Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
Селянська армія Махна проти денікінаУ ніч із 26 на 27 вересня 1919 року біля сіл Перегонівка і Полонисте (тоді — Уманщина) відбулася одна з численних битв громадянської війни. На герць з білогвардійською армією стала селянська армія Н. Махна. Саме після цієї битви член Реввійськради 14-ої армії Південного фронту Г. Орджонікідзе в листопаді 1919 року писав В. Леніну: «Очевидно, наше просування вперед буде досить швидким. Денікін, безумовно, зламав собі шию на українському мужику».
Про бій на Ятрані зустрічаємо згадки в багатьох книгах. У книзі «Дороги Нестора Махна» А.В.Білаша і В.Ф.Білаша ми знаходимо дані про реальну силу Повстанської армії, котра на той час «складалася з: 40 тис. багнетів, 10 тис. шабель і 20 гармат. Цю одиницю обслуговували 13 тис. чоловік, включаючи штаби, зв’язок, гараж, постачання і кучерів». «Рубка по обидва боки Синюхи (знову помилка, насправді Ятрані. — Ред.) розпочалася страшна. Страшне ржання поранених коней, лайка й стогін, глухі удари шабель по тілах, револьверні постріли... Все злилося в криваво-страшну мелодію бою». (Ю.Дмитренко-Думич. «Повстанські вихори»). Наслідки розгрому біля Перегонівки важко переоцінити. «За тиждень-півтора, зазначав той же Аршинов, південь України було очищено від військ і влади денікінців». Як це відбувалося детальніше, читайте уривок з книги В. Савченка «Махно» (Харків, Фоліо, 2005). *** Відступаючи на захід, махновці розраховували досягти розташування військ Української Народної Республіки, щоб знайти нового союзника, здобути тили, можливість відпочинку для вкрай втомленої армії та надійне джерело набоїв і снарядів. Ще в кінці липня 1919 року Махно відіслав своїх емісарів до голови Директорії УНР Симона Петлюри з пропозиціями воєнного союзу. Хоча махновська армія була ще далеко від Поділля, де українське військо боролося з більшовиками, перспективи дальшої боротьби вже були окреслені. З іншого боку, армія УНР також ще не розвинула свого успіху і намагалася використати для нього різноманітні повстанські загони в тилах червоних. Махно вже у липні 1919 року при створенні своєї Повстанської армії думав про всеукраїнське селянське повстання, про союз із усіма антибільшовицькими та антиденікінськими силами. Але його емісари не знайшли тоді належного розуміння з боку урядовців УНР. У другій половині серпня 1919-го під час перемог Махна на Херсонщині і переходу на його бік червоних полків «батько» знову надіслав до Петлюри свого довіреного представника, члена ради Хому Шпоту з пропозицією укладення воєнно-політичного союзу з армією УНР. Цього разу махновського емісара адміністратори Директорії зустріли добре і пообіцяли допомогти махновцям. Перед Петлюрою тоді вимальовувалася реальна перспектива наступу на Центральну Україну, і він шукав там опори в особі Махна та отамана Зеленого. Коли ж махновці перейшли річку Синюху, опинившись у Східному Поділлі, до «батька» прибули делегати від Петлюри, котрі пообіцяли воєнний союз, зброю та набої. 14 вересня 1919 року махновські полки увійшли до Умані, яку вже займала бригада січових стрільців з армії УНР. Махно відвідав Умань, а член махновської ради Шпота від’їхав до Кам’янця-Подільського для контакту з Центральним повстанським комітетом. На ст. Христинівка було підписано воєнну угоду між махновськими емісарами і командуванням армії УНР про спільну боротьбу проти білих при збереженні незалежності кожної із сторін, що домовлялися, у політичній сфері. За угодою махновці мали отримати від армії УНР 700 тисяч набоїв та певну кількість амуніції. Отримано ж було лише 125 тисяч набоїв безкоштовно і за 50 тисяч було заплачено золотом. Річ у тому, що воякам УНР самим не вистачало набоїв, їхні частини були теж напівозброєні, а частину необхідної зброї, амуніції та набоїв доводилося везти з Румунії в обмін на цукор. Махновці залишили в лазаретах армії УНР понад 3 тисячі своїх поранених