Якою мовою спілкується з нами Київський метрополітен?

Є гадка, що найкращу професійну пам’ять даровано акторам і викладачам. Мовляв, актори довіку пам’ятають тексти зіграних ними ролей, а викладачі... Викладачі, любий читачу, — учню або студенте, колишній чи тепе­рішній, — викладачі пам’ятають не лише теореми з аксіомами та правила з винятками. Нарівні з науково-методичною інформацією в пам’ять викладача вкарбовується ставлення аудиторії до предмета, тобто спектр явних і прихованих реакцій людей на багатоманітні питання, пов’язані з навчальним процесом.

Кілька років тому я працював, як лектор товариства «Знання», на курсах піднесення кваліфікації керівного персоналу Київського метрополітену. Запам’яталися, серед іншого, дві промовисті деталі.

По-перше, ухильно висловлена, проте жорстко дотримана — усупереч здоровому глуздові, як і життєвим потребам слухачів, — відмова бодай трохи збільшити мізерну кількість навчальних годин, довільно виділених керівниками підприємства на мовну перепідготовку кадрів. «Таж Ви зрозумійте нас правильно... Ми маємо подати звіт, що курси відбулися, і жодних проблем із державною мовою в наших управлінців немає, — ніби перепрошуючи, ділилася секретами бюрократичної кухні жінка — методист-організатор тих курсів. — А щодо годин... Ну яка, урешті, різниця, скільки тих годин буде, — трохи більше чи трохи менше... »

Окрім цих, сказаних із придихом, — чи то безглуздо наївних, чи то цинічно відвертих слів, — виринає з пам’яті друга деталь — матеріально-конкретний атрибут навчального процесу й заразом музейний експонат: дошка... 70 см завдовжки, 50 см завширшки. Облуплена. Переносна. Наче навмисне створена для того, щоб ускладнити викладачеві його й без того нелегку роботу: однією рукою пишеш, ковзаючи по нерівній поверхні шматочком низькосортної крейди, а другою рукою, будь ласкав, притримуй цей нехитрий винахід дідівської оргтехніки, упираючи його нижнім краєм у стіл. Так керівництво метрополітену реалізувало пункт угоди з товариством «Знання» про забезпечення викладачеві належних умов аудиторної праці...

Ті славні курси згадую щоразу, як потрапляю на територію метрополітену. Стаючи на сходинку ескалатора і знаючи наперед багаторазово озвучені металевим голосом недолугі формулювання, які передають інструктивні настанови різного ґатунку, я, проте, потай собі гадаю: «А раптом нарешті виправили?..»

Тому що цього не зроблено й досі і слух сотень тисяч пасажирів щодня вражають привселюдні екзекуції над українським словом, — спинімося на мовних проблемах Київського метрополітену.

«Метрополітен — шви­дкий та зручнèй вид тра­нспорту...» — чуємо, їдучи ескалатором. Варто би знати, що не тільки прикметник зрóчний, а й похідні від нього слова — іменник зрóчність, прислівник зрóчно мають наголошений [у]. Наголос зміститься в напрямку кінця слова (проте падатиме не на закінчення, а на суфікс) у т.зв. ступеньованих формах: прикметника (зручн³ший, найзручн³ший), прислівника (зручн³ше).

«З метою запобігання придбання фальшивих проїзних магнітних карток...» Дієслово запобігати керує залежним словом у формі давального від­мінка (чому?), наприклад: «Люди, котрі працюють в МНС, його підрозділах, що є в кожному регіоні, всіляко намагаються запобігати виникненню «НП» (Демократична Україна. — 12.09.2008. — С.9). Спосіб керування, властивий дієслову запобігати, успадковує похідний іменник, тож має бути: запобігання придбанню... карток (а також запобігання порушенням, зловживанням, крадіжкам тощо).

Крім цієї (граматичної) помилки, цитований вислів містить помилку наголошувальну, або акцентологічну. Вимовляння слова кàрток (у формі родового відмінка множини) з наголосом на [а] порушує притаманну нашій мові акцентологічну тенденцію, що поширюється на велику кількість одно-, дво-, трискладових іменників (переважно чоловічого і жіночого роду).

