Як чапаєвці у футбол грали

У культовому радянському фільмі «Чапаєв» є епізод, взятий, власне, з життя. Червоному комдиву і майбутньому герою анекдотів під час мітингу хтось із «несвідомих селян-одноосібників» підкинув запитання: «Ти, Василь Іванович, за кого — за більшовиків чи за комуністів?»

Розтлумачуємо спеціально для молодого читача: це все одно, що спитати батюшку, коли краще грішити: у будні дні чи лише на свята. Жити треба без гріха взагалі. Якщо вдається. І не вляпуватися при цьому у ситуацію, відтворену в фільмі.

Сьогодні навіть най-найпровідніші українські політики хапають один одного за петельки з вимогою публічного визнання: «Ти за кого? За грузинів чи за москалів?»

Неадекватність (і це м’яко сказано) такої постановки питання полягає в тому, що Україна, на щастя, НЕ Є учасником збройного конфлікту на Кавказі. Більше того — у неї залишається унікальний шанс створити своєрідну геополітичну нішу, в якій і пересічний «селянин-одноосібник», і успішний підприємець не зазнають загрози власному життю. Для цього варто запам’ятати кілька простих аксіом.

Перша: у сучасному світі немає справедливих війн. Попри благі наміри головкомів і комбатів жертви серед мирного населення в сотні, а то й тисячі разів перевищують втрати військових. Найяскравіший приклад — це навіть не Південна Осетія, а така собі забута всіма Руанда. Там за сто днів етнічного протистояння під кулі і снаряди кількох тисяч озброєних протиборців «випадково» потрапило МІЛЬЙОН жінок, стариків, дітей, калік, що не мали ніякого відношення до суті самого конфлікту. Така, на жаль, особливість сучасних військових технологій. Інакше воювати не вийде навіть фізично.

Друга: для того, щоб розпочати війну, часто-густо достатньо одного пострілу, як це було в 1914-му році в Сараєві. Для того, щоб її закінчити, по­трібні вже зусилля Міжнародної Спільноти і роки, а то й десятиліття.

Третя: навіть у часи глобальних військових конфліктів по-справжньому відповідальні політичні лідери не поспішають робити вибір, під чиїми прапорами краще грішити. У 1939-45 роках у самій тільки Європі чотири неслабенькі держави: Швейцарія, Швеція, Іспанія та Португалія в різний спосіб, але однаково результативно уникли експорту Другої Світової війни на їхні території.

Подальша доля України має нарешті стати особистою справою кожного з нас. Якраз у таких випробуваннях, як нинішні, гартується громадянське суспільство. Звернемося до такого, здавалося б, далекого від геополітики прикладу, як поведінка наших болільників на матчі київського «Динамо» з московським «Спартаком»:

— Гасло «Столиця Київської Русі вітає гостей з провінції» — то ознака здорового гумору нації, яке кепкує з усіляких там політизаторів минулого — від Юрія Лужкова до пана Бузини.

— Натхненне, від серця виконання УСІМА болільниками «Динамо» нашого державного гімну — то демонстрація хоч і емоційної, але згуртованості народу.

— А от вигуки на взірець «Москалів — на ножі!» — то підстава для порушення кримінальної справи за розпалення міжнаціональної ворожнечі. І нічого більше. Те ж саме стосується аналогічних «люб’язностей» з уст московських фанів.

Якщо комусь вищенаведений факт здасться маргінальним, нагадаємо, що в середині минулого століття футбольний матч між збірними двох латиноамериканських країн закінчився бійкою вболівальників, яка переросла в… повномасштабну війну з застосуванням усіх видів зброї. Воювали, доки не скінчилися боєприпаси.

Тож на запитання: за кого ти — за грузинів чи за росіян, має бути одна-єдина коректна відповідь. За Україну.

В.Н.