Лжепророк ленін і українське питання

У «науковому комунізмі» ленінська большевицька меншина подається як «авангард пролетариата», «руководитель пролетариата», «диктатура пролетариата», а після жовтневого перевороту — як «новый государственный аппарат» і «советская власть». Узагальнено Ле­нін її ще називав «сознательным меншинством, стоящим во главе бессознательных масс».

Синонімами слова «бес­сознательные» можуть бути слова «непритомні», «очма­нілі», «стадні», «безглузді», «безтямні», «безпам’ятні», «зомбовані»… Це так кажуть про тих, що роблять нерозсудливі, за рефлексами вчинки, й тому, оцінюючи дії більшовицької влади, й беручи до уваги заяву Леніна, що «новый государственный аппарат» був створений пролетаріатом — «бессознательной массой», робиш висновок, що новий тип державної влади також був «бессознательним», тобто безтямним й очманілим… Пантеличачи людей химерною фразеологією, Ленін писав: «Пролетариат пускает в ход не старый аппарат государственной власти, а ломает его вдребезги, не оставляет в нем камня на камне (вопреки воплям запуганных мещан и угрозам саботажников) и создает новый государственный аппарат… Этот новый аппарат государственной власти, новый тип государственной власти есть Советская власть».

Більшовики, перековшись, що при дотримані правил демократичного суспільства вони влади не доб’ються, а навпаки, втратять і те, що за допомогою ворожих до Росії держав і зброї узурпували, вчинили всеросійську криваву вакханалію — розпалили громадянську війну і заходились громити Росію «вдребезги, не оставляя в ней камня на камне».

«Вчення» Леніна про демократію і державу та застосування цього «вчення» на практиці — це коктейль думок і дій утопіста Кампанелли, Князя темряви, Вождя світової революції, Начальника світової республіки і Терориста-глобаліста. Ленін заявляв, що «Диктатура пролетариата — это ничем не ограниченная, никакими законами, никакими абсолютно правилами не стеснённая, непосредственно на насилие опиравшаяся власть»; «чем демократичнее «государство», состоящее из вооруженных рабочих и являющееся уже не государством в собственном смысле слова, тем быстрее начинает отмирать всякое государство»; «Уничтожение классов — дело долгой, трудной и упорной классовой борьбы, которая после свержения власти капитала, после разрушения власти буржуазного государства, после установления диктатуры пролетариата не исчезает, а только меняет свои формы, становясь во многих отношениях еще ожесточеннее»…

І такого коктейлю — повні цебрики!

Щоб народ не був організованим і одностайно не прогнав непроханих більшовиків, Ленін роздмухував вогнище війни між найбільшими сло­в’янськими етносами.

Більшовики, аби у своїх інтересах створити у Схід­ній Європі ще складнішу, ніж була досі ситуацію, взялись підбурювати росіян та українців до взаємних сутичок. 10 червня 1917, коли біль­шовики ще не були при владі, Центральна Рада проголосила І-й Універсал, у якому вимагала від Тимчасового уряду надання Україні національно-територіальної автономії. Ленін, зацікавлений у розриві зв’язків Центральної Ради із ворожим до нього Тимчасовим урядом, у надрукованій 15 червня 1917 року газеті «Правда» статті «Україна» із брехливою патетикою говорив: «Ні один демократ, не кажучи вже про соціаліста, не зважується заперечувати цілковиту законність українських вимог. Ні один демократ не може також заперечувати права України на вільне відокремлення від Росії…» Те ж саме Ленін твердив і в надрукованій через два дні в «Правде» статті «Україна і поразка правлячих партій Росії»: «Поступіться українцям — це говорить розум, бо інакше буде гірше, силою українців не вдержиш, а тільки озлобиш».

Та ось більшовики зі зброєю в руках здобули владу, і Центральна Рада, не гаючи часу, зразу ж — 7 листопада у ІІІ-му Універсалі проголосила створення Української Народної Республіки на чолі з Центральною Радою у складі Росії на федеральних правах. Врахувавши таке проголошення ЦР і те, що в Україні політику РСДРП(б) підтримує всього 10 відсотків населення, а політику українських партій — 52 відсотки, і що український народ відцурається ленінських догм, а відтак вивезти більшовикам з України продовольство для утримання «Пітера» і Червоної армії не вдасться, Ленін своє ставлення до України різко змі­нив. Давши вказівку згуртувати в Україні антиукраїнські сили, для чого 3-5 грудня провести «Съезд большевистских организаций Юго-Западного края».