Ідеться про іменники з т.зв. рухомим наголосом. Якщо у формі однини ці іменники мають наголос на основі (тобто на незмінюваній частині слова, яку виокремлюємо, відкинувши закінчення), то відмінкові форми множини демонструють перенесення наголосу на закінчення (або на останній склад при нульовому закінченні).

Розгляньмо приклади:

— односкладовий: пай (пàю, пàєві/-ю, пàй, пàєм, (при) пàєві, пàю) –па¿в, па¿в, паÿм, па¿, паÿми, (на) паÿх, па¿;

–          двоскладовий: дошка (дîшки, дîшці, дîшку, дîшкою, (на) дîшці, дîшко) — дошкè, дощîк, дошкàм, дошкè, дошкàми, (на) дошкàх, дошкè;

–          трискладовий: покàзник (покàзника, покàзникові/-у, покàзник, покаàзником, (при) покàзникові, покàзнику) — показникè, показник³в, показникàм, показникè, показникàми, (при) показникàх, показникè.

 Іменник картка становить приклад двоскладового слова, яке підкоряється окресленій акцентологічній тенденції. І попри те, що без картîк — т. зв. роздавального (не роздаткового!) матеріалу — годі уявити навчальний процес у середній школі, так само й у виші, — чимало вчителів і викладачів наголошують слово картки неправильно. Це не виправдовує акцентологічної помилки в повідомленнях, які чуємо на території метрополітену, але принаймні виявляє джерело помилки, бо ж усі ми — колишні учні. Зрозуміло, що позиція наголосу у слові карткè не залежить від означального компонента, який увіходить до складу сполуки: магнітні карткè (у метро) — екзаменаційні карткè (у школі, в інституті ).

Тож: «Фальшиві маг­нітні карткè (не кàртки) вилучатимуться без відшкодування [вартості]». Аналогічно (проте не так загрозливо): на території метрополітену «дозволено торгувати... пивом у пластикових пляшкàх» (не плÿшках).

Інша річ — сполуки, у складі яких до іменника картки (як і до решти слів, що їх охоплює розглянута акцентологічна тенденція) приєднується котрийсь із зазначених числівників — два, три або чотири. У таких сполуках іменниковий наголос повертається в позицію, властиву початковій формі слова: дві (три, чотири) кàртки; дві (три, чотири) дîшки; два (три, чотири) покàзники тощо.

Наголос, властивий початковій формі іменника, зберігатиметься й у кількісно-іменних сполуках із числівниками два, три, чотири, коли ці сполуки ускладнено означальним компонентом: дві магнітні кàртки (дві фальшиві магнітні кàртки); три нові дîшки; чотири макроекономічні покàзники.

Що ж до магнітних картîк як до предмета спекуляції, то, поки їдемо ескалатором, нас закликають не купувати їх «у невстановлених місцях». Погодьтеся, треба мати неабияку фантазію, щоб уявити чи то «установлене», чи то «невстановлене» місце, адже «встановити (установити)» означає «ставити, поміщати десь що-небудь певним чином, підготовляючи до використання» (Словник української мови: В 11 томах. — Т. Х. — К., 1979. — С. 498; далі — СУМ).

Насправді ж ідеться про придбання (наголошуймо правильно: придбàння) магнітних карток у не призначених для цього місцях. Калька невстановлені (місця) — данина російщеній свідомості укладачів цього, слід визнати, посутнього (з погляду змісту) застереження.

Кальку з російської вжито й у такому нагадуванні: «Не заступайте за жовту обмежувальну лінію, нанесену на східцях [ескалатора]». Дієслово «наносити» в українській літературній мові не має значення, притаманного прямому лексичному відповідникові цього дієслова в російській мові — «накладати шар чогось на якусь поверхню». Тож лінію — жовту, синю чи зелену; обмежувальну, межову чи розокремлювальну — по-українському не «наносять», а позначають: «Не заступайте за... лінію, позначену на східцях».