та хворих бійців, котрі були розміщені у шпиталях Вінниці, Жмеринки і навіть перевезені до Галичини. Махновське військо за спільною угодою займало спільний фронт шириною 40 верст, глибиною 60 верст на схід від Умані, ставши між частинами січових стрільців та Волинською групою армії УНР. 20 вересня 1919 року у Жмеринці відбулося підписання політичної угоди та скріплення воєнних угод між командуванням армії УНР в особах Симона Петлюри і Юрка Тютюнника та махновською делегацією, очолюваною В. Воліним і О. Чубенком. Петлюра поставив умову махновцям не вести своєї анархічної пропаганди в частинах армії УНР і на теренах, зайнятих військом Махна. Було також домовлено, що у разі спільної перемоги над білими махновцям буде виділено автономний Запорізький район у складі УНР для побудови там «вільного ладу та «вільних рад». Виступаючи на засіданні Кабінету міністрів УНР, Петлюра виклав план об’єднання всіх українських повстанців під своєю орудою для боротьби за волю України. 21 вересня 1919 року в своєму наказі по армії Махно твердив: «Наше найближче завдання — розташувати свої частини і згрупувати їх таким чином, щоб були готовими до переходу в наступ на всьому фронті спільно з петлюрівськими військами, які до цього готуються найближчим часом». Однак стосунки між Махном та Петлюрою не були безхмарними, були й гострі конфлікти та суперечності. Петлюра не забув ворожі дії махновців проти Директорії УНР у грудні 1918 року, однак прагнув використати військову силу Махна. «Батько» ж розраховував сам очолити визволення України й перетягти військо УНР на свій бік. Він був на піднесенні в результаті літніх успіхів у боротьбі з Григор’євим та червоними і гадав, що коли червоні полки приєдналися до Повстанської армії, то те ж саме вийде і з полками Директорії. Віктор Білаш, описуючи ці події під час перебування в радянській в’язниці, прагнув показати ворожість махновців до петлюрівців і цим нібито виправдати махновців в очах нової червоної влади. За його версією, Махно навіть планував убивство Петлюри, щоб після цього очолити його армію. Для цього, за даними Білаша, було створено терористичну групу, яка, однак, не наважилася здійснити замах через добре поставлену охорону головного отамана. Так чи ні — тепер судити важко... Напевне ж відомо лише те, що махновські агітатори проникли в розташування частин армії УНР, і в лавах петлюрівців були навіть такі, хто перейшов до махновців. Махновський культпросвітвідділ видав тоді листівку «Хто такий Петлюра?», в якій головний отаман Петлюра критикувався за «буржуазність» і «продаж України французьким та англійським капіталістам». Контррозвідка армії УНР доповідала Петлюрі про махновську пропаганду та злочинні наміри Махна. Вона зображала махновців, як «голоту», як «безробітних пролетарів, безпорадних у битвах», таких, які «грабують найбільш заможних селян». Апарат пропаганди Петлюри зображав махновців бандитами з «розперезаними інстинктами», що відігравали лише руйнівну роль для України. Від Махна до армії УНР перейшла частина колишніх григор’євців. Поширювалися чутки про підготовку Махном перевороту в армії УНР. З іншого боку, серед махновців ширилися чутки про те, що Петлюра домовився з білими, аби знищити Повстанську армію. Однак, попри всі непорозуміння, махновська армія в оперативному відношенні мала узгоджувати свої плани з Генштабом армії УНР і фактично договір між петлюрівцями та махновцями в подальшому не був розірваний. Апарат армії УНР брав на себе постачання махновської Повстанської армії набоями, амуніцією, медикаментами. Щоб налагодити всі ці питання, на 26 вересня 1919 року було призначено зустріч Петлюри і Махна в Умані. Але ця зустріч не відбулася. Махно не зміг приїхати, позаяк почався наступ білогвардійців на його ділянці. Вагон Петлюри простояв на станції Умань увесь день, але прорив білих на Умань змусив його виїхати до Христинівки. Махна здивувала позиція галичан, котрі фактично відкрили шлях білим у махновські тили. Не знаючи всіх тонкощів стосунків командування Української Галицької армії з командуванням армії УНР, Махно своє ставлення до галичан поширив на всю армію УНР. Через деякий час частини УГА перейшли на бік Денікіна, причиною чого було прагнення воювати проти більшовиків і повне виснаження через епідемію тифу та втрати в боях. 20 вересня між махновцями і білими почалися нові бої за села Рогове та Крутеньке. 