«Наукова» кадрова політика Леніна

«Кадри вирішують все!» — часто повторювали більшовики, і це гасло з їх вуст лише стверджувало, що вчинене лихоліття — то витвори ленінсько-сталінських сатрапів.

Комуністи, відносячи із властивою їм впертістю тирана Леніна до «самых человечных человеков», вважають, що Ленін стягав до купи свої кадри на підставі… «научных положений»! Ідеалізуючи принципи ленінської кадрової й національної політики, що призвела до неймовірних трагедій, особливо у довоєнний період, лідер комуністів П. Симоненко у своєму доробку до марксизму-ленінізму за назвою «Истины рождаются в споре…» аргументував: «В работе с кадрами наша партия руководствуется теми научными положениями, которые были сформулированы В.И.Лениным на основе обобщения огромной общественной практики и получили название ленинских принципов кадровой политики. Творческое воплощение этих принципов в жизнь позволило Ленину, его соратникам и последователям успешно, блестяще осуществить сложнейшие исторические свершения: создать партию большевиков, организовать и возглавить революционное движение рабочего класса и трудящихся России, обеспечить победу…» і т.д. П.Симоненко жалкує, що, мовляв, у післявоєнний період (тобто, коли ленінська гвардія трохи розвіялась, а отже, і репресій поменшало), партія відступила від «ленинских принципов партийного строительства вообще и кадровой политики в частности». Читаючи ці «Истины…», зразу ж помітиш, як вдається взнаки те зазубрене й досі неосмислене ще з шкільної лави, коли партія вчила читати, але не вчила думати, суворо наказувала за критику діянь «богообразного» Леніна, зокрема його «научных положенний и принципов кадровой политики».

Фактично Ленін не був інтернаціоналістом, хіба що у своїй фразеології. Це добре ілюструє етносклад центральних комітетів РСДРП, РКП(б), ВКП(б), КП(б)У, Раднаркому, ЧК, ЦВК, редколегій партвидань тощо. В даних структурах здебільшого перебували неуки-демагоги і ті, що мали конспіративно-змовницький досвід. Ці особи були переповнені злобою і помстою, пустотою і експансивністю. Троцького, Сталіна, Зіно­в’є­ва, Каменєва, Бухаріна, Рикова, Радека, Свердлова і сотні інших таких же майстрів цього вульгарного соціалізму, або, як казали тоді закордонні спостерігачі, соціалістичного кавардака, Ленін називав «выдающимися вождями», «выдающимися силами», «ценнейшими и крупнейшими теоретиками», людьми «выдающиейся воли и выдающихся способностей» (див. «Письмо к съезду» від 25 грудня 1922 р.). При монопартійній системі знищувалась буль-яка опозиція. Злиденність і безправ’я у суспільстві узурпаторська влада намагалась сперти на якихось міфічних «ворогів народу» — «буржуазних націоналістів», «саботажників», «контрреволюціонерів» і т.п.

Було і таке: щоб зменшити доведену до краю напругу у суспільстві, позбутися гризні у кланах більшовицької мафії, у жертву віддавались навіть «самые выдающиеся» типи ленінської гвардії. На кінець 30-х майже вся ленінська гвардія була перекритикована і перестріляна, але — що дивно! — одного лише Леніна на компартійних висотах вважали непогрішним, величним і неповторним, всі з’їздів­ські промови та доповіді були пересичені такими алогічними словосполученнями, як, наприклад, «вічно живий вождь і вчитель трудящих всього світу». Пояснити це можна не «блестящими» його ділами (яких так і не було), а саме тим, що Ленін дійсно виконав титанічну роботу при нахабному — збройному, бандитському перехопленні влади, при закріпленні більшовицького режиму, а отже, і можливості свавільним, централізованим — так званим «соціалістичним» — методом грабувати багату природними ресурсами країну руками тутешніх рабів.

Культу Леніна сприяли і психологічні фактори. Один із них — наявність на Красній площі фараонівського мавзолею із мумією («мощами») «живее всех живых» — «вождя світового пролетаріату». А ще примусово, під страхом смерті створений сотнями письменників, поетів, журналістів, композиторів, художників, скульпторів образ Леніна-месії. Тих, хто знав Леніна зблизька і зміг би розповісти народу правду, було знищено. Влада пильно слідкувала, щоб правда про нього не просочилась з-за кордону. Богоподібний Ленін був витворений задля зомбування мас, задля міражного маяка у міражне світле майбутнє марксистсько-ленінського типу. Від ленінізму аж ніяк не могли відмовитись кар’єристи, розумові здібності котрих були направлені на одне: перти з партквитком наввипередки до щедрого «соціалістичного корита» вже розвіданим ленінським шляхом.

