«Золота пектораль» української історії

«Історія — точна наука» — любила казати доктор історичних наук Олена Станіславівна Компан. 19 березня виповнилося 92 роки від дня її народження — на жаль, вона померла 17 липня 1986-го... Саме 19 березня цього року в Українському домі в Києві відбувся вечір її пам’яті з презентацією книги «Історик Олена Компан», виданої Видавничим домом «Києво-Могилянська Академія» за фінансової підтримки сина Олени Станіславівни, доктора технічних наук професора Ярослава Компана (він же і упорядник цього тому). У книзі, обсягом понад 500 сторінок, вміщено не лише спогади друзів видатного історика, а й основні її праці. Вів вечір (разом з Ярославом Компаном) директор інституту історії НАНУ академік Валерій Смолій. Олена Компан виховала багатьох не лише вчених — вона впливала на суспільно-політичний процес, ставши своєрідним еталоном високого професіоналізму, сумління, послідовності, патріотизму і безкомпромісної порядності. «Золотою пектораллю української історії» назвав її у своєму виступі один з її учнів, а їх виступило кілька десятків. Олена Компан фактично створила свою школу в українській історіографії, яка стала нині особливо актуальною. То ж вихід цієї унікальної книги дуже на часі. Треба подякувати за її видання і Ярославу Компану, і Вірі Соловйовій, директорові Видавничого дому «Києво-Могилянська Академія», окремо — керівництву Українського дому в Києві за безплатно надану залу. Шкода лише, що наклад малий — лише одна тисяча примірників — це мало для такого видання, яке має бути в кожній бібліотеці.

Олена Компан — видатний український історик, автор сотень публікацій, кількох монографій, зокрема дослідження «Єдність світового історичного процесу» (Київ, 1966 р.) та унікальної праці «Міста України в другій половині XVII століття» (Київ, 1963 р.). У ній на підставі багатющого конкретного матеріалу переконливо показано і доведено принципову відмінність розвитку України і Московії у XVI — XVIII ст., що й сформувало менталітет народів, їхні світоглядні позиції. Бо якщо Україна на той час розвивалася як європейська держава з переважно міським і відносно вільним населенням (не випадково її тоді називали «країною міст»), то Московське царство з покріпаченим населенням являло на той час типовий зразок зорієнтованого на азійський деспотизм самодержавства. Міст у тодішній Московії було дуже мало, переважно сільське закріпачене населення, «холопи». На українських же землях на той час нараховувалося понад тисячу міст і містечок (переважно містечок, які нині стали селами) з розвиненими ремеслами і навіть промисловістю, більшість з них мали Магдебурзьке право, основою їх були козацькі поселення. Ця праця Олени Компан нині забезпечує наукове, історичне підгрунтя сучасного державотворення, і її конче треба перевидати масовим накладом з грунтовними коментарями.

Однак наукова діяль­ність — лише одна з граней видатної вченої. Олена Компан була ще й громадською діячкою, послідовно мужньою у відстоюванні українських інтересів у той непростий для українських патріотів час. Вона брала активну участь в дисидентському русі, була репресована більшовицьким режимом, тривалий час діяла заборона на її виступи в пресі. Водночас була душею товариства, встигала допомагати тим, хто цього потребував, у її господі завжди було людно. Разом з чоловіком, відомим письменником Іваном Сенченком, радо вітала в себе вдома Ліну Костенко, Івана Дзюбу, Михайла Брайчевського, Ярослава Дзирю, Зою Хижняк, Наталю Околітенко, та й мене. Бувала Олена Компан, і сама, і з друзями та родичами, у нашій хаті в селі Лютіж на Київському морі. Думаю, названі мною люди ще не зовсім забронзовіли і відгукнуться на цю мою публікацію. Вшануймо її світлу пам’ять і подбаймо, щоб праці Олени Компан були видані хоча б тритомником за державним замовленням великим накладом. Сподіваюся, цю пропозицію підтримають і Президент України Віктор Ющенко, палкий прихильник історії, і все керівництво держави. Це вже потрібно не покійній Олені Компан, а нам, живим, усій Українській державі.

Бо чекати доки, як нас ще недавно переконували, «багаті поділяться з бідними», вже ніколи, та й не дуже вони поспішають «ділитися».

А тим часом

Невблаганно і тихо опадають із древа буття,
Мов пожовклі листки, дорогі незабутні обличчя.
Падолисту природі — наче осінь людського життя —
Так згасають світи. То згасають світи і зливаються з ніччю.
Тільки пам’яті вогнище час від часу освітить пітьму.
Жовті плями облич біля нього, а чи листя пожухле?
Грійте душі свої біля цього вогню, довіряйте йому,
Доки вітер грудневий на свічку свідомості дмухне.