Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

… І долі змиг у часоплині

Про співрозмовника:
Василь Григорович Короткін, секретар Наглядової ради Міжрегіональної Академії управління персоналом. Народився 1949 року в селі Павлівка, що на Харківщині, навчався в школі-інтернаті, служив у Групі радянських військ в Німеччині. З відзнакою закінчив Київський державний університет імені Т. Г. Шевченка, кандидат юридичних наук, професор, автор книг та численних публікацій з правознавства, а також публіцистичних статей на животрепетні проблеми сьогодення. Людина багатьох творчих обдарувань і зацікавлень, у його приватній книгозбірні — понад 3000 книжок, першу з яких придбав на перші ж таки зароблені гроші.

Кожну справу, за яку береться, прагне звершувати різнобічно і якнайретельніше. Має нагороди за значний особистий внесок в становлення системи недержавної освіти в Україні, а також сприяння міжнародному співробітництву в науково-освітній сфері.

Серед філософських максим, які сповідує: «Людині стільки років, скільки років її душі». Захоплення — музика, книги, мандрівки, прогулянки з роздумами на свіжому повітрі, спорт.

Син Ігор — також юрист, працює в Міжрегіональній Академії управління персоналом; донька Ірина теж обрала батькову дорогу, науковець, нині пише кандидатську дисертацію з трудового права.

Ювілей Академії збігся в часі з 60-річчям Василя Короткіна.

Часу не помічає лише той, хто не рухається, переконаний мій співрозмовник.

І сьогодні він, один із перших номерів команди Георгія Щокіна, з висоти ювілею Академії подумки вертається до її витоків, ділиться думками про найзаповітніше. Власне, один за одним я занотовував ці своєрідні монологи Василя Короткіна, лише подекуди спрямовуючи плин думок оповідача то в передювілейне, нібито дещо загальне і ширше русло, то заглиблюючи у його особисті враження й переживання неповторного від­тинку часу, пов’язаного з народженням і розвоєм Міжрегіональної Академії управління персоналом.

Та й не тільки Академії. Адже ці двадцять, по суті, — чиїхось юначих літ, були для Василя Григоровича часом, коли через набутий досвід осмислювалися ті чи інші змиги буття, осягалося мистецтво жити в цьому непростому, динамічному і суперечливому світі.

Але й тоді в розмові цілком природно верталися до буднів і свят Академії, до перипетій, пов’язаних з її історією, до ювілею. Зрештою, — до імені, з яким Академія уособлювалась і уособлюється нині, хоча, сказати б, через її браму за ці роки перейшло чимало різних людей.

 

Уроки людяності

— Василю Григоровичу, цікаво, які життєві обставини привели Вас до Міжрегіональної Академії управління персоналом.

— Я прийшов сюди одним із перших, через пів­року після того, як Георгій Васильович Щокін розпочав свою нову серйозну справу. На його запрошення. Він був першим ректором Академії, у 1989-му році, тридцятипя»ятилітнім, очоливши Всесоюзний заочний університет управління персоналом. Між іншим — наймолодшим ректором вищого навчального закладу в тодішньому Союзі.

— Як правило, з «вулиці» людей не запрощують. Можливо, Ви й раніше були знайомі?

— З Георгієм Васильовичем ми познайомилися в 1981-му, двадцять вісім років тому, коли він був начальником відділу кад­рів на великому виробничому об’єднанні, а я — відділу юридичного; найбільше ж там контактують між собою саме кадровики і юристи: прийом і звільнення з роботи, під­вищення кваліфікації, атестація, різноманітні погодження, візування документів. Так і я з ним: три роки пліч-о-пліч…

Обидва — молоді і, як мовиться, завзяті, по-своєму амбітні, але це тільки допомагало нам знаходити спільну мову. Здавалось, у нього не було жодних таємниць від мене, це був саме той випадок, коли у взаєминах хочеться відповідати такою ж довірою і щирістю. Тим паче, що перед тим у мене був інакший, зовсім протилежний досвід. Я працював в Інституті держава і права АН УРСР, там були різні люди, а серед них — і захоплені, мені, як молодшому колезі, також можна було б у них повчитися. Але вони не ділилися методиками, знаннями, й усе це я мав схоплювати самотужки. На цьому тлі зовсім по-іншому засвітився мені Георгій Щокін, відмінність одразу впала в око.

А ще: попервах я, грішним ділом, відтягував ту чи іншу справу, коли треба було, скажімо, підготувати документ чи вирішити якесь інше питання. У юристів це трапляється незрідка, водилося таке й за мною.

