Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Біла квітка для юної феї

В серпні 1941 р. німці швидко і без втрат перекотилися через село до Дніпра. Тільки один наш молоденький солдат пляшкою з «коктейлем» підпалив німецьку броньовану машину. Визволення було надзвичайно тяжким і кровопролитним. За невелике село загинуло не менше 200 наших солдатів, з яких 111 записані як невідомі.

Розвідники в Настиному

На сході загриміло. Спочатку люди подумали, що це гримить запізніла осіння гроза десь над Дніпром. Потім стало добре чути, що то рвуться снаряди. Грім підкочувався не дуже швидко, але грізно і постійно. Стало зрозуміло, що вогневий вал скоро докотиться до затишного степового хутора Настине з його «Білою криницею».

Мати веліла своїм чотирьом донькам залізти на піч, а сама пішла до дідуся дізнатися новини. У хату зайшли двоє німців. Вони озирнулися, подивилися на симпатичних дівчаток на печі. «Кіндрікі!» — сказав один, і солдати вийшли з хати.

Білява Валя сказала: «А вони не німці!». Дівчатка втупилися на сестру. «А хто ж?» Восьмилітня Валентина поважно відповіла: «Це наші розвідники!» Німець сказав би «кіндерн», а цей «кіндрікі!». Пізніше вона стала вчителем літератури Валентиною Петрівною.

Зайшла мати, радісна і весела. «Дочекалися! До дідуся прийшли троє розвідників у німецькій формі, питали дорогу через ліс на Антонівку. Наш дід лісник, він розповів їм всі прикмети, до останнього кущика!»

Через пару годин прийшов дідусь. Розвідники подарували йому трофейну німецьку валізку. Вони перетинали ліс, і за кущем побачили п’ятеро німців, які розклали плед на траві і бенкетували. Серед страв не було тільки «лимона». Граната впала точно на середину пледа, і її осколки зробили решето з усіх п’ятьох. «Язика» вирішили не шукати і долю не випробовувати, а скоріше «нести ноги», з документами у валізці.

Німці змусили місцевих чоловіків вирити котлован на пагорбі, і почали укладати в нього величезні артилерійські снаряди. Розвідники за документами визначили, що німці мають намір встановити важкі гармати, аби затримати наступ наших військ. Штурмовики з повітря розбили батарею на марші, а снаряди залишилися лежати недалеко від хутора. Лежать вони там і понині, а недалеко від них є склад німецьких протитанкових мін. І нікого це не турбує!

Один штурмовик прилетів розбомбити залишений німцями склад снарядів. Він був без прикриття. За ним ув’язався німецький винищувач. Літаки майже півгодини кружляли в небі, поки німець не зайшов у хвіст штурмовику і на малій висоті збив його. Літак впав на полі за городами, убитого льотчика і стрільця німці відвезли. Потім зняли мотор і озброєння, а решту уламків залишили на полі. Ще довго після війни з алюмінієвого листа робили засувки і затулки для хатніх печей.

Точно на Жовтневі свята 7 листопада 1943 року в Настиному немов з-під землі з’явилися дев’ятеро розвідників під командуванням сержанта Михайла Початова, родом з Кохми Івановської області. Радості людей не було меж! Чоловіки вибралися зі схронів, у яких ховалися від німців, щоб не потрапити на риття окопів і бліндажів. До того ж їх могли погнати і далі на захід.

Поряд з нашим городом був густий чагарник. Там зібралися всі хуторяни, кожна господиня вважала своїм обов’язком принести визволителям щось особливо смачне. Буквально з-під землі мій батько дістав сало, передбачливо закопане в землю поза садибою в кущах. Звідти ж на імпровізовану скатертку-самобранку потрапив і мед. Коли батько картинним жестом висмикнув кущ і відгріб землю, з’явилася шийка трилітрового бутля з міцним перваком.

Приголомшені розвідники сказали, що так сердечно їх ще ніде не зустрічали. Після третього прийому перваку Михайло пошептався з бійцями і сказав хуторянам, що Настине вони захищатимуть до останнього бійця і не відступлять ніколи. Він не міг сказати радісним людям, що розвідникам наказано повернутися в розташування своєї частини і за планами Настине повинно було залишатися на німецькій стороні, поряд з лінією фронту. Через декілька днів з дев’ятьох залишилося тільки троє, останні склали свої голови, обороняючи степовий хутір. Шестеро німців, які мали нещастя побувати на визволеному хуторі, були вбиті.

Михайло Початов командував і керував відділенням розвідників уміл, дисципліна була залізною. Німці в будь-який момент могли піти в атаку і вибити жменьку сміливців з хутора поряд зі складом снарядів. Розвідники попросили дати їм казани, що прогоріли. В таких зазвичай варили буряківку, тому недостатку в іржавих казанах на хуторі не було.

