Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Кіпр: Розділений рай

Кіпрське питання на протязі вже більше п’ятдесяти років залишається однією з насущних проблем в зовнішній політиці Туреччини.

Початком «кіпрської проблеми» вважається липень 1974 р., коли турецьке керівництво ухвалило рішення про висадку сорокатисячного військового контингенту на острів, 37% територій якого, надалі, знаходилося під контролем Туреччини. Проте реальною датою проблеми, яка виникла в результаті офіційного звинувачення Туреччиною грецького уряду в його спробах анексії острова до території Греції, необхідно вважати 1956 р.. Причому слід зазначити, що архієпископ Макаріос, надалі — президент Республіки Кіпр, сам спровокував Туреччину на ці дії, зробивши заяву про готовність і намір боротися за виключно «грецький Кіпр», не виключаючи застосування силового методу.

В світлі даних подій, протягом двох років турецька і грецька частини населення острова розвернули масштабні силові дії, які більшою мірою можна вважати терористичними акціями. Що у свою чергу привело до серйозних наслідків в 1958 році, коли острів знаходився на порозі початку громадянської війни. У зв’язку з початком військового конфлікту на Кіпрі, який на той момент знаходився під юрисдикцією Сполученого Королівства, урядом США було запропоновано провести переговори з метою врегулювання конфлікту мирним шляхом, де «Білий Дім» виступав би з посередницькою роллю. Результатом даних переговорів стали «цюріхсько-лондонські угоди 1959 р.». Слід зазначити, що особливістю документа було те, що разом з «наданням незалежності Кіпру», Великобританія зберігала за собою: всі військові бази на острові, право використання територіальних вод, повітряного простору у військових цілях, а також право втручання у внутрішні справи Республіки Кіпр країн-гарантів (Великобританія, Туреччина і Греція). Проте, на зустрічі учасники заявили про повну відмову від намірів приєднати або розділити територію острова. Сторона, що викрила іншу сторону в діях, які суперечили умовам угод, залишала за собою право на втручання, також як і військове.

У 1960 році, після вступу у дію «цюріхсько-лондонські угоди», республіка Кіпр знайшла незалежність від Великобританії, проте обидві сторони, як грецька, так і турецька, умовами договору не були задоволені. Більш того, на тлі незадоволеності, грецькою стороною, в особі президента Макаріоса, були зроблені пропозиції про внесення поправки до Конституції країни, що відміняє право вето, закріплене за тим, що представляє турецьку меншину віце-президентом республіки Кіпр. Офіційна відмова уряду Туреччини, як наслідок, привела до озброєних зіткнень на етнічному ґрунті. В цілях нормалізації обстановки на острові, було ухвалено рішення про введення на Кіпр миротворчого контингенту ООН, що розділив острів на дві части — північну, населену в основному турками, а також південну частину, з переважаючим грецьким населенням.

15 липня 1974 року в результаті організованого грецькою хунтою військового перевороту на Кіпрі був усунений від влади президент Макаріос. Влада перейшла до військового керівництва, яке переслідував мету «Великої ідеї», так званого «енозіса», тобто приєднання всієї території острова до Греції. Даний процес супроводжувався актами насильства, направлених проти всіх супротивників ідеї приєднання, де головну роль грала народно-визвольна організація греків-кіпріотів, яка в реальності була терористичною організацією, за допомогою якої, був здійснений переворот.

Тим часом, турецьке керівництво, виступаючи проти анексії Кіпру до Греції, ухвалило рішення про введення озброєної армії на Кіпр, аргументуючи дану дію порушенням «цюріхсько-лондонських угод 1959 років», що по суті надавав Туреччині право введення на острів своїх військ. Незабаром в північній частині острова, що знаходилася під контролем турецького військового керівництва, було вигнано практично все грецьке населення.