Ленін 3 грудня 1917 року проголосив безпардонний «Манифест к украинскому народу с ультимативными требованиями к Украинской раде». Вимоги Леніна від Центральної Ради в очах світової громадкості компрометували самого ж Леніна: він вимагав від неї не пропускати через територію України російських (кадетсько-каледінських) визвольних армій, які направлялись на Дон, Кубань, Північний Кавказ, Поволжя, Урал на виручку масовим повстанням проти більшовицького поневолення; не вести дипломатичні переговори із зарубіжними країнами, припинити роззброювати червоногвардійські загони, які без дозволу увірвались на територію України придушувати «контрреволюцію».

ЦР відмовилась виконувати накази «більшовицького комісаріату», й тому Ленін 12 грудня сфабриковує у Харкові із більшовиків-космополітів так звану «радянську владу» — «Рабоче-крестьянское правительство Украины». Готуючись до явних репресій проти українського народу, першим заходом цієї «радянської влади» було створення «Военно-революционного комитета по борьбе с контрреволюцией». 19 грудня 1917-го «Надзвичайним комісаром району (!?) України» Ленін призначив свого ставленика — екзотичного у цих місцях Серго Орджонікідзе (родом із Закавказзя, досі в Україні ніколи не проживав). Незабаром в Україну масово хлинуло «революційне» (читай — окупаційне) військо, головнокомандуючим якого був ще один, резервний «выдающийся вождь современного ЦК» — Лев Троцький.

Таким чином, червоний юрист, авантюрист світового масштабу Ленін повів себе щодо України як окупант. Він, розпочавши війну проти українського народу, перешкодив провести у життя поставлені Центральною Радою завдання — передачі землі селянам, встановлення 8-годинного робочого дня, введення на підприємствах державного контролю тощо. Тут доцільно нагадати, що Центральна Рада була наскрізь пронизана соціалістичною ідеєю. До її складу входили представники Української партії соціалістів-революціонерів, Української соціал-демократичної робітничої партії і Української партії соціалістів-федералістів. Управління Українською Народною Республікою здійснювалось через ради. Причина війни Леніна з ЦР криється у бажанні українського народу створити свою державу і в цій державі свою владу. А це могло звести нанівець втілення комуно-більшовизму на практиці не лише в Україні, а й у світі.

Подібне хамелеонство Ленін продемонстрував у своєму ставленні до українських політичних партій, зокрема і до Української комуністичної партії (боротьбистів). Ця партія мала майже 15 тисяч членів (ленінська «КП(б)У» на 1 липня 1918 року — 4364 члени). Лідерами її були Василь Блакитний, Григорій Гринько, Панас Любченко, Гнат Михайличенко, Олександр Шумський. Назву «боротьбисти» партія отримала від найменування її головного друкованого органу — газети «Боротьба». Боротьбисти виступали за парламентаризм, демократизм, за землю, волю, побудову політично і економічно незалежної Української держави.

Ленін, сподіваючись, що члени цієї партії будуть його надійним союзником, у своєму «Листі до робітників і селян України» (28 грудня 1919 р.) запевняв, що «Боротьбисти відрізняються від більшовиків, між іншим, тим, що обстоюють безумовну незалежність України. Більшовики з цього не роблять предмета розходження і роз’єднання, в цьому не бачать ніякої перешкоди дружній пролетарській роботі». Але остаточно переконавшись, що боротьбисти протестують проти утворення спільних військових сил і економічних ресурсів, захищають національні інтереси українського народу, а відтак підривають вплив на українське населення чужинської йому, організованої Леніном у Москві (липень 1918 року) псевдоукраїнської «КП(б)У», Ленін у своєму «Проекті резолюції про українську партію боротьбистів» (лютий 1920 р.) став вимагати «визнати боротьбистів партією, що порушує основні принципи комунізму своєю пропагандою поділу військових сил і підтримкою бандитизму, що просто на руку білим і міжнародному імперіалізмові». Він тлумачив: «всю політику треба вести систематично і неухильно до ліквідації боротьбистів, що передбачається в недалекому майбутньому. Для цього не пропускати жодної провини боротьбистів без негайного й суворого покарання… Момент ліквідації визначити через короткий строк, момент буде встановлений Політбюро і повідомлений Укрревкомові».