Ленінська гвардія за всіма соціальними факторами була меншиною. Представництво робітничого й селянського класу у ній відсутнє. Ядро РСДРП складали вихідці з дворян, поміщиків, купців, лихварів, ремісників, аптекарів… За чинником громадянства це були з тривалим строком емігранти, політзеки і ті, що, постійно переховуючись, скидалися на люмпенів. Щодо етнічного складу — то це на 85-90 відсотків представники національних меншин Росії. За рівнем патріотизму ленінська гвардія також меншина, бо більшість її членів десятиліттями перебувала в еміграції, не служила в державних установах Росії, тим паче у російській армії.

Освіта цих людей, які, начебто, взялися перебудувати світ у кращий бік і керувати суспільством, аж ніяк не відповідала їх стремлінням. І хоч здобуття освіти на той час не було великою проблемою, але науковців, тим більше маститих учених серед ленінської гвардії не було. Ці люди або починали навчання або збирались навчатись у гімназіях, реальних училищах, семінаріях. «Професію» революціонерів здобули в еміграції у конфіденційних партшколах, а вірніше — на курсах професіональних — терористичних та ідеологічних — диверсантів. З погляду на зайняті ними посади після жовтня 1917 року виходить, що найрозумнішими (чи найхитрішими) були: Володимир Ленін (екстерном отримав документ про юридичну освіту, десь півтора року — 1892-93 — займав посаду помічника присяжного повіреного, а далі — аж до збройного перевороту — був, за його визначенням, «літератором»), і Яша Свердлов, який пройшов лише 4 класи гімназії. Перший після захоплення влади став головою Ради народних (?) комісарів (за німецькими штандартами — «оберкомісаром»), другий — як фаворит сімї Леніна і Крупської — обіймав за їх рекомендацією найвищий, рівнозначний президенту країни пост — пост голови ВЦВК.

Ленін підбирав на головні державні посади (цека, комісаріатів, чека, вцвк, командирів Червоної армії, начальників концтаборів, начальників розподілу продуктів, редколегій тощо) довірених осіб, які б не могли бути йому конкурентами і не дорожили б народами Росії. Це, наприклад, вдало ілюструє організований і проведений під безпосереднім керівництвом Леніна Перший з’їзд КП(б)У, який вібувся у Москві 5-12 липня 1918 р. КП(б)У була створена як складова частина РКП(б). Зїзд керувався всіма рішеннями ЦК РСДРП(б) — РКП(б). За вказівкою Леніна до складу тодішнього ЦК КП(б)У ввели 15 членів, а саме: Г.Пятакова (секретар), І.Амосова, А.Бубнова, П. Буценка, Ш.Грузмана, В.Затонського, Л. Картвелішвілі, Е.Квірінга, С.Косіора, І.Крейсберга, Ю.Лутовінова, П.Ро­внера, Л.Тарського, Р.Фарбмана, І.Шварца.

Як бачимо, ленінська гвардія, разом із її філіалом «КП(б)У» — це професіональні революціонери-глобалісти. Кінцевою метою цієї ватаги було: шляхом «всесвітньої пролетарської революції» створити «світову республіку». До речі, слово «ватага» Ленін не сприймав образливо. Про це свідчить хоча б те, що 1 травня 1919 року він відкрив на Красній площі скульптурну групу, на якій було написано «Разин с ватагой», і виголосив, присвячену ватазі Степана Разіна промову (пізніше цю скульптуру назвали «Разин с дружиной»).

Розмов про свій «статус меншини» ленінська ватага уникала. Аби якось приховати від «мас» своє «соціальне древо» і підвищити свій рейтинг, вона цілих чотири десятиліття маскувалась за гучним терміном «большевики». Так було навіть тоді, коли, скажімо, на загальноросійських демократичних виборах у 1917-му вона здобувала мізерний відсоток місць. Не відповідали реаліям й інші слова офіційної назви ленінської «РСДРП» — «російська», «демократична», «робітнича», «соціалістична». Структура влади, керівний персонал і його діяння свідчать, що ленінська гвардія не була ні російською, ні демократичною, ні робітничою, ні соціалістичною! Пізніше партію перейменували у ще більш абстрактну, зарозумілу й загадкову назву — «комуністичну».