З функціонуванням ескалатора пов’язано ще одну кальку — на рівні словосполучення. Пригадаймо випадки, коли ці чудо-сходи раптом припиняють свій нескінченний рух невидимим колом. Нас просять зачекати, бути обережними й уважними, а тоді попереджають: «Ескалатор запускається в роботу». Такого вислову наша мова не знала зроду-віку. Розважмо: ескалатор — це рухомі сходи, тож чи не логічніше диспетчерові скористатися цією природною метафоричною підказкою, слушної миті повідомивши пасажирів: «Ескалатор урухомлюється»?

Віднедавна з Божої ласки виправлено іншу кальку-словосполучення. Неоковирний зворот на видних місцях нарешті замінили питомим еквівалентом — на видноті, уживаним у складі рекомендації «не зберігати документи, мобільні телефони і гаманці на видноті», щоб не провокувати злодіїв.

Проте ця рекомендація є складником ширшого формулювання, яке хибує на значеннєву надмірність. Маємо на увазі т. зв. плеоназм: «Просимо вас ретельно пильнувати за сво­їми речами...»

 Поміркуймо разом, читачу. Чи відповідатиме поняття пильнувати своїй, як сказав би Геґель, ідеї, якщо це поняття позбавити атрибута ретельності? Певна річ, не відповідатиме. Пильнування — смисловий еквівалент ретельності, адже коли, «бувши насторожі, слідкувати за ким-, чим-небудь» (СУМ, VI, 1975, 355) абияк, то можна й не допильнувати зловмисника...

Сказати пильнуйте, не додаючи ретельно, — ціл­ком достатньо, щоб спрямувати активність людей у відповідне річище.

Звернімо увагу й на другу частину розгляданої фрази. Дієслово пильнувати, на відміну від російського відповідника «следить», не зумовлює обов’язкового прийменникового оформлення керованого поняття. По-українському пильнуємо (що?), тобто доглядаємо що-небудь, охороняємо щось. Прибравши лексичну зайвину, можемо істотно розвантажити фразу: «Просимо вас пильнувати свої речі...»

Явну граматичну помилку (яку, щоправда, урешті-решт виправили) донедавна містило таке нагадування: «Рух поїздів відбувається за графіком, розрахованому по секундах». Пригадаймо шкільну граматику: означення (розрахований) має узгоджуватися з означуваним поняттям (графік) у роді, числі, відмінку. Щодо роду та числа, то до цих граматичних параметрів претензій немає; бракує узгодження відмінкової форми: означуване поняття (за графіком) виступає в орудному, а означення (розрахованому) — у давальному/місцевому відмінку однини чоловічого роду. Проте, усунувши цю невідповідність (тобто озвучивши вислів у формі: «Рух поїздів відбувається за графіком, розрахованим по секундах»), укладачі повідомлення не замінили калькований зворот по секундах питомим відповідником (наприклад, до секунди).

Ніби передчуваючи, що пасажирам може стати зле від численних помилок у звукових оголошеннях, управлінці метрополітену підготували повідомлення, сказати б, медично-комерційного характеру. Нас заспокоюють: мовляв, у разі потреби можна придбати дозволені до продажу на площах метрополітену л³карські засоби. Та чи варто засоби називати л³карськими? Річ у тому, що слова л³карський (тобто стосовний до лікаря; належний лікареві) і лі­кàрський (наділений лікувальними властивостями; призначений для лікування) не збігаються значенням. Щодо цих омонімів наголос виконує смислорозрізняльну функцію: халат, кабінет — л³карський, а засоби, зокрема трави, — лікàрські.

Акцентологічне свавілля «голосу метро» дається взнаки й тоді, коли у складі різноманітних закликів, приписів, рекомендацій згадують чергîвого по станції. Цю наголошувальну помилку пов’язано з давнім забобоном: ніби прикметник «черговèй» (з’їзд), субстантивуючись, тобто набуваючи граматичних властивостей іменника (адже черговий по станції — хто, а не «який»), дістає суфіксальний наголос (чергîвий). Насправді позиція наголосу й у прикметнику — черговèй (інцидент), і в іменнику — черговèй (по станції) є незмінною (наголос у цих сло­вах падає на закінчення).