На чиєму боці була правда — Центральної Ради, українців-боротьбистів чи Леніна — показали криваві вчинки біль­шо­виків у наступні роки: то був геноцид українців — голодомори, масові репресії, депортації…

Із боротьбистами кремлівська червона машина воювала ще майже п’ятнадцять років після смерті Леніна. Знищивши останніх із них — П. Любченка, Г. Гринька, А. Хвилі, А. Мусульбаса, Ф. Тарана, журнал «Більшовик України» (липень 1938 р., № 7) у статті «Буржуазні націоналісти — люті вороги народу» писав, що дії боротьбистів були «підлим єзуїстським маневром української націоналістичної контрреволюції»…

Боячись втратити Україну, Ленін навіть силкувався замаскувати проблему української мови. Він, поколошмативши всі українські партії, загативши організовані ним в Україні цека, ревкоми, наркоми, продкоми тощо із україножерами, взявся лукаво співчувати українцям, що, мовляв, «украинская культура (язык, школа и т.п.) в течение веков подавлялась царизмом и эксплуататорскими классами России». Він потішав українців тим, що «немедленно должны быть приняты меры, чтобы во всех советских учреждениях имелось достаточное количество служащих, владеющих украинским языком, и чтобы в дальнейшем все служащие умели объясняться на украинском языке».

«Установку» вождя зі скрипом, але виконували. Один із стовпів ВКП(б) і КП(б)У Лазар Каганович шпарив доповіді українською. Іноді вдавався до української мови залітний із Румунії голова президії ЦВК України, член політбюро ЦК КП(б)У Х.Г. Раковський. Міг українською назвати свою посаду голова ВУНК М. Лаціс. А Постишев навіть вишиванку українську надягав. Але від такого цинізму українцям не ставало легше. Ці комуно-більшовицькі діячі українцям запам’ятались як кати і погромщики української культури, організатори терору, голодоморів і репресій. Більшовики національну мову використовували лише як засіб боротьби з народом. Ле­нін, Троцький, Свердлов, Сталін, Ягода, Берія й інші досконало говорили російською, накази та декрети писали російською, і діловодство в концтаборах теж вели російською, але від цього росіяни не раділи, Росія також тонула в морі сліз і крові…

Відповіддю на запитання: чому ленінці з такою легкістю відпустили Фін­ляндію і чому вони так міцно вчепились за Україну? — можуть бути події вже перших місяців біль­шовицької влади. Наприклад, у телеграмі від 15 січня 1918 року своєму ставленикові, так званому «надзвичайному комісарові району України» Серго Орджонікідзе і командуючому дислокованими в Україні більшовицькими військами Антонову-Овсієнку Ленін наказував: «Ради бога, вживайте най­більш енергійних і революційних заходів для відправлення хліба, хліба і хліба!!! Пітер конає. Окремі поїзди і загони. Збирання і зсипання. Проводжати поїзди. Повідомляти щодня. Ради бога!». Телеграми і директиви Леніна дедалі ставали нахабнішими. Так, 11 березня 1919 року завдання було таким: «Доставити Півночі до першого червня 50 мільйонів пудів хліба».

А де ж його взяти?