У ленінців все суперечило логіці. Вони, маскуючись під будівників соціалізму, дуже вороже ставились до інших соціалістичних партій, що на той час у Росії вже досить добре сформувались. Адже було чимало соціалістів і в розгромленому ними Тимчасовому уряді, наприклад, міністр праці К.Гвоздьов, міністр юстиції П.Малянтович, землеробства — С.Маслов, вну­трішніх справ — А. Нікітін, продовольства — С. Прокопович. На прогресивних, радикально-демократичних позиціях стояли інші міністри: економіки — В. Бернацький, торгівлі і промисловості — А. Коновалов, іноземних справ — М. Терещенко, релігійних вірувань — А. Карташов… Доцільно тут сказати, що одним із перших актів Тимчасового уряду була відміна всіх національних обмежень (22 березня 1917).

Тоді кожному свідомому громадянину Росії було зрозуміло, що Тимчасовий уряд — явище тимчасове. Країна з нетерпінням очікувала Установчих зборів, які мали визначати новий державний устрій, затвердити державну конституцію, а також вирішити відкладене у червні 1917-го Першим Всеросійським з’їздом рад до Установчих зборів питання про здій­снення демократичної автономії України. Вибори до Установчих зборів були заплановані на 12 (25) листопада 1917 р.

Більшовики знали, що демократичним шляхом вони у владних структурах ніколи не здобудуть необхідної кількості голосів. Це вже доказали вибори до щойно згаданого Першого Всеросійського з’їзду рад — з’їзду робітничих і солдатських депутатів. Тоді з усіх обраних 1090 депутатів було лише 105 більшовиків, що становили 9, 6%. Враховуючи це, ленінська гвардія вирішила перехопити владу в Тимчасового уряду зі зброєю у руках — бліцкрігом — ще до 12 (25) листопада.

Виправдовуватись дворянину Леніну і його «правій руці» — великому землевласникові із Херсонської губернії Троцькому тим, що Тимчасовий уряд був буржуазним, а вони, мовляв, кращі, бо хотіли ощасливити пролетаріат Росії і всього світу — це пустопорожні балачки. Ленінська гвардія жадала за будь-яких умов захопити владу, закріпивши при цьому і довіря до Німецького генштабу, який допоміг їй таємно перебратися до Росії. Ні на мить Ленін не забував і того, що у кожнім випадку — і при тимчасовому уряді, і при майбутньому уряді, затвердженому Установчими зборами, його затримають як німецького шпигуна. Отож, більшовицька хунта вчинила реванш у ніч з 25 на 26 жовтня (із 7 на 8 листопада). О 2 год. 10 хв. ночі більшовики Тимчасовий уряд заарештували. Керував цією операцією безпосередньо «вождь» Ленін, який прибув на місце подій в нічний час закамуфльованим: щоб його у дорозі до місця подій не впізнали небажані люди — замотав голову хусткою й надягнув старе пальто.

І все ж таки, 12 (25) листопада вибори до Установчих зборів відбулися. Як і очікувалось, більшовики необхідної кількості голосів, щоб на законних підставах керувати країною, не здобули. Найбільше за них віддали свої голоси петроградські матроси. А, наприклад, у Москві, більшовики отримали 20 відсотків голосів, в Україні — 10. Думку, що ленінсько-троцкістську владу підтримували широким загалом ради солдатських депутатів, може спростувати хоча б такий епізод. Коли в ніч з 10 на 11 березня 1918 року Совнарком переїздив із Петрограда у Москву, поїзд на станції Малая Вішера оточили російські військові — чотири сотні матросів і дві сотні солдатів. Їх метою було розправитись з цим урядом як з німецьким запроданцем і грабіжником. Але оскільки поїзд і станцію охороняли багаточислені, добре озброєні й добре оплачені латиські стрільці, виконати таке завдання не вдалося…

Здавалось, кожен школяр докаже, що законною владою є та, котра вибрана шляхом демократичних виборів, а влада, захоплена зі зброєю, глибокої ночі, у камуфляжі, та щей нелегально прибулою з-за кордону хунтою за допомогою ворожої для Росіїї Німеччини, є незаконною, диверсійною. Але цього не хотів знати Ленін — червоний юрист або, як назвав його М. Горький, «хладнокровный фокусник». Коли ж Установчі збори категорично відмовились виконувати розпорядження більшовицької хунти — хунта ці Установчі збори по-дикунськи розігнала. А щоб у подальшому їй не було ніякої конкуренції — вона абсолютно всі інші партії знищила.

