрозуміло, що пересічний обиватель за таку «революцію» з шаблею на танк більше не піде.

Приклад з протилежного боку українського глобусу: в регіоні, де власне народилася наша опозиційна партія, і де вся місцева влада — від членів облради до сантехніків ЖЕКів — належить їй, рівень вуличної злочинності зашкалив так потужно, що довелося перекидати туди цілий полк внутрішніх військ з центральних і західних регіонів.

Повірте, якщо людину серед білого дня поб’ють і пограбують біля під’їзду власного будинку або примусять віддати останню копійку на хабар судді, то ніякі прекрасні політичні декларації, укладені ім­портованими політтехнологами, НЕ ДОПОМОЖУТЬ!

Ми вже не раз говорили-балакали про непрофесійність української політики. Ось вам приклад: опозиція оголосила Уряду ультиматум — або подолати за 100 днів світову кризу, або йти геть. Світову кризу! Не більше, не менше! Та якби нашому Уряду це вдалося, то пані прем’єр уже сьогодні була б одноголосно призначена Генсеком ООН, Головою МВФ, Генсеком НАТО, головуючим ЄС, ПАРЄ та ОБСЄ. Чому б заразом не зажадати від Уряду вирішити до початку посівної проблему глобального потепління і залатати озонову дірку над Антарктидою? Коли ми нарешті перестанемо смішити людей?

Хоча, поклавши руку на серце, у кого наша нинішня опозиція могла би повчитися культурі саме опозиційної діяльності? У тих, хто поки що при владі? О, ці навчать! Блокувати трибуну, ламати систему «Рада», грати на трубі у вухо спікеру і зачиняти опонентів у туалеті.

Один із небагатьох розсудливих політологів (такі вже є — і це добре) звернув нещодавно загальну увагу на приголомшуючий факт. Якщо скласти докупи гіпотетичні голоси з численних соцопитувань, то основна четвірка кандидатів у президенти: Президент, Прем’єр, лідер опозиції і спікер не наберуть разом і 45% голосів виборців.

А решта 55? Тих, що вперто не виходять на Майдан навіть за 15 гривень на годину імітації народного гніву?

Проаналізуйте саме під цим кутом зору вибори у Тернополі. І ви побачите те, чого вперто не бажають бачити герої-коханці, трагіки, інженю, резонери та коміки нашого українського погорілого політичного театру. Якщо раніше глядач… вибачте, виборець голосував ногами в напрямі від урни, то тепер він прийде. І зробить таке, що ніякі савіки шустери вже не допоможуть.

В.Н.