Життя і Смерть генерала

Історія створення і боротьби УПА нерозривно пов’язана з її головним командиром — Романом Шухевичем. Сторіччя з дня його народження відзначали влітку нинішнього року.

Про те, якою постаттю був Роман Шухевич, добре знають чернівчанин Орест Левицький, який походить з родини Шухевичів і давно займається дослідженням біографії свого славетного родича, та колишня зв’язкова генерала Чупринки (таким було псевдо Шухевича) Дарія Гусяк.

Народився майбутній командувач УПА 1907 року у Львові. Він був старшим сином у родині Йосипа та Євгенії Шухевичів, молодшими були Юрко та Наталя.

– Ще в юності Роман перемагав пластунів у забігу на 400 метрів із перешкодами і в запливі на 100 метрів, — розповідає Орест Левицький. — А ще добре грав у футбол і катався на лижах, любив мандрувати. На човні пройшов з Галичини по Бугу та Віслі до Балтики й назад — на веслах проти течії. Ще гімназистом Роман вступив до Української військової організації, що вела боротьбу проти польського режиму на західноукраїнських землях.

У середині 30-х років загострилося протистояння між польською владою та українськими націоналістами. Після вбивства в червні 1934 року міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького поліція заарештувала групу українських націоналістів, серед них і Шухевича. Він вийшов на волю за амністією у січні 1937 року. Тоді Роман вирішив стати бізнесменом. У Галичині він спільно з приятелем заснував першу українську рекламну фірму «Фама». Компаньйони мали таємну касу, звідки кошти йшли на підтримку Організації Українських Націоналістів. Якби радянська влада, яка прийшла на Західну Україну 1941 року, повелася по-людськи, Шухевич, може, й не став би її смертельним ворогом. Однак «совіти» розпочали масові депортації, конфіскацію майна підприємців і заможних селян, кривавий терор.

1944 року діяла інструкція — радянські війська не чіпати. До Львова Роман повернувся 1941 року. Знайшов тут мертвого брата: комуністи перед відступом «чистили» в’язницю. Із 1943 року він став нелегалом. Гестапо арештувало його дружину Наталю. Через рік подружжя формально розлучилося, щоби родина не потерпіла від нацистів. Однак 1945 року дружину з матір’ю, сином Юрком і донькою Марією арештувало НКВД. А 1947-го її засудили на 10 років. Хворого батька Романа Шухевича вивезли за Урал, де він і помер. Матір, дружину й сестру було заслано, а сина і доньку передали до спеціального будинку в Донбасі. Юрко звідти втік. Батько віддав його під чужим іменем до школи. Навесні 1948 року Юрко зі зв’язковою Шухевича Галиною Дідик виїхав на Донбас, щоби викрасти з дитбудинку семирічну сестру Марію, але його зловили. На волю він вийшов аж 1989 року.

Проте головний командир не був одержимий кровною помстою. 1944 року в УПА діяла інструкція: як прийдуть радянські війська, не зачіпати їх. Потім Шухевич шукав контакту з радянським військовим керівництвом, щоб уникнути крові. Переговори відбулися в лютому 1945 року й нічого не дали. Комуністи покладалися на військову перевагу. Тож генерал воював із ними ще декілька літ.
Для розшуку керівників підпілля радянські спец­служби створили ціле управління — 2-Н МДБ УРСР. Вистежували чекісти Шухевича шість років. Кільце стягувалося, Шухевич часто міняв квартири. Міцне здоров’я похитнулося: міокардит, гіпертонія, ревматизм. 1948 року він у супроводі Галини Дідик лікувався на курорті в Одесі. Кардіограму робив у військовому госпіталі. На процедури брав із собою отруту. 1949 року вони знов там побували. Якось у морі біля берега Шухевич загубив ланцюжок із медальйоном Матері Божої, який завжди носив на шиї. Сказав: «Уже не знайду. Значить, скоро загину». Цікавий і такий факт. 1944 року поет-патріот Олег Ольжич пропонував Шухевичу, коли прийде Радянська армія, не воювати з нею, щоб уникнути жертв. Всі, хто міг, мали легалізуватися. Хлопцям призовного віку треба було йти до армії, іншим — працювати в радянських установах. А все заради того, щоби згодом, поступово й мирно, здобути незалежну Україну. Але Шухевич відмовився.

Він умів ризикувати. Коли його батька оперували, енкаведисти зробили в лікарні засідку. Але Роман у мундирі офіцера МДБ провідав тата і вийшов на вулицю повз варту.

Остання криївка генерал-хорунжого була в селі Білогорща під Львовом. Чекісти тоді вже мали знімки Галини Дідик і арештували двох інших зв’язкових. Одну з них, Дарку Гусяк, схопили другого березня 1950 року, але вона витримала тортури, і через жінку, яка теж перебувала у в’язниці і нібито мала вийти на волю, передала записку в Білогорщу. Жінка виявилася агентом МДБ.

Операцію запланували на ранок п’ятого березня 1950 року. Силами 62-ї дивізії внутрішніх військ блокували село й навколишні хутори. Солдати підійшли до будинку: їм відчинила Галина Дідик. Зв’язкова говорила голосно, щоби почув генерал. А коли почалася стрілянина, прокусила ампулу з отрутою.

Обшук можна було пересидіти, але Шухевич спробував вирватися, вбивши офіцера МДБ майора Ревенка. Щоби не потрапити у полон, головнокомандувач сам вистрелив собі в скроню з «Вальтера». Кагебісти списали смерть Шухевича на якогось сержанта, мовляв, ніби той його вбив. Сержанту дали 1000 рублів, а більше ніхто нагород за ліквідацію генерала не отримав.

Зв’язкова Галина Дідик вижила, перебувала 21 рік в ув’язненні, померла 1979 року. Вона згадувала, що головнокомандувач УПА гарно співав, а незадовго до загибелі грав на фортепіано мелодії Гріга.

Чи належать знайдені нещодавно на лівому березі Збруча поблизу села Гуків Чемеровецького району Хмельницької області рештки тіла генералу Романові Шухевичу, не встановлено і досі. За однією з історичних версій, саме сюди його березневої ночі 1950 року привезли енкаведисти, спалили, а рештки закопали.