У Георгія Васильовича був інший підхід. Я приходив до нього як старшого за статусом керівника, і ми одразу писали накази чи постанови, різноманітні рішення, листи.

Пригадую, це мене тоді не те, що вразило, а певною мірою навчило, що не треба нічого відкладати на завтра. Щоб потім не довелося наздоганяти час, який, здавалося, ще був у запасі.

 

П’ятдесят

на п’ятдесят

Нещодавно, з нагоди мого шістдесятиріччя, він дуже теплі, зворушливі слова сказав на мою адресу, відзначивши, зокрема, внесок і в розбудову Академії, і в розвиток вітчизняної освіти. Дякуючи за таку високу оцінку, я відповів, що мені належить тільки половина мого успіху, половина ж, вважаю, — йому, Георгію Щокіну, школа якого дала мені дуже багато, відкрила чимало і професійних, і суто життєвих істин. Бо він навчає, не повчаючи, не менторствуючи, а прикладом. Це — головне. І він ніколи не приховував того, що знав сам, а охоче ділився з іншими. Радів, якщо не тільки йому щось вдавалося, і він був до того причетний.

В цьому сенсі Георгій Васильович не змінився, навпаки, просунувся далі: адже у нього та його колег з’явилися ширші можливості для творення новацій в освітянській сфері.

За ці двадцять років від нас вийшло дуже багато ініціатив, дуже багато енергії, яку ми передали іншим. Чимало і я взяв від свого лідера. Плюс те, що було закладено в мені природою, що я розвинув у собі сам і було додано, можна сказати, управлінськими здібностями, які розкрилися завдяки багатолітній праці в Академії.

Тому, підсумовуючи сказане, зазначу, що ці двадцять років ми постійно були в роботі, і робота ця була надзвичайно активна й конструктивна. Свій досвід не замовчували, навпаки — постійно пропагували. Одразу після заснування університету випускали книжки, які розсилалися тим, хто хотів підвищити свої знання в управлінських, кадрових питаннях; 1991 року почали випускати журнал «Персонал», який виходить у світ ось уже майже двадцять років поспіль. На його сторінках ділимося своїм досвідом, організували й показуємо досвід зарубіжний, пропагуємо його, аби наші люди могли ефективніше керувати різними сферами життєдіяльності в Україні.

 

Ми були першими

— Василю Григоровичу, чи були, на Ваш погляд, особливості творення і МАУП, і самої атмосфери, духовної аури, яку Академія вилучала впродож усієї своєї історії?

— Такі особливості, звісно, притаманні кожній новій справі, вони є завжди. У тих же, хто йде попереду, хто прокладає шлях, звичайно, завжди більше і проблем, і недоброзичливців. Тут цікаво відзначити, що академія була створена ще за радянських часів. З приходом Горбачова до влади розпочалися перебудовчі процеси, хоча в Україні консерватизму було більше, ніж в інших республіках. І було важче.

До того ж, завважте: робота з кадрами, з персоналом завжди була прерогативою партії. А тут раптом якийсь Георгій Васильович Щокін у 1989 році вирішив створити, уявіть собі на хвилиночку, Всесоюзний(!) заочний університет управління персоналом…

— Напевно, тут потрібне було не просто знання ситуації, а й сміливість…

— Ця риса притаманна Георгію Васильовичу, мабуть, з дитинства, з юності, коли він безстрашно лазив на височезних колошниках великого металургійного підприємства, де працював до армії.

— Вочевидь, актуальною була й справа, якою він заопікувався…

— Безумовно. Тут я не маю наміру дати повну картину чи аналіз діяльності Георгія Васильовича Щокіна і того, чому він взявся саме за цю, а не іншу справу. Однак, звичайно ж, як фахівець, він знав, що ніхто по-справжньому, системно не працює з кадрами. Тоді поширеними були хіба що курси підвищення кваліфікації в межах того чи іншого міністерства. Та й то проводилися вони вряди-годи, абияк, для «галочки» в черговому бюрократичному звіті.

Що ж до щокінського дітища, то в усьому Радянському Союзі це був перший такий університет. І треба віддати належне Академії педагогічних наук колишнього Союзу, Асоціації працівників професійної освіти: вони підтримали створення такого закладу. Тодішня київська міська влада підтримала, Голосіївська районна, колишня — Московська. Зокрема, заступник голови райради Олександр Бондар, котрий і в подальшому проявив себе гідним реформатором.

Ясна річ, були і люди, котрі казали, мовляв, якщо вас не було, то, може, ви й не потрібні. Адже далеко не всі люблять реформаторів, з ними завжди клопітно. А хтось, можливо, заздрив чи з якихось інших мотивів намагався поставити перед нами шлагбаум.