Розвідники розклали іржавий мотлох поза городами хутора і стріляли через казани з гвинтівок і автоматів. Звук пострілу гвинтівки був схожий на постріл гармати, а стрілянина з автоматів — на кулеметну.

Німці відбивати Настине побоялися. Дивно, але вони навіть залишили окопи упродовж дороги і відступили в ліс, залишивши напризволяще склад зі снарядами. Сержант попросив командира частини прислати підмогу, але поповнення затримувалося. Дев’ять сміливців залишилися обороняти хутір, з трьох сторін оточений німцями.

Оборона і підбитий танк

У результаті постійного обстрілу від осколків загинули перші троє розвідників. Нарешті, прибув розрахунок з протитанковою гарматою, і стало веселіше. Вранці батько зарубав гусака, мати наварила супу, і батько пішов кликати на сніданок артилеристів. Ті залишили гармату під наглядом розвідника і пішли в хату.

Несподівано і дуже швидко підійшов німецький танк. Артилеристи снідали, коли одним пострілом танк знищив їхню гармату. Цілим залишилося тільки одне колесо, яке закотилося метрів за 400, а запас снарядів розлетівся по кущах і городу. Ще довго після війни вода вимивала їх з-під землі.

Танк поїхав уздовж городів у пошуках окопів і «скорострільної гармати» з «кулеметами». Їх не було, оскільки розвідники окопи не рили, адже такими силами хутір не утримаєш. Танк попрямував до хат, і пройшов повз них. Ось тут розвідники і показали, на що вони здатні. Під гусеницю із-за рогу хати полетіла протитанкова граната. Гусениця змією витягнулася по землі, а танк закрутився на місці. Розвідники мовчали і не стріляли.

Осмілівши, четверо танкістів виплигнули на землю. Вони думали, що підірвалися на міні. Чотири одночасні постріли — і всі німці були убиті, майже впритул. Їх обшукали, забрали документи, і відправили одного з артилеристів до командира частини в сусіднє село. Гармату втратили заради гарячого супу з гусятиною, але ж і танк підбитий, а танкісти — ось їх документи! Гонець доповів, що все обійшлося, а артилеристам командир наказав копати окопи і зайняти оборону, поки він підшукає їм нову гармату. Це означало — коли у однієї з гармат виб’ють обслугу.

Німці, окрім вибуху гранати і чотирьох пострілів, нічого не чули, а за хатами підбитого танка бачити не могли. Через пару годин вони послали розвідника на пошуки. Той підійшов до місця, де замість гармати зяяла воронка. «Хенде хох!» — скомандував йому молодий артилерист з недоритого окопу. Німець був досвідченим розвідником, миттєво вихопив пістолет і пострілом в груди убив молоденького артилериста. Сам кинувся бігти до своїх.

Пробіг він небагато, близько 70 метрів, коли його єдиним пострілом звалив наш розвідник, «Стрілець». Там німця і закопали, там він і лежить ще і сьогодні. Сержант Початов був умілим воїном, і його розвідники були йому до пари. У кожного з них була своя спеціалізація. Один в необхідний момент метав ніж, і він потрапляв точно в серце або ранив ворога так, щоб він не міг чинити опору, але міг йти на схід. Другий був відмінним снайпером, і діяв, коли треба було укласти ворога одним пострілом. Їх так і називали: «Ніж» і «Стрілець». Живих «язиків» брав «Вовкодав». Гранати кидав кращий гранатометник, «Метальник». Був і «Фолькс», що розумів німецьку мову. Його завданням було підслуховування розмов німців в окопах і читання захоплених паперів. Діяли розвідники дуже злагоджено і уміло. Залежно від ситуації в бій вступав той, хто знищить ворога напевно. Кому, кого і як знищувати було обумовлено раз і назавжди. Щоб утримати бійця від смертельного удару, Михайло повинен був підняти вгору долоню правої руки. Опустив вниз — дій! Воювати розвідники уміли!

Німці вислали на пошуки танка свій легкий штурмовик «Хеншель-123». Той пройшов над хатами, і зрешетив їх стіни. На хату мого діда, побудовану на підвищенні, лиходій скинув дві бомби. Одна з них запалила хату, і дідусеві довелося з льоху безсило спостерігати, як горить хата і все його добро.

Напевно, льотчик не виявив підбитий танк, бо той стояв дуже близько від стіни хати.

Біла осіння квітка для юної феї

В обід пригріло скупе осіннє сонечко, все було тихо і мирно. Дозорний дав знак, що до хутора підбирається німецький розвідник. Його вирішили пропустити до підбитого танка і подивитися, що ж він почне робити.