До речі. Зворот «черговий по станції», який я подаю у прийменниковому оформленні, метрополітенівські оголошення воліють відтворювати без прийменника «по» (черговий станції). Укладачі цих оголошень, мабуть, чули дзвін, та не знають, де він! Алергія на слово «по» –річ підставна лише тоді, коли стосується до зворотів, які або не потребують цього прийменника (їхати залізницею, а не «по залізниці»; надсилати поштою, а не «по пошті»), або мають оформлятися — замість ужитого не до ладу «по» — іншим прийменником (рів­номірно розміщуватись уздовж платформи, а не «...по всій довжині платформи»; на першу вимогу, а не «по першій вимозі»).

Варто наголосити, що дієслівно-іменні сполуки з головним компонентом — дієсловом на позначення руху й залежним іменником просторової семантики практично ніколи не мають прийменника по: їхати полем (степом); чалапати болотом; простувати вулицею (бульваром, майданом); підніматися східцями; спускатися пагорбом...Тож і застереження «Не біжіть по ескалатору» мало би звучати так: «Не біжіть ескалатором». Трохи незвично? Зате — правильно!

Що ж до звороту черговий по станції, то він, згідно з нормативною граматикою, має прийменник по для зазначення сфери діяльності та місця її поширення.

Брак прийменника по в окремих граматичних формах розгляданого звороту спричиняється до двозначності. Так, озвучувана час від часу вимога в разі евакуації дотримуватися розпоряджень чергових станцій ладна збити з пантелику найдисциплінованішого пасажира: мовляв, а які це станції — чергові? У тому-то й річ, що мали на думці чергових по станціях, та тільки без прийменника по вийшла нісенітниця.

Бувають нісенітниці й іншого ґатунку — скажімо, коли просту думку не знати навіщо ускладнюють, замість надати їй приступної, загальнозрозумілої форми. Пригадаймо, що бігти ескалатором небезпечно: «Це може призвести до падіння та травмування себе або інших пасажирів».

Абстрактні іменники на -ння (падіння, травмування тощо), якими звичайно зловживають різноманітні інструкції, становлять питому рису бюрократичного мислення. Усномовні оголошення мають уникати цієї канцелярщини. Як саме? Слід уживати дієслова, від яких утворено іменники на -ння: «Ви можете впасти й травмувати себе або інших пасажирів». Коротко і ясно!

 Ще один приклад стилістично неспроможного формулювання: «Побачивши які-небудь предмети, що викликають підозру на причетність їх до вибухонебезпечних...» Чому б не сказати просто: «Побачивши підозрілі предмети, схожі на вибухонебезпечні...» Або: «Побачивши предмети, які нагадують вибухонебезпечні/які,можливо, належать до вибухонебезпечних...»

Принагідно зауважу, що причетною або непричетною до чогось буває здебільшого особа (фізична чи юридична), а не річ (пре­дмет). Предмет зазвичай має стосунок (тобто стосується або належить) до чогось. Тож мінімальне втручання у структуру аналізованої фрази могло би бути таким: «Побачивши предмети, які викликають підозру щодо належності їх до вибухонебезпечних...»

Вимагаючи від пасажирів не торкатися підозрілих предметів, — мовляв, на те є фахівці вибухотехнічної служби, — працівники метрополітену, як на мене, показали приклад належної поваги до професіоналів — в особі цих самих фахівців.

Однак управлінню підземної залізниці, на жаль, невтямки, що й мова — субстанція вибухонебезпечна, коли легковажити її вивчення, нехтуючи поради професіоналів-лінгві­стів.

Пригадуєте курси для керівного персоналу Київського метрополітену, про які йшлося на початку статті? Даючи згоду попрацювати на тих курсах, я мав на думці, серед іншого, зробити невеличку послугу всім небайдужим до нашої мови киянам і гостям української столиці. Річ у тім, що мені давно вже муляли очі помилки у «Правилах користування метрополітеном», текст яких у вагонах підземки скрізь на видноті. Тож працюючи з метрополітенівцями, уважав не лише за доцільну, а й за вельми корисну і методично вмотивовану вправу — під завісу курсів проаналізувати разом зі слухачами всі наявні в цьому документі порушення мовних норм.

