Повстання Чернігівського полку 1825

Рух декабристів — це не тільки проекти конституцій, плани військової революції, маршрути повсталих частин. Це насамперед люди, з їхніми прагненнями та уподобаннями, з їхньою любов’ю та ненавистю, з їхніми високими ідеалами та прикладами моральної зневіри.

Історіографія та література з історії декабризму досить обсягова — 14,5 тисяч праць різного характеру, від наукових статей і монографій до художніх творів. Важливе місце серед них належить працям, що присвячені подіям на українських землях, зокрема повстанню Чернігівського полку.

Декабристи були справжніми «дітьми війни 1812 року». Вони уявляли собі військовий переворот як акт історичної ваги, а себе — творцями історії. Захоплені романтики, вони мріяли про втілення в російській реальності «іспанського варіанта» воєнної революції.

Повстання на Сенатській площі у Петербурзі 14 грудня 1825 року стало сигналом для початку виступу членів Південного товариства, що діяло на Півдні України. Повстання Чернігівського полку, як і виступ 14 грудня 1825 року, виявилося таким же стихійним і непідготовленим. Для початку повстання потрібна була лише іскра. Такою іскрою, що розпалила вогнище повстання Чернігівського полку, стала невдала спроба арешту братів Сергія та Матвія Муравйових-Апостолів.

За царським наказом у ніч з 28 на 29 грудня 1825 р. у Трилісах, де розміщалася 5-та мушкетерська рота Черніговського полку, полковий командир Г.Гебель і два жандармські офіцери заарештували братів Муравйових-Апостолів. Але вдосвіта 29 грудня у Триліси з Василькова приїхали офіцери А.Кузьмін, М.Щепилло, В.Соловйов та І.Сухінов, які визволили заарештованих. При цьому вони нанесли своєму полковому командиру 14 багнетних ран. «Історія з Гебелем вплинула на моральний стан Сергія Муравйова-Апостола. Одна справа воювати відкрито з ворогом, а інша — брати участь у побитті п’ятьма озброєними одного обеззброєного... Побиття у Трилісах мало ще один негативний наслідок для повстання — змінилися взаємини між офіцерами і солдатами. Останні, знаючи причину відсутності свого полкового командира, вже не могли без заперечень виконувати накази С. Муравйова-Апостола, який заміщав Г.Гебеля. В очах підлеглих Муравйов і його спільники-офіцери стали злочинцями. І виконання їхніх наказів з обов’язку стає добровільною справою...»

С. Муравйов-Апостол наказав Кузьміну підготувати свою роту до походу і вести її в с. Ковалівка, де стояла 2-а гренадерська рота. Сам Муравйов-Апостол разом зі Щепиллом та Соловйовим одразу виїхав до Ковалівки. Звідси він відправив М. Щепилла і В. Соловйова до своїх рот з наказом привести їх у Васильків, а сам організував повстання 2-ї гренадерської роти, що приєдналася до 5-ї мушкетерської.

Зранку 30 грудня 1825 р. дві повсталі роти під керівництвом Сергія Муравйова-Апостола та інших офіцерів рушили до Василькова. Біля с. Митниця повстанців зустрів М. Бестужев-Рюмін. Авангард, а згодом і основні сили повстанців до Василькова вступили без перешкод. Ніч з 30 на 31 грудня була використана чернігівцями для приготувань до наступних бойових дій.

Віддавши наказ командирам рот про підготовку до походу та бойових дій, а також про заготівлю продовольства і фуражу, С. Муравйов-Апостол разом з М. Бестужевим-Рюміним майже всю ніч готували прокламацію та відозву до війська і народу та план походу. Вони склали два оригінальні агітаційні документи, що містили програму боротьби — «Православний катехізис» і відозву. Відозва, написана Михайлом Бестужевим-Рюміним, повідомляла про смерть царя-тирана Олександра І, проголошувала повалення самодержавства, що пригноблювало російський народ, та містила заклики щодо звільнення від пут рабства, народження свободи в Росії і встановлення народного правління.

Вранці 31 грудня 1825 р. Чернігівський полк вишикувався, готовий до походу. Солдатам було зачитано текст революційної прокламації «Православний катехізис»:

«Запитання: Навіщо Бог створив чоловіка?

Відповідь: Щоб він у нього вірував, був вільний і щасливий...

Запитання: Чому ж руський народ і руське воїнство нещасні?

Відповідь: Бо царі викрали у них волю.

Запитання: Отже, царі діють всупереч Волі Божій?

Запитання: Що ж, нарешті, повинно робити христолюбиве російське воїнство?

Відповідь: Для звільнення сімейств своїх стражденних і батьківщини своєї і для виконання Святого Закону християнського, помолившись з теплою надією Богові, що перемагає по правді і захищає наявне тих, хто твердо надіється на нього, ополчитися усім разом проти тиранства і поновити віру і волю в Росії.