21 вересня 1919 року білі частини генерала Слащова (13-й, 34-й полки, Сімферопольський, Козачий, Таманський полки, загони генерала Склярова) почали загальний наступ проти армії УНР на махновській ділянці фронту. Генерал Слащов планував оточити всю армію Махна в Умані силами загону генерала Склярова, Сімферопольського та 2-го Таманського полків, полків 13-ої та 34-ої піхотних дивізій. 23 вересня загін Склярова захопив Умань, вдаривши по тилах махновців. Білі захопили с. Перегонівку, однак після запеклого бою змушені були відступити і відійшли на лівий берег річки Ятрань. Протягом наступних трьох днів денікінці з великими труднощами відбивали шалені контратаки махновців. 25 вересня 1919 року 1-а махновська бригада почала наступ біля села Крутеньке, примусивши білих утікати. Відійшовши на схід, денікінці перегрупувалися і вночі рушили на махновців, сконцентрувавши свої основні сили біля с. Перегонівка. 1-а махновська бригада тримала лінію оборони від с. Коржовий Кут до с. Перегонівка, 2-га бригада — від с. Перегонівка до с. Краснопілля, 4-та бригада утримувала фронт південніше Краснопілля, а 3-тя бригада була у резерві. 26 вересня на всіх ділянках фронту армії УНР почалися запеклі бої з денікінцями. Волинська група петлюрівців змушена була відступити до Тульчина, а січові стрільці відкрили білим шлях на Умань. Після того, як загін генерала Склярова захопив Умань, махновська ділянка фронту опинилася в цілковитому оточенні ворога. Опинившись у «казані», махновці почали готуватися до прориву і рейду великої маси кавалерії по тилах білих. Передбачалося, прорвавши фронт білих, вийти до Дніпра, не вступаючи у великі бої. З цією метою було наказано всім повстанцям ознайомитися з кавалерійською службою та пересадити повстанців на вози або на коней. Близько четвертої години ранку 26 вересня 1919 року білогвардійці вдарили махновцям у фланги. Оточуючи повстанців, денікінці не потурбувалися про свій тил, позаяк вважали, що махновці не зважаться на серйозний наступ. Близько восьмої години бій досяг своєї кульмінації. За зброю взялися і штабні махновці, і цивільна обслуга. Махно в ранковому бою участі не брав, бо ще раніше вирушив із загоном у тил білих. Від несподіванки білі почали відступ. Вийшовши в тил махновським частинам, білі самі оголили значну ділянку свого фронту, чим негайно скористалися махновці. Раптом з’явився сам Махно і вдарив по флангах білих. Махновці перегрупували свої сили і спрямували їх на с. Вільшанку. 27 вересня 1919-го о другій годині ночі махновці підірвали велику кількість морських мін, прагнучи полегшити свій обоз. Цей вибух став сигналом для загального наступу махновців. Кіннота 3-ої бригади-корпусу увірвалася до Умані, вщент порубавши білий гарнізон загону генерала Склярова. На південній ділянці 4-а бригада-корпус блискавично розгромила прибулі з Одеси батальйони колишніх гімназистів, захопивши кілька тисяч полонених. Однак частини 1-ої та 2-ої махновських бригад-корпусів, вистрілявши усі набої, відступили на правий берег Ятрані. Наступ на с. Перегонівку був зупинений шаленим кулеметним та артилерійським вогнем білих, котрим вдалося захопити махновську артилерію. На 9 годину ранку 1-а та 2-а махновські бригади-корпуси опинилися в оточенні. В махновському таборі почалася паніка, всі резерви було кинуто в бій, однак вороже кільце продовжувало звужуватися. Проте Махно й не думав про відступ. Він з’явився на передовій лінії зі своєю «чорною сотнею» (300 шабель), вдаривши