 Зрозуміло, що коригувати текст «Правил» у змістовому плані ми не можемо: це є компетенцією Київської міської держадміністрації (чинні «Правила» затверджено нею 20 січня 1995 року). Проте висловити посутні мовні зауваження, які згодом могли би стати предметом розгляду чергової сесії міськради, цілком було нам до снаги. Було, та загуло... Пропозиція викладача закріпити набуті знання, разом виправивши наявні у «Правилах» мовні помилки, слухачів тих курсів не зацікавила.

Можливо, їхню увагу приверне ця стаття?..

Отже — «Правила користування метрополітеном». Певна річ, принципової відмінності між помилками, які містить цей документ, і випадками порушення мовних норм у звукових оголошеннях немає. Характер помилок (за винятком помилок усномовних, скажімо наголошувальних) — той самий, хіба що приклади різні (а є і збіжні).

Погляньмо на зразки того, як писати (зокрема, у документах) не слід.

1.2 До «території метрополітену... відносяться (треба: належать) станції, пристанційні дільниці...»

«1.3 Особи, які знаходяться (треба: перебувають) на території метрополітену, повинні бути взаємно ввічливими...»

«2. Пасажири повинні

2.1...Пред’явити на контрольному пункті квиток чи документ у розгорнутому вигляді (тобто показати... квиток чи документ розгорнутим)... Інші документи (в тому числі нотаріально завірені// треба: засвідчені) права на безкоштовний проїзд не дають. [...]

2.3 Перебуваючи на ескалаторі,... тримати малолітніх дітей за руку або на руках і слідкувати за тим (треба: пильнувати), щоб вони не притулялися до нерухомих частин ескалатора».

«4. Пасажирам забороняється

4.1       Перевозити:

4.1.1 Багаж, сума ви­мірів якого по довжині, ширині та висоті (треба: завдовжки, завширшки та заввишки) перевищує 200 см. [...]

4.2 Входити на станцію в нетверезому стані (тобто напідпитку). [...]

4.6 Бігти по ескалаторах, платформах та залах станцій (тобто ...ескалаторами, платформами та залами станцій). [...]

4.11...Ходити по коліях (тобто...коліями). [...]

4.14 Користуватися без необхідності (тобто без потреби) пристроєм зв’язку «пасажир — машиніст»... [...]

4.17 Знаходитися (тобто перебувати) на метрополітені без взуття. [...]

4.21 Наносити (тобто робити) написи...»

«5.1 Порушення Правил пасажирами веде до накладання (тобто спричиняє накладення) стягнення у відповідності з чинним законодавством України» (треба:...у відповідності до/відповідно до чинного законодавства України).

Крім кальок (тобто буквальних відповідників російських слів і зворотів), на які здебільшого хибують «Правила», цей документ містить граматичні (більше 10см//більш ніж 10см) і орфографічні (проїздний//проїзний; огорожений//огороджений; Р.в.одн. вагон,-у//вагон, -а) помилки, випадки порушення милозвучності вислову (не «Входити на станцію», а «Увіходити...») тощо.

Цікаво, чи метрополітен має на увазі потребу грамотно спілкуватися з пасажирами, коли заохочує висловлювати пропозиції щодо поліпшення якості обслуговування, — мовляв, звертайтеся за телефоном «Гарячої лінії»? Якщо в цьому заклику йдеться, зокрема, і про мову, — ось одна з моїх пропозицій.

 Широко вживані в сучасних текстах, зокрема рекламних, звороти з прийменником за — «звертатися за телефоном», «телефонувати за номером» мають значення спрямованої дії й потребують інакшого прийменникового оформлення. Указівка на об’єкт, тобто логічна відповідь на питання куди?, повинна мати форму знахідного відмінка з прийменником на: звертатися (куди?) на телефон; телефонувати (куди?) на номер.

Пропоную позбутися зазначеної невідповідності!

...Дистанція на розмір неосяжна — такою, вочевидь, є відстань між усними та писемними текстами, що їх продукує Київський метрополітен, і нормами української літературної мови. Скоротити цю відстань удасться лише тоді, коли повагу до пасажира, тобто до кожного з нас, буде втілено в шанобливому ставленні до мови, якою спілкується з людьми підземна залізниця.