Цей злочин уже не приховати!

Погляд цієї дівчинки з трагічного для нації 33-го наче вогнем пронизує час і кожного з нині живих. Він як докір усім паплюжникам, перевертням, мовчальникам і наказ небайдужим: живіть і пам’ятайте про нас...

...Деякі продукти в колективі «Перший крок» були, щоб зварити баланду для працюючих та видати по шматочку хліба їм. Годували добре тільки двох чоловіків, та пару коней берегли, для страшної роботи. Кожний день дядьки, Гнат та Микита, об’їж­джали своє село Віль­шанку та присілок Косіївку. — Гей! Гей! — кричав дядько Гнат, і його голос боляче, ніби батогом, розрізав морозне повітря вимираючого села. Виповзали повільно кволі, мов сонні мухи, селяни та витягали упокоївшихся.

Дядьки акуратно складали на підводу померлих, щільно, бо попереду ще багато дворів і невідомо стільки односельчан сьогодні віддали Богу душу.

Прийшла черга до Бабчуків.

Льодяного ранку Мотя виглянула на вулицю, зачувши Гнатове «Гей! Гей!»

— Що, Калістратівно, представилась мамка?

Холодну, здерев’янілу матінку вмостили на возі. З іншого обійстя дибала розпатлана жінка і просила: «Заберіть мого Василечка. Три рочки. І не нажилось бідне, лише намучилося. Легенько його кладіть, щоб не придушили. Хто тут у вас є вже?»

— Дзінько Хмара, Дмитро Бараболя, Марія Гудзиха, — перелічує дядько Микита.

— Ви там не дуже пригортайте яму, бо я не забарюся; щоб у одній могилі ми із синочком спочивали.