Літом 1974 роки безпосередньо після окупації північної частини Кіпру Туреччиною, відбувся перший раунд трьосторонніх мирних переговорів в Женеві за участю міністрів закордонних справ Греції, Туреччини і Великобританії. За підсумками зустрічі, сторони домовилися про встановлення режиму припинення вогню. Проте, друга стадія переговорів, що проходила в тому ж складі, але за участю представників турецького і грецького населення Кіпру, привела до повного провалу всіх домовленостей, більш за те «кіпрська проблема» набула ще більш вираженого характеру. Все подальші спроби мирного врегулювання проблемного питання, що робляться впродовж тридцяти років не привели до його дозволу.

За умовами мирної угоди 1975 років, була створена Турецька Федеральна Держава Північного Кіпру (TFGSK), частиною держави, що була, Кіпр. Проте обмовки, викладені в угоді щодо перегляду статусу федерації, а також створення власної конституції не були підтримані урядом Кіпру і міжнародним співтовариством. В результаті восьми років переговорів, в 1983 році Північний Кіпр оголосив про свою незалежність. Нова самопроголошена держава одержала назву Турецької Республіки Північного Кіпру, надалі офіційно визнане лише Анкарою.

Тим часом, особливу загостреність в «кіпрській проблемі» викликала офіційна подача заявки Республікою Кіпр на членство в Євросоюзі в 1990 р., що, поза сумнівом, є хворим питанням турецької дипломатії. Даний крок викликав різкі протести Туреччини і Північного Кіпру. Сторони посилалися на те, що Республіка Кіпр неправомочна, діяти як самостійний міжнародний суб’єкт, оскільки питання про статус острова було не вирішено.

Проте, заявка Кіпру про входження до складу ЄС була задоволена в кінці 2002 року. Причому Бельгія погодилася з доводами Туреччини, що рішення про ухвалення Кіпру до складу Європи повинен був вирішуватися відносно всього острова, а не його окремих частин.

Запропонований Генеральним Секретарем ООН Кофі Аннаном в 2003 році план кіпрського врегулювання (план Аннана), по суті, був єдиною серйозною спробою в дозволі проблемного питання. Даний проект насправді передбачав створення конфедеративної республіки, що складаються з двох рівноправних держав — Турецького і Грецького, з самостійним парламентом і двопалатними законодавчими зборами. Більш того, Туреччина отримувала право зберегти свій військовий контингент на острові, а також було передбачено додання юридичної сили договорам, підписаним між TRSK і Туреччини, які дозволяли обом сторонам використовувати весь морський і повітряний простір острова.

Проте, на референдумі, що відбувся 24 квітня 2004 року, грецьке населення Кіпру відкинуло план Аннана 76 % голосів, тоді як турецька частина проголосувала 67 % «за». Таким чином, грецька частина як визнана міжнародним співтовариством Республіки Кіпр стала повноправним членом Європейського Союзу, а статус північної частини острова дотепер залишається невирішеним.

Проте, не можна вважати це «провалом» турецької дипломатії, навпроти дану дію необхідно розцінювати як дипломатичну перемогу Туреччини, оскільки в цьому випадку Анкара була прихильником мирного врегулювання проблеми Кіпру, тоді як грецька сторона дотримувалася протилежної точки зору.

На сучасному етапі «кіпрське питання» розглядається як одна з головних перешкод входження Туреччини в Європейський Союз. Згідно оцінкам міжнародних експертів, процес євроінтеграції свідомо приречений на провал без дозволу проблеми Кіпру. Більш того, аналітики сходяться на думці, що врегулювання питання повинне відбуватися вже не в рамках ЄС, а під егідою ООН з безпосередньою участю Росії як постійного члена Ради Безпеки ООН, якою надається величезне значення в рішенні даного питання. В цьому випадку керівництву Кіпру важче перешкоджатиме ухваленню рішення про повноправне членство Туреччини, більш за те підтримка стратегічного партнера в особі «Білого Дому» в даному питанні буде вельми відчутною. Проте, зважаючи на специфіку проблеми, а також вельми складні міждержавні відносини окремо взятих країн, робити прогноз в середньостроковій перспективі щодо врегулювання «кіпрської проблеми» представляється вельми проблематичним.

Молдобаєв А., журнал «Время Востока».

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com