Війна на Кавказі — каталізатор війни владних еліт в Україні

Глобальний світ, його реалії і щоденні виклики вимагають від політичної еліти України державницьких позицій і геополітичного мислення, що передбачає, по-перше, чітке усвідомлення національних інтересів країни, по-друге, осмислення питань національної безпеки, по-третє, прагматичний підхід у визначенні національних пріоритетів, по-четверте, проведення передбачуваної, послідовної і цілеспрямованої зовнішньої і внутрішньої політики, по-п’яте, відповідальності за вироблення, втілення і результат стратегічного розвитку власної державності.

Війна на Кавказі стала каталізатором війни владних еліт у країні, війни на знищення. Позиційна вій­на, з одного боку, набула крайніх ознак протистояння — Президент України заявив про державний переворот, наполягаючи, що такий вже стався. Народний союз «Наша Україна» рюмсає, наляканий остаточною маргіналізацією і витисненням разом з главою держави на узбіччя історії. З другого — зловтішається Юлія Тимошенко, стрімко просуваючись до своєї заповітної мрії — Президентства. Втішається Партія Регіонів своїми спільними голосуваннями з БЮТ, що крапля за краплею підточують президентську владу і знищують демократичну коаліцію. Передбачуваною зрадою своїх партнерів стали дії «Народної самооборони» на чолі з Юрієм Луценком, що фінансується заклятим кумом Ющенка. Страхи керують комуністами і Блоком Литвина, які добре розуміють невпевненість свого політичного майбутнього у разі дочасних виборів.

Очікування дострокових парламентських і президентських виборів… Захід вже тричі за три роки вітав Україну з демократичними виборами, і йому вже це більш ніж набридло. Українці ж щоразу не задоволені своїм вибором. Владоможці вкотре готові тероризувати країну через свої амбіції і нестримну жадобу влади.

Прикрий факт, що сьогодні про жодного з полі­тиків не можна говорити як про потенційного, а тим більше про наявного національного лідера. Популізм замість стратегічного мислення — домінанта в українському політикумі. Щодалі, здається, жодних натяків на зміну ситуації. Стратегічна невизначеність владної політичної еліти щодо засад внутрішньої і зовнішньої політики держави стала притчею во язицех. Позиція очільників держави на міжнародній арені загрожує національній безпеці. Імідж країни страждає перманентно.

2 липня 1993 року Верховна Рада незалежної України постановила схвалити «Основні напрями зовнішньої політики України». Там є такі рядки: «Базовою вимогою у здій­сненні зовнішньої політики України є якнайповніше і якнайефективніше забезпечення національних інтересів країни.

Національні інтереси України у сфері міжнародних відносин становлять три основні групи:

·           стратегічні та геополітичні інтереси, пов’язані із забезпеченням національної безпеки України та захистом її політичної незалежності;

·           економічні інтереси, пов’язані з інтегруванням економіки України у світове господарство;

·           регіональні, субрегіональні, локальні інтереси, пов’язані із забезпеченням різноманітних специфічних потреб внутрішнього розвитку України».

 Закінчується цей документ словами: «Ці основні напрями становлять наріжний системний елемент загальної концепції зовнішньої політики України, складовими частинами якої є детально відпрацьовані концепції відносин з окремими державами та міжнародними організаціями, а також концепції окремих функціональних напрямів зовнішньої полі­тики України».

З того часу багато води спливло. Згодом благі наміри — класичне: «зовнішня політика є продовженням внутрішньої» — остаточно перетворилися на: «внутрішня політика під­звітна зовнішнім впливам». Політика «флюгера» (догідливі поклони з присіданням: то реверанс Кремлю, то реверанс Білому дому, то намагання шпагатом сісти — так звана політика багатовекторності), яка сповідувалася за часів Леоніда Кучми, перетворилася на повну залежність від зовнішніх факторів і визначила територію України як протекторат, а її Президент і опонуючі йому сили стали уособленням неукраїнських інтересів.

Сьогодні як ніколи Україна отримала шанс визначення через визнання конкурентних переваг країни на засадах національних цінностей. Цій можливості сприяє і ситуація на зовнішніх економічних і фінансових ринках, світова продовольча криза, і геополітична трансформація — новий перерозподіл світу. Політична криза в Україні також вказує на необхідність невідкладних перетворень. Потребують негайного формування нові основи внутрішньої і зовнішньої політики.

Нещодавно в лавах українських політиків набуло обрисів питання: «Хто ми?» і відповідь: «Нащадки Київської Русі». Це, безумовно, досягнення. Водночас замість можливості використовувати історичні надбання, надихатися традиційними духовними і культурними цінностями, носіями яких є народ, а провідниками — національна еліта, відбулася суцільна підміна понять, чи, як зараз кажуть, подвійні стандарти. Життя як політика, а політика як шоу — цей лозунг сьогодні в основі буття пересічного українця. Ментальні структури української нації незахищені перед цивілізаційною навалою псевдоміфів і псевдоцінностей. 

Єдина Європа — це міф, хоч би скільки намагалися її денаціоналізувати, релігійно уніфікувати та масифікувати. Україна мультинаціональна і полі­конфесійна держава, однак їй властиве збереження традиційних православних цінностей. В України своя місія чи ми повинні розчинитися в ЄС?

Велика, Мала і Біла Русь — тривалий час був єдиним культурно-історичним простором. Внутрішня спорідненість на ментальному рівні — духовний стрижень, закладений за часів князя Володимира Великого, ще живе. Історичне Хрещення сприяло структуризації й оформленню держави Русі. Чи спроможна Україна взяти на себе відповідальність за Росію у духовній царині?