Якщо ж вважати, що соціалізм за проектами Маркса-Леніна — це найсправедливіша за всю історію людства суспільно-політична формація, то навіщо тоді було ленінцям знищувати десятки мільйонів людей, створювати суцільне безправ’я і злидні, втягувати у державне рабство тих, котрі дивом зосталися живими? Збудований за методою Леніна так званий соціалізм являв собою створену насильством, без всіляких там альтернатив, плюралізмів та референдумів закритого типу державу — державу-концтабір, влада якої, заволодівши всіма засобами виробництва, централізовано грабувала працю рабів-політзеків, напівнайманих, напівпримусових робітників-пролетарів та кріпаків-колгоспників. Перед усіма рабами-кріпаками більшовики поставили лише одну задачу — задачу «беспрекословного повиновения воле советского руководителя, диктатора во время работы» (т. 36, с. 201).

Для Леніна, як космополіта-глобаліста, національних перепон просто не існувало, він без краплини совісті й сорому міг прогнати за кордон або знищити «как шпионов» сотні провідних національних вчених, письменників, діячів культури, втрутитись у державні справи українського народу, віддати за Брестським договором Туреччині історичні області Вірменії Карс та Ерзерум й кинути вірменське населення на поталу німецько-турецьким вій­ськам… «А на Россию нам, господа хорошие, наплевать… Пусть 90 % русского народа погибнет, лишь бы 10% дожили до мировой революции», — це також вислови «вождя світового пролетаріату», вони у «ПСС В.И.Ленина» не пропущені, але їх наводять у своїх творах історики Гумильов, Новосільцев та ін.

Очевидець подій того часу, поет, націоналіст за переконанням, друг Сергія Єсеніна Олексій Ганін (1893—1925) 18 жовтня 1924 року у роз’ясненнях народу («тезисах») від імені своїх товаришів писав: «Вполне отвечая за свои слова перед судом всех честно мыслящих людей и перед судом истории, мы категорически утверждаем, что в лице ныне господствующей в России РКП мы имеем не столько политическую партию, сколько воинствующую секту изуверов-человеконенавистников, напоминающую если не по форме своих ритуалов, то по сути своей этики и губительной деятельности средневековые секты сатанистов и дьяволопоклонников. За всеми словами о коммунизме, о свободе, о равенстве, братстве народов таится смерть и разрушения, разрушения и смерть. (…) Вместо законности — дикий произвол ЧК и Ревтрибуналов; вместо охраны труда — труд государственных бесправных рабов, напоминающий времена дохристианских деспотических государств библейского Египта и Вавилона…». (1 листопада 1924 року ордер на арешт Олексія Ганіна особисто підписав Г.Ягода. З ним було заарештовано ще 13 осіб. Влада цю групу супротиву ленінсько-троц­кіст­ській банді назвала «орденом русских фашистов». О. Ганіна разом із 6 товаришами після жахливих катувань 30 березня 1925 р. розстріляли, решту відправили на Соловки).

Сміливо і справедливо оцінив соціально-полі­тичні події після жовтневого перевороту пролетарський письменник Максим Горький. У статті під заголовком «К демократии», надрукованій у газеті «Новая жизнь» 7 (20) листопада 1917 року, він писав: «Ленин, Троцкий и соответствующие им уже отравились гнилым ядом власти, о чем свидетельствует их позорное отношение к свободе слова, личности и ко всей сумме тех прав, за торжество которых боролась демократия. (…) Рабочий класс не может не понять, что Ленин на его шкуре, на его крови производит только некий опыт, стремится довести революционное настроение пролетариата до последней крайности и посмотреть — что из этого выйдет? Вот куда ведёт пролетариат его сегодняшний вождь, и надо понять, что Ленин не всемогущий чародей, а хладнокровный фокусник, не жалеющий ни чести, ни жизни пролетариата. Рабочие не должны позволять аван­тюристам и безумцам взваливать на голову пролетариата позорные, бессмысленные и кровавые преступления, за которые расплачиваться будет не Ленин, а сам же пролетариат».

Продовжуючи цю тему, М. Горький у цій же газеті писав: «Жизнь во всей её сложности, не ведома Ленину, он не знает народной массы, не жил с ней, но он — по книжкам — узнал, что можно поднять эту массу на дыбы, чем — всего легче — разъярить её инстинкты. Рабочий класс для Ленина то же, что для металлиста руда».

Василь Мазорчук