А хто відступить— той буде як Юда-зрадник і буде анафемі підданий. Амінь!»

«При виході селян із церкви він (С.Муравйов-Апостол — Авт.) неодноразово читав уривки із Катехізису... вони ж йому говорили: «Ми нічого не знаємо, нам нічого не потрібно», — повідомляв своєму начальству урядовий агент.

«Побачивши, що Катехізис не вплинув на свідомість солдатів, Муравйов знову почав впливати на них, наголошуючи про їхню присягу Костянтину, і цим йому вдалося підпорядкувати солдатів собі... А позаяк солдатам було оголошено про дарування волі, то останні зрозуміли її як право (збройно) вимагати від господарів, де вони перебували на квартирах, харчування, практично грабуючи селян, горілку ж брали без всякого дозволу», — констатував слідчий.

Головне завдання «Катехізису» полягало у тому, щоб змінити панівну в солдатській свідомості вертикаль «Бог — цар — офіцер», викресливши другу складову. Саме тоді змовники могли б обгрунтувати своє право на владу без царя. Без цього організована ними воєнна революція перетворилася б на звичайнісінький солдатський заколот. Але поставленої мети Катехізис не досяг. Оголошену волю солдати зрозуміли по-своєму: як право на власний розсуд грабувати населення... «Російський бунт, безглуздий та нещадний» поховав надії декабристів на революцію без крові. Ситуація стрімко почала виходити з-під контролю керівників повстання і ставала подібною до «французького» зразка подій».

О 14-й годині 31.12.1825 р. повсталий полк вирушив у похід. Муравйов-Апостол сподівався приєднати до повсталих інші полки, зокрема Кременчуцький, і далі наступати на Житомир або Київ. Увечері чернігівці вступили у Велику Мотовилівку.

Того ж дня С.Муравйов-Апостол послав прапорщика О. Мозалевського з унтер-офіцером І.Харитоновим і рядовими О. Федоровим, Я.Софроновим і П.Прокоф’євим до Києва із завданням поширити «Православний катехізис» серед солдатів гарнізону і населення Києва, а також встановити зв’язки з Курським піхотним полком. Однак важлива місія прапорщика О.Мозалевського закінчилася безрезультатно: гарнізон і населення міста не піддалися агітації.

Зазнали невдачі й інші спроби С. Муравйова-Апостола підняти повстання в сусідніх військових частинах. Ф.Башмаков, посланий до Сквири, де стояв гусарський полк, з повідомленням про початок повстання, не зміг виконати завдання. О. Вадковського військові власті заарештували в ніч на 31 грудня по дорозі до Білої Церкви.

Значної підтримки чекали керівники повстання від нових членів Васильківської управи на Волині — колишніх учасників Товариства з’єднаних слов’ян, за допомогою яких вони розраховували підняти на боротьбу 8-у артилерійську бригаду і полки 8-ої піхотної дивізії. Проте і на Волині через відсутність чіткого зв’язку з С.Муравйовим-Апостолом і нерішучість посередників М.Спиридова та І.Горбачевського повстання не розпочалося.

Тульчинська та Кам’янська управи також не змогли організувати виступів військових частин 2-ої армії.

Отже, 1 січня 1826 р. повстання охопило майже весь Чернігівський полк — 1200 чоловік. Організувавши посилену охорону Великої Мотовилівки, полк перебував там з вечора 31 грудня 1825 р. до ранку 2 січня 1826 р.

Вранці 2 січня Сергій Муравйов-Апостол на нараді офіцерів оголосив наказ про похід на Білу Церкву. Пройшовши через села Мар’янівка і Середня Слобода (Винні Стави), повстанці спинилися на ніч у с. Пологи, за 12 верст від Білої Церкви, де згодом почалися п’яні безчинства. «Попри всі зусилля, офіцерам не вдалося взяти під контроль дії солдатів. Вони стали основними «героями» останніх днів повстання... Спочатку солдати просто йшли за своїм улюбленим командиром С.Муравйовим-Апостолом, вірячи, що той не спровокує їх на протиправні дії... Але досить скоро вони, побачивши дії офіцерів, почувши слова про волю, відчули себе вільними від будь-якої дисципліни. Поголовне пияцтво стало карою повстання: тільки мотовилівський єврей-крамар свідчив згодом, що у нього було вкрадено і випито 360 відер горілки... Масовим стає мародерство. Розпочинається дезертирство...»

Уночі С.І. Муравйов-Апостол вислав розвідку до міста, яка доповіла, що 17-й єгерський полк, який мав приєднатися до повстанців, виведено з Білої Церкви до Сквири.

Ця обставина змусила керівника повстання знову змінити напрямок походу. Було вирішено йти через Ковалівку і Триліси на Наволоч, а звідти на Волинь і там підіймати війська на боротьбу.