У Росії встановилась більшовицька стабільність — терор, голод, грабіж і розруха. Від осені 1917-го до осені 1921-го — вже цілих чотири роки! — палає громадянська війна. Окупований марксистами «Пітер може сконати». Вся ленінська червона орда, до якої також входять сотні тисяч шукаючих поживу в розпотрошеній Росії австро-угорсько-румунських та інших військовополонених (так званих «революціонерів-інтернаціоналі­с­тів»), не оре, не сіє, а лише споживає. Червона армія, мобілізація до якої стимульована штучним голодом і розстрілами за непокору, існує тільки за рахунок пограбування селянства. Пограбуванням селянства виконувались й інші задачі — вивезення Німечині обіцяного хліба й ослаблення селянства як протестуючої проти більшовиків сили. Ось як описують грабіжницькі акції мешканці села Баська у листі до М. Горького, який він помістив у своїй газеті «Новая жизнь» (№ 93 за 18 (5) травня 1918 р.): «3 и 4 апреля пришлось пережить нам всем, басьцам, весьма тяжелое время в нашей жизни, а именно: 3 апреля к нам, в село Баську, приезжали красноармейцы, около 300 человек, которые ограбили всех состоятельных домохозяев, т.е взяли контрибуцию, с кого тисячу, с кого две и до шести тисяч рублей, всего с нашого села собрали 85350 руб., которые и увезли с собой; а сколько, кроме того, ограбили разного добра у наших граждан, хлебом, мукою, одеждой и проч., то тем и подсчета вести нет возможности… А сколько пороли нагайками людей, трудно и описать, и так сильно пороли, что от одного воспоминания волосы дыбом становятся, это прямо ужасно! Эти два дня провели наши басьцы в таком страхе, что всех ужасов описать не хватит сил…» Із цього листа відомо, що так само потерпіли і сусідні села — Баранівка, Болдасєво, Славкіно…

Червоноармійці спокійно жити і працювати селянам перешкоджали. Села масово повставали. У відповідь на це Ленін наказував заганяти непокірне селянство у концтабори, нещадно його знищувати «железными дивизиями», отруювати газами і бомбувати аеропланами. Не інакше, як з метою розширити зони голодування і збурити стосунки між містом і селом, між росіянами та українцями, новоявлений «знавець» національної та аграрної полі­тики Ленін у липні 1921 року в «Замітках про заходи боротьби з голодом» змізкував, що, на його думку, в даній ситуації треба із найбільш голодних районів Росії взяти голодних людей, вручити їм штики (багнети) і, нацькувавши їх проти українців, послати грабувати Україну. Зауважте: не на кампанію сівби озимих в обезлюднених від громадянської війни районах Ставропілля, Дону, Кубані, центрально-чорноземної Росії посилав хлопців Ленін. Він посилав їх із штиками грабувати Україну, де ще щось вродило. У згаданих «Замітках…» вождь це висловив так: «взяти саме з цього району (із голодуючого району Росії — В.М) молодь для армії в кількості близько 500 тисяч штиків (і навіть, може, до 1 мільйона?). Мета: допомогти населенню до певної міри, бо прохарчуємо частину голодних, і, може, посилками додому хліба допоможемо до певної міри голодним. Це перше. А друге: розташувати ці півмільйона на Україні, щоб вони могли посилити продроботу, будучи сугубо заінтересовані в ній, особливо ясно усвідомлюючи і почуваючи несправедливість ненажерливості (?!) багатих селян на Україні». Це, як бачите, така ж знущальна над людьми — і росіянами, і українцями — алогістика, як і те, коли Ленін закликав посилати на шість місяців російських робітників прохарчуватися на капіталістичних концесіях і заробити там за шість місяців спецодяг і американські черевики.

Як набирались для Червоної армії «штики» і чим займалась на селі ленінська банда зафіксував 1924 р. російський поет націоналіст Олексій Ганін: «Беспощадно терроризируя беззащитное сельськое население, всех, кто здоров, угоняли на братоубийственную бойню, при малейшем намеке на отказ всякий убивался на месте, а у осиротевшей семьи отбиралось положительно все, что попадалось на глаз, начиная с последней коровы, кончая последним пудом ржи и десятком яиц, за отказ от погромничества поместий и городов выжигались целые села, вырезались целые семьи. Вот тогда произошла эта так называемая «классовая борьба», эта так называемая «спасительная гражданская война»… Достаточно вспомнить разгром городов, промышленных предприятий, образцовых хозяйств и усадеб, бесконечно и ежедневно происходившие реквизиции, бесчисленные налоги… Кто не помнит того ужаса и отчаяния, когда люди голодающих районов, всякими чекистскими бандами и заградилками (только подумать!) доведенные до крайности, в нашем двадцатом веке в христианской стране дошли до людоедства…»

Ось такою була перемога ленінської, «научно обоснованной» політики в Росії. Таку ж політику принесли очманіоі від крові більшовики на штиках в Україну.

Василь МАЗОРЧУК