Оглянувши танк, німець, напевно, вирішив, що екіпаж десь в одному з дворів. Він абсолютно відкрито пішов уздовж вулиці. Михайло спостерігав за розвідником із-за рогу хати. Немов зачарований, він не міг відвести очей від цейсівського бінокля, що висів на шиї німця. Бінокль, та ще і цейсівський, був мрією розвідників. Німець вже майже пройшов повз хати, де в садах заховалися розвідники. На його обличчі грала безтурботна усмішка, а з кишені на грудях кітеля була запізніла біла осіння квітка. Німець був зовсім юний, і вбивати цього хлопчика розвідникам не хотілося. Михайло невідривно дивився на бінокль і забув підняти вгору долоню правої руки, що запобігло б влучному пострілу «Стрільця». І той, прицілившись, і всадив кулю в груди.

До німецького солдата підбігли розвідники. Михайло забрав бінокль. Німецький хлопчик був не у формених, а в штатських вельветових штанях! Напевно, хлопчину тільки недавно пригнали на фронт. Мертвіючими губами він прошепотів: «Блюме фюр фея!»

Прибігли жінки. «Фолькс» запитав: «Хто це з вас польова русалка? Він бував тут до нашого приходу?» Розвідник швидко прочитав лист, вилучений з нагрудної кишені хлопця. «Русалка живе в крайній хаті, він постійно спостерігав за нею в бінокль, а тепер йшов подивитися на неї, і ніс їй цю білу квітку!» Потім показав малюнок феї, але німецької. «Обдарований був!» — сказав розвідник і засмучено опустив голову.

Німецький хлопчик був дуже красивий. Біляве волосся, сині очі, немов різьблений профіль з дуже білою шкірою. Передсмертна мука вже полишила його, і він лежав на спині спокійний, з легкою усмішкою на обличчі, а прекрасні сині очі дивилися в чисте осіннє блакитне небо. Ця смерть була такою безглуздою і жахливою, що жінки спочатку ридали, а потім заголосили.

Моя мати нахилилася до обличчя німецького хлопця і сказала: «Пробач, дитя! Твоя німецька мама ніколи не дочекається тебе з фронту!» Вона закрила очі німецького хлопчика і взяла в руки білу осінню квітку з маленькими бризками крові на ній. Потім віддала квітку моїй старшій сестрі Нюсі: «Цю квітку він ніс тобі!»

День без милосердя

Наприкінці погожого листопадового дня по небу поповзли чорні зловісні хмари, посипався дощ із сніжинками. На хутір прибігла чужа телиця, що втекла від вибухів. Мати сказала сержантові, що телицю будуть шукати, бо вона вже тільна, і чиїмсь дітям весною буде молоко. Михайло похитав головою, і сказав, що телицю доведеться зарізати, бо вночі на хутір прибуде рота, а це 90 голодних чоловіків.

Сержант підгострив ніж, солдати привели телицю у двір моєї тітки Павлини, і Михайло перерізав їй горло. Вже смеркалося, тому сержант гадав, що за садком у сутінках німцям не буде видно, що робиться в дворі. Це був жахливий прорахунок.

Несподівано в дворі за кілька метрів від Михайла розірвався німецький снаряд. Великий осколок навскоси перерізав груди і живіт. Він розпрямився, і його кишки впали на зарізану телицю.

Лице сержанта почало швидко бліднути. Він дивився на просвіт у темних хмарах. Потім тихо сказав: «Не треба було вбивати німецького хлопчика!». Впав на руки розвідників і тітки.

Стало майже темно, повалив густий і мокрий сніг. Розвідники поховали свого сержанта в саду. Тітка посадила над могилою молоденьку яблуньку. Там і спить наш Михайло вічним сном. А ще в Настиному навіки лягли Пшеничников Саверин Петрович та Суворов Василь Петрович. На жаль, ще є невідомі солдати, яких не перепоховали в братській могилі. Горбочки над їхніми могилами розмили дощі, і вже майже неможливо знайти ті могили і віддати солдатам останню ша­ну. Про місце поховання чотирьох німецьких танкістів вже майже ніхто не знає.

На могилі Михайла Початова під величезною яблунею, завжди прибраній школярами, цвітуть квітки. А за 50 метрів від неї, на вигоні над глибоким яром, вічним сном під густою зеленою травою спить німецький юнак, доля якого виявилася такою жорстокою. Недавно після сильної зливи в яр провалилися великі дерева. Зсув грунту скоро оголить кістки Курта. Природа мовби попереджає, що такого між людьми не повинно бути!

Володимир Репало
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com