Вранці 3 січня Чернігівський полк вирушив у напрямку сіл Устимівка і Ковалівка. Опівдні чернігівці побачили на Устимівських висотах ескадрони 2-ої бригади 3-ої гусарської дивізії, що мали наказ придушити повстання.

Отримавши необхідні повноваження, командир 3-го піхотного корпусу генерал Рот вирішив оточити чернігівців і перешкодити повстанню поширитися у військах. Загін піхоти з артилерією, що заступив у Білій Церкві 17-й єгерський полк, дістав завдання вирушити назустріч чернігівцям з півдня. Головні сили кінноти під командуванням самого Рота мали оточити повсталих з боку Фастова. Посилений артилерією допоміжний загін гусарської кінноти під командуванням генерала Гейсмара послали у напрямку с. Триліси, він раніше інших зіткнувся з повсталими. За наказом Гейсмара артилерія відкрила вогонь.

«Не маючи вже мети йти на Білу Церкву, я вирішив повернути на Триліси... На цьому переході я зустрів загін генерала Гейсмара, привів роти до ладу, наказав солдатам не стріляти, а йти прямо на гармати і вирушив вперед з офіцерами, які залишилися. Солдати йшли слідом за нами, доки картеч, що попала мені в голову, не поклала мене непритомним на землю... Коли ж опам’ятався, то був захоплений самими солдатами, які привели мене до Маріупольського ескадрону...», — cвідчив на допиті С. Муравйов-Апостол.

«Тільки-но колона вийшла з околиці і пройшла не більш як чверть версти, гарматний постріл здивував солдатів, які побачили на досить значній віддалі гармати... За цим пострілом пролунало декілька інших, але жоден з них не завдав щонайменшої шкоди колоні: можливо, стріляли холостими зарядами. Полк ішов уперед.

Муравйов наказав оглянути рушниці і приготуватися до бою. Цей вчинок підбадьорив солдатів, але запал збудженої мужності був зупинений справжніми гарматними пострілами. Перший картечний постріл поранив і вбив кількох чоловік. С. Муравйов хотів викликати стрільців: новий постріл поранив його у голову; поручик Щепилла і кілька рядових впали на землю мертвими. С. Муравйов стояв, ніби оглушений. Кров текла по його обличчі, він зібрав всі свої сили і хотів зробити потрібні розпорядження, але солдати, бачачи його скривавленим, завагалися: перший взвод кинув рушниці й розсипався полем; другий наслідував його приклад; решта, зупинившись сама собою, здається, готувалася дорого продати своє життя.

Кілька влучних картечних пострілів змінили цей намір. Дія їх була вбивчою. Багато солдатів померло в лавах своїх товаришів. Мужність солдатів похитнулася; вигляд вбитих і поранених, відсутність С. Муравйова завдали рішучого удару мужності повсталих чернігівців: вони, кинувши рушниці, розбіглися в різні боки.

... За наказом генерала Гейсмара гусари оточили офіцерів і поранених солдатів й відібрали в них зброю.

Таким чином закінчилося згубне для багатьох повстання Чернігівського полку. Близько 60 чоловік і 12 селян в обозі було вбито або тяжко поранено... Ширилися чутки, нібито гусари атакували беззбройних чернігівців і рубали їх без пощади. Це була відверта неправда.

Як бачимо, С. Муравйов, очевидно, сподівався, що урядові війська перейдуть на бік повстанців, тому і дав наказ стріляти. А може, будучи перед вибором — рятувати залишки полку чи рятувати невинних селян, — Сергій Муравйов-Апостол свідомо обрав другий варіант. І цілком свідомо не залишив собі шансу врятуватися.

Повстання Чернігівського полку відбулося далеко від столиці; на відміну від повстання 14 грудня 1825 року, воно не стало віхою у політичній історії Росії. Але саме у цьому повстанні, яке розпочалося 29 грудня 1825 року та було розгромлено 3 січня 1826 року, як у краплі води відбилися основні риси психології «російських якобінців», виявилися протиріччя, притаманні руху декабристів загалом».

Отже, дослідження останніх років та введення в науковий обіг документальних матеріалів, що з ідеологічних міркувань протягом тривалого часу замовчувалися або просто ігнорувалися, дали змогу історикам декабризму подолати ще один міф радянської історіографії, а саме — твердження про те, що «солдати Чернігівського полку, які приєдналися до повстання, виявляли зразки революційної витривалості та готовності на будь-які жертви в ім’я майбутньої свободи». Не було цього, бо повстання не просто було не підготовленим — воно мало не зрозумілі для більшості простих людей цілі.

 

Ігор Коляда,
канд. істор. наук, НПУ імені М. П. Драгоманова

 

Матеріал для друку люб’язно надано шеф-редактором журналу «Історія в школі»
Юрієм Войцеховським