Але ми вже були в дорозі й не мали наміру звертати з обраного шляху.

Зростали, розгалужувалися. До речі, на базі Закону України про освіту, той перший освітянський закон передбачав існування різних форм власності в галузі.

 

… І почалися наїзди

А потім… Потім почалися наїзди. Ретрогради, напевно, вирішили, що нічого бавитися з цими недержавними закладами освіти. Що їх надто багато стало, аж 120. Перший наїзд — у 1996-му, з боку Міністерства освіти. Тоді сорока навчальним закладам призупинили ліцензії, ще сорока відмовили в подальшому ліцензуванні. І лише сорок — залишили.

Головою Асоціації недержавних закладів освіти був Тимошенко Іван Іванович, який підтримав позицію міністерства. Підтримав і Скопенко, тодішній ректор Київського державного університету імені Тараса Григоровича Шевченка. Він казав, що є різні погляди на існування вищих навчальних закладів недержавної форми власності. Дехто позитивно до них ставиться, дехто нейтрально. Інших вони дратують. Я належу до інших.

До речі, це слова того самого Скопенка, котрий на вченій раді університету як досвідчений упрвлінець і фахівець відзначав потужний ресурсний потенціал Міжрегіональної Академії управління персоналом. А ресурсний потенціал — це і солідна матеріально-технічна база, і навчально-методичне й кадрове забезпечення.

Все ж нам довелося об’єднати недержавні вищі навчальні заклади й звернутися до Президента країни. Коли це не допомогло, — пішли до суду. Виграли судові справи, домоглися відміни недалекоглядного, я сказав би, — навіть шкідливого міністерського рішення.

Пішли на таке протистояння й спротив ще й тому, що тоді за ліцензування недержавних закладів освіти планувалося брати суму, еквівалентну десяти тисячам доларів США, за акредитацію — тридцять. На той час — суми величезні. Тоді як державні вищі заклади освіти платили копійки за ті ж формальні процедури. Зрештою, всі наїзди ми відбили і примусили чиновників видавати ліцензії так, як і всім, за незначні кошти.

У 2000 році — нові намагання ставити нам палиці в колеса. Втім, навіть важко сказати, коли в історії Академії цих намагань, явних чи прихованих, не було. Недоброзичливці знаходилися завжди, але боротьба з ними гартувала нас, і ми ставали сильнішими, ще більше переконаними у своїй правоті, у правильності обраного шляху.

 

З великою Сорбонною зрівнянна

— Була мета, а вона завжди примножує снагу?

— Так, і попри певні втрати часу й енергії через ту боротьбу, пам’ятали слова Георгія Васильовича про те, що не мета за вами женеться — ви її наздоганяйте. Ми вірили своєму лідеру, бо йому в скрутні хвилини було складніше, аніж нам, його команді. Взагалі, як на мене, мета схожа на віру, але мета конкретизованіша, має свої контури, віхи, орієнтири вже сьогодні, завтра. І, дивись, минав час, — ми проходили лиховісні обрії. Хмари розвіювалися, ставало світліше на серці.

Один із головних постулатів, якого дотримувався наш президент Академії, голова її Наглядової ради, засновник Міжрегіональної Академії управління персоналом Георгій Васильович Щокін: «Ми повинні перенавчити не менше двадцяти п»яти відсотків українських людей, і тоді реформи будуть незворотними».

— Тобто кількість перейде в якість?

— Так, і, гадаю, що досить значну частку в реформування України ми внесли, підготувавши і перепідготувавши майже шістдесят тисяч людей. Уявіть собі: яка це сила!

Нинішній ювілей — це два десятиліття постійної праці й удосконалення, невпинного руху до того, що маємо сьогодні. Лише один приклад. Якщо в 1989 році ми випускали невеличкі книжечки, корисні для управління кадрами, для економіки тисячами, то зараз рахунок — на мільйони. Від брошурки до фоліантів — таких, як «Видатні постаті України», «Україна — козацька держава», які стали лауреатами не однієї престижної виставки. Безперечно, шлях за ці два десятиліття пройдено колосальний.

— Двадцять років, погодьтеся, — немалий відтинок часу, з плином його Міжрегіональна Академія управління персоналом стає фактом новочасної історії України, який, можливо, уже невдовзі знайде своїх дослідників.

— Переконаний, що вони відкриють чимало цікавого й повчального. І немало людських доль, які творили історію, вважаю, унікального навчального закладу, зрівнянного з найкращими університетами європейських країн.

 

Розмовляв Олександр Кавуненко
(Далі буде)

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com