у фланг білим. Присутність «батька» в самому пеклі бою піднесла військовий дух повстанців. Зібравши їх в єдиний кулак, Махно врізався в саму гущу білих, що наступали на с. Перегонівку. Денікінці відступили на східну позицію біля села і згодом, перегрупувавшись, знову атакували. Махновці знову почали відступати, але тут підійшла їхня кавалерія, яка вдарила на білих, змусивши їх до втечі. Тепер денікінці самі опинилися в оточенні махновської кавалерії. Кілька груп білих змогли вирватися з оточення, але Махно з «чорною сотнею» кинувся їм навперейми. Кілька разів у ході бою «батькові» доводилося міняти вбитих під собою коней, він виявив незвичайну сміливість, реакцію і блискавичність у прийнятті тактичних рішень. Після 12 верст відступу більша частина білих була оточена біля р. Синюхи, і майже всі вони були порубані махновцями, були знищені більша частина Сімферопольського офіцерського полку, 2-го Феодосійського полку, 51-го Литовського білогвардійського полку, Керченського полку, а частина солдат Пластунського та Лабінського полків здалися. Білі втратили вбитими, пораненими й полоненими від 5 до 10 тисяч чоловік, половину яких становили офіцери. Так, частина Сімферопольського офіцерського полку (близько 100 офіцерів) спочатку піддавалася атакам кавалерії махновців, а потім, притиснута до р. Синюхи, була розстріляна махновською артилерією. Взагалі у боях проти махновців Сімферопольський полк втратив близько половини свого складу — 650 вбитими та пораненими...
*** Донині пошуковці України намагаються з’ясувати долю скарбів селянського отамана Нестора Махна. На їхню думку, він володів величезним статком. Книга «Грузьке» (Кіровоград, «Код», 2004 р.) розповіла одну історію, яка передавалася з покоління в покоління мешканцями села. Це було напередодні описаного бою на річці Ятрані. На садибі Михайла Чорноморця, який жив на Левадах, зупинився Нестор Махно зі своєю свитою. Серед возів і тачанок «батька» виділялася одна. Ресори її вигнулися в протилежний бік від вантажу — кількох закритих бочок. Одного дня Махно із шістьма бійцями верхи і кучером, який керував цією тачанкою, виїхали з двору. Повернулися вже коли стемніло, але тачанка вже була без вантажу і приїхав тільки сам Махно. Вдосвіта наступного дня Махно покинув село. Господар садиби вирішив, що в бочках були золоті гроші та інші коштовності і що Махно їх десь заховав поблизу, а бійців, які допомагали йому це робити, розстріляв, щоб позбутися свідків. Вранці Чорноморець зі своїм сусідом кинулися шукати скарб. Перед цим пройшов невеликий дощ, селяни вже впоралися із польовими роботами, тому чіткий слід тачанки ніким не був затоптаний. Їдучи по сліду, скарбошукачі об’їхали село польовими дорогами. Побачили, що в кількох місцях махновці зупинялися — це було там, де дорога пересікала яри. Особливо було потовчено у Вівичевому Яру. Тому розпочали пошуки тут, але вже смеркалося і пустився дощ. Вирішили продовжити роботу наступного дня. Проте вночі пішов сильний дощ, який періщив кілька днів і поступово перейшов у сніг. Пошуки скарбів довелося відкласти. Навесні зробили кілька спроб, але скарбу так і не знайшли. Легенда це чи ні, але привертає до себе увагу факт, що шлях Н. Махна за кордон у серпні 1921 р. пролягав саме через Голованівщину. В селі Журавлинці він зупинився на ночівлю, тут були зарубані шаблями його бійців начальник міліції Смеричанський та член виконкому Звіревич. Наступного дня колона із кількох десятків тачанок і сотнями кіннотників вирушила далі на захід і проходила якраз неподалік Грузького. Чи зупинялися вони тут, чи дістали ті бочки, на жаль, невідомо. Але не можна обійти увагою те, з якою реакцією проводжали Махна селяни. Наприклад, мешканці Наливайки пропустили повз увагу те, що махновцями були убиті люди. Їх образило, що коли Махно проїздив через село, він не привітався з ними... Сергій ПІДДУБНИЙ, |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |