Бездержавна нація чи безнаціональна держава?

Хто керує минулим, той керує майбутнім; хто керує сьогоденням, той керує минулим. Джордж Оруелл

«Лихо України в тому, що нею правлять ті, кому вона не потрібна», — сказав Михайло Грушевський 90 років тому. Ці слова не втратили актуальності й на 17-му році української незалежності. Онуки творців найжахливішого за всю історію людства геноциду 1932—1933 років вирішили по-своєму відзначити 60-річчя «звитяги» своїх дідів і родичів. 2 вересня 1993 року стало ще однією чорною датою українського календаря. Саме того дня Верховна Рада України під патронатом тодішнього президента Леоніда Кравчука вирішила ліквідувати графу про національність у нових українських паспортах. Навіщо? Яка доцільність такої «новації»?! Пора тих слуг народу запитати, кому вони прислуговували й чиє волевиявлення тоді виконали.

«Я належу до відомого українського роду Олійників, і мені не хотілося б, щоб моя національність була відсутня у паспорті, — звернувся до депутатів ВРУ тодішній депутат від КПУ Борис Олійник. — Може, хтось соромиться своєї національності, я ж особисто горджуся нею!» Але його не підтримали не тільки однопартійці, а й більшість «націонал-патріотів». Очевидно, скотч із «баксів» — надійний намордник для депутатського рота. До речі, ті самі «націонал-патріоти» ще й тепер «розбудовують» Україну у ВР.

Скасування графи про національність у паспорті обурило не лише національно свідому українську спільноту, а й інші нації в Україні. Газети рясніли обурливими протестами. Ведучі прямого радіоефіру не знали, що відповідати на численні запитання слухачів. А парламентська канцелярія досі не дала офіційної відповіді на жоден із запитів громадських організацій з того приводу. Люди відмовлялися від нових паспортів, а деякі самі вписували свою національність на першій сторінці.

Поки міняли «серпасто-молоткасті» паспорти на нові (фактично це не паспорти, а довідки в твердій обкладинці про місце проживання й сімейний стан), українці тішили себе тим, що запис про національність залишається в інших первинних документах. Власне, так і було: в актах ЗАЦСу про народження, одруження, смерть вказували національність особи. Однак 2001 року під егідою президента Кучми та за вказівкою тодішнього міністра юстиції Сюзанни Станік надійшла вимога про «правильне» заповнення громадянських актів. Зокрема, у записі «Акту про народження» ще вказували громадянство батьків дитини, але у графі «Національність» уже ставили прочерки. В останній 21 графі «Для відміток» цього документа записували таке: «Національність документами не підтверджено». Це ж треба було додуматися до такого!

Аналогічні записи ставили й у відповідних документах про одруження та про смерть. А в нових бланках громадських актів, якими в Україні користуються з 2002 року, графи «Національність» узагалі немає. Звісно, за такого ведення документації наші діти, онуки, наступні покоління нікому й нічим не доведуть, якого роду-племені вони і хто були їхні предки. Нищення української нації окупаційною владою вступило у завершальну стадію — етноциду бюрократичного, тобто української нації де-юре вже й немає! А якщо немає нації, то й не може бути національної ідеї, національних інтересів, національної програми, національної культури. Соромно має бути нам усім, панове українці, що ми дозволяємо на своїй землі «дядькам отєчества чужого» отаке витворяти з нами.   

За переписом 2001 року 78,8% громадян України назвали себе українцями і майже 70% — україномовними (росіян близько 17%, євреїв — 0,23%). Однак зовсім інакший вигляд має це співвідношення на владному Олімпі. Скажімо, у Верховній Раді минулого скликання українцями визнали себе… 36% депутатів (тепер таких ще менше), хоча і їх українцями назвати можна лише умовно. Бо якби там був хоч один справжній українець, який усвідомлює небезпеку, що нависла над нацією, він неодмінно щоразу під час формування порядку денного сесії ВРУ вносив би питання про відновлення національної графи у первинних документах громадян. Отже, в нашій державі фактично немає української національної законодавчої влади. Маємо натомість «букет» із 450 болячок, яких цікавлять особисті прибутки, а не наші проблеми.

Пора нам припинити жити за чужими правилами. Потрібна зміна формату влади: Верховну Раду України, як пережиток минулого, необхідно замінити на Національну Раду України, куди увійдуть пропорційно представлені нації нашої Держави. (Українці, до речі, ніколи не страждали на фобії щодо інших націй.) Нова влада насамперед повинна бути світоглядною владою, ідеологічною, а вже потім законодавчою, виконавчою, судовою. До ідеї консерватизму, тобто збереження національних цінностей, чимраз дужче схиляються країни Європи, світу. І першим кроком на шляху до цього має стати негайне повернення способу самоідентифікації нації — вкраденої графи «Національність» — у первинні документи громадян України. До цього повинні докласти зусиль національна еліта, політичні партії, депутати всіх рівнів. На карту поставлено саме існування нації. Ми зобов’язані це виконати перед пам’яттю минулих, нинішнього і прийдешніх поколінь.

Михайло ХАВЛЮК
Член Української Гельсінкської спілки з 1988 року та
обласної організації Української Консервативної партії
смт Отинія Коломийського району

Р.S. 15 січня цього року у вечірніх новинах на «Студії «1+1» показали фрагмент виступу колективу колядників у сесійній залі ВРУ, які прийшли привітати депутатів із Різдвом Христовим. Під час виступу невдоволений С.Ківа­лов запитав Яна Табачника: «Ето ти іх заказал?». Коментарі, як мовиться, зайві.