Знаковою позицією є вступ України до СОТ. До речі, й досі не зрозуміло, чи принесе такий крок добро українському товаровиробнику, зокрема селянину.

Євроінтеграція у вигляді членства в ЄС у невизначеній перспективі сьогодні підмінено питаннями ПДЧ і вступу України до НАТО. Чому саме НАТО? Є й інші військово-політичні, політичні й економічні об’єднання, які також можуть цікавити Україну. Є здоровий національний егоїзм як самоповага й активний нейтралітет. Можна міркувати про нейтралітет, проте не прирівняний до ізоляціонізму, а про активний нейтралітет, коли Україна «повинна стати стабільною територією, передбачуваним партнером і відігравати роль надійного мосту між Європейським Союзом і Росією», ставши до того ж «воротами» трансконтинентального «євразійського мосту». «Слуги народу» не мають розколювати суспільство на Захід і Схід, а чітко задекларувати свою позицію, в основі якої лежить бажання нації.

Недавно Левко Лук’яненко у програмі на «5 каналі» наголосив, що він свого часу був проти знищення ядерної зброї. Але не тактичної, а стратегічної. Адже у нас ворога за океаном немає. А от тактична ядерна зброя могла б стати у пригоді: в України ворог — північний сусід, а саме Росія. Від Президента Віктора Ющенка звучить вимога збільшити витрати на утримання і переозброєння армії. Хотілося б почути від лідерів полі­тичних сил: «Кого Україна визначає як ворога?»

Останні геополітичні перетворення підтверджують, що Україна не може покладатися ні на США, ні на Росію — країни, які начебто гарантували нашу безпеку після відмови і знищення ядерного потенціалу. Думки фахівців розбігаються в оцінках: одні вважають, що відновити власний «ядерний щит» неможливо, другі наполягають на здійсненні цього завдання. Однак про інше: хто з українських політичних діячів виявиться спроможним поставити питання, що добровільна відмова країни від ядерної зброї дає змогу їй вимагати повноправної присутності в Раді безпеки ООН?

Бажання мислити стратегіями, а не виборами має бути покладене в основу позиції і дій політичних сил. Багатство — це володіння землею, а не грошима. Нині дедалі частіше лунає голос про тупиковий розвиток цивілізації. Гроші повинні і мають бути засобом обміну, а стали засобом накопичення. Це перетворило наш світ на світ «кривих дзеркал». Землю як дух нації не можна проміняти на папірці.
Земля, вода, повітря — вічні цінності. Першозавдання законодавчої і виконавчої гілок влади — створити такі умови, аби було вигідно витрачати гроші на воду, ґрунт, зокрема сільськогосподарського призначення. Високоефективне, прибуткове, екологічне сільське господарство — основа збагачення України та її кожного громадянина.

Однак сьогодні, разом зі зниженням ресурсно-виробничого потенціалу аграрного сектору, за межі національної безпеки, Президент України і полі­тичні сили, що його під­тримують, ставлять питання про зняття мораторію на продаж землі. Так, капітал у вигляді земельних ділянок не можна вивезти за кордон, і правда те, що вкрай незадовільний стан аграрного і аграрно-переробного секторів, харчової промисловості та скорочення сільськогосподарського виробництва супроводжується припливом продовольства з-за кордону. Проте це зовсім не означає, що слід віддати одвічно українські землі в обмін на па­пірці, що називають грошима, американцю, сину Ізраїлевому, індусу, росіянину чи підприємцю з Піднебесної. Яку долю готує українському селу влада? Географічне положення і протяжність України — унікальні. Чи готові державні діячі скористатися цим не в своїх, а в національних інтересах? Чи зможе Україна, маючи 30% світових запасів чорноземів, повернути собі звання житниці Європи? Якщо так, то що для цього потрібно? Взаємопов’язані питання створення транспортної та інформаційної інфраструктури. Вони, в свою чергу, потребують наявність кадрового потенціалу і кадрового резерву. Що спроможні запропонувати суспільству чиновники від влади? Жодним чином не відкидаючи важливість економічних засад життя, все ж дозволю собі зазначити, що не показники ВВП (до речі, які можуть бути значно більшими при невеличкій купці багатіїв і величезній масі злиденних), а інтелект, духовність і фізичне здоров’я нації визначають її могутність. Перманенті вибори нині призвели до чергової полі­тичної кризи. Загострення політичного протистояння, поширення культурно-ціннісного конфлікту в суспільстві, соціальна і духовна деформація загрожують державній цілісності. Що може стати об’єднавчою силою в державі? Коли інтересами держави і простого люду будуть керуватися очільники держави? Чи зможе Україна стати відповідальним і передбачуваним партнером? Хто з політичних лідерів здатний мобілізувати Україну до звершення, аби Батьківщина посіла достойне місце в Європі й усьому світі? У кінцевому підсумку, хто здатний називатися національним лідером?.. Питань поки що багато більше ніж однозначних відповідей... Тим більше простих.

Немає сумніву, що визначення структури національних інтересів України мусить мати прагматичний характер, слід враховувати і історичний до­свід національного та державного розвитку, і всі аспекти сучасної геополітичної, історико-культурної, цивілізаційної ситуацій, повний спектр питань економічного, політичного, соці­аль­ного та духовно-інтелектуального життя.

Віктор Вірний, політолог