Потрібна реформа виборчого процесу

Позачергові вибори: всенародний вибір чи чергове виборювання влади?

На тлі наростаючої соціально-економічної і політичної кризи в Україні, однією з основних причин якої є принципове небажання і нездатність правлячої псевдоеліти нарешті розпочати реальне творення української державності, продовжується бездіяльність розколотої і паралізованої Верховної Ради, що дає Президенту формальні підстави знову розпустити вищий законодавчий орган, у разі якщо він не розпочне роботу у пленарному режимі протягом тридцяти днів (стаття 90 чинної Конституції України). Знову від представників практично усіх політичних таборів дедалі сильніше лунають заклики до проведення тепер уже, хоч як це дивно звучить, чергових позачергових виборів Верховної Ради. Зокрема, про необхідність чергових нових позачергових перевиборів на минулому тижні практично офіційно оголосив від імені Партії регіонів Віктор Янукович.

Не вдаючись у політологічну оцінку прогнозних сценаріїв у разі розпуску українського парламенту, хочу зазначити: і в політикумі, і в суспільстві існує чітке усвідомлення того факту, що головною перешкодою на шляху приходження політичних сил, які могли б відновити в країні авторитет парламентаризму і демократії, стало збереження і під час останніх виборів старої виборчої системи пропорційного майже тіньового представництва за закритими списками. Вона — один з ключових елементів так званої політреформи, справжнім завданням якої було збереження при владі нинішньої партії влади, котра попри всі внутрішні конфлікти, обумовлені продовженням «великого переділу» накопиченого попередніми і нинішнім поколінням українців капіталу в процесі його первинного накопичення у кримінально кланових формах, є монолітною у прагненні будь-що зберегти владу в своїх руках.

Водночас проблема в тому, що рівень дилетантизму і міфологізації у розумінні такої надзвичайно складної проблеми створення виборчої моделі, яка б справді могла сприяти формуванню дієздатного парламенту, а не чергового клубу мілліонерів та їхньої лобістсько-фракційної челяді, нагально потребує відповіді на просте запитання: яка саме виборча система стимулюватиме прихід до законодавчої влади справжніх народних обранців.

 

Пропорційна виборча система: ренесанс радянського бюрократизму

Трохи історії. Запровадження пропорційної виборчої системи, яку вперше було застосовано наприкінці XIX — початку XX століття в Бельгії й Швеції, напротивагу всім балачкам наших «політ- реформаторів» про «порційку», що начебто стимулюватиме створення справжніх політичних партій , а не кланових груп в Україні, насправді обумовлене неухильним розширенням електоральної бази західної демократії, зокрема скасуванням майнових цензів, зниженням вікового порогу активних виборців, швидким розвитком масових політичних партій. Проте далеко не завжди «електоральна маса» мала належний рівень політичної свідомості і просто освіченості, а парламенти в міру зростання в західних економіках елементів паразитичного лихварства дедалі більше тяжіли до олігархічної замкненості.

До того ж епоха індустріалізації і становлення великих промислових виробництв призвела до виникнення масових партій, орієнтованих на радикальну зміну суспільного ладу, що організаційно будувалися на засадах жорсткої дисципліни. І який з того результат? Як зазначав видатний політичний соціолог Макс Вебер у своїй програмній статті «Політика як покликання і професія», «чиста» або «закрита» пропорційна система призвела до того, що «фактично влада опинилася в руках тих, хто безперервно здійснює роботу всередині партійного підприємства, або ж тих, від кого його функціонування перебуває у фінансовій... залежності». До того ж пропорційна система дедалі більше сприяє перетворенню парламентів на зібрання «професійних політиків без покликання, без харизми, абсолютно байдужих до будь-яких національних інтересів».

 Дивовижно, але все це до болю нагадує «найкращі» традиції сумнозвісного ленінського принципу «демократичного централізму», відповідно до якого рядові члени партії лише формально обирають своє партійне керівництво, а керує воно ними в практично неконтрольованому режимі. Так, за дослідженнями класика політологічного аналізу політичних партій Моріса Дюверже, процедура висування та узгодження перших осіб у списку партії інколи сягає шестиступеневого опосередкування! Врешті-решт механізм закритої пропорційності підриває фундаментальне право рівного виборчого права: можливість обирати своїх представників — для активних виборців і бути обраними поза партійною належністю — для пасивних. Саме тому, як вважає відомий американський політолог Джованні Сарторі, «чисте пропорційне представництво — неефективна виборча система», а застосування «цієї комбінації незаперечно «свідчить, що нові країни і комуністичні держави, які почали з системи пропорційного представництва, встановили для себе найменш сприятливі умови для подолання партійної роз’єднаності й досягнення структурної консолідації».

 

Типологія виборних систем: світовий досвід

Проте дуже неконструктивними є й озвучені деякими політиками (зокрема Володимиром Литвином, який, до речі, неодноразово виступав про необхідність нових виборів до Верховної Ради через неефективність нинішньоої псевдовиборчої системи), одразу після закінчення попередньої виборчої кампанії, заклики знову повернутися до чистої мажоритарки (інші депутати пропонують знову запровадити змішану модель «п’ятдесят на п’ятдесят»: половина мандатів на пропорційних засадах, половина — на мажоритарних).

Мажоритарна виборча система також має суттєві вади. Зокрема, те, що вона побудована на принципі «переможець отримує все», або «хто прийшов першим, той переміг» — тобто менша частина електорату (навіть якщо вона чисельно майже дорівнює половині), яка підтримувала альтернативну кандидатуру, у будь-якому разі залишається «за бортом». Фактично мажоритарні вибори ефективні лише за двопартійних систем, побудованих за британським вейстмінстерським взірцем: опозиція формує тіньовий кабінет, а головне — з великою ймовірністю змінює на чергових виборах при виконавчій владі правлячу партію.

Загалом слід зазначити, що обидва способи обрання депутатів мають суттєві вади. Наприклад, подібно до того, як під час мажоритарних виборів спостерігається практика відтягування собі через підставних кандидатів (зокрема, зі схожими або однаковими прізвищами) частини голосів від найнебезпечніших конкурентів, — за «пропорціоналки» фігурують партії-двійники, партії-клони, партії-перевертні, тобто власне псевдопартії, головна мета яких та ж сама: нечесна перемога над політичним конкурентом.

Але існує і власна «специфіка» кожної виборчої системи. Наприклад, мажоритарність більше пов’язана з можливістю тиснути на електорат за допомогою адмінресурсу, підкупати його, проводити в депутати різних «варягів», а пропорційність дає змогу підтасовувати вибори на користь правлячого клану через маніпулювання з розміром і конфігурацією округів у регіонах, де політична прихильність електорату є стійкою і прогнозованою; ця система є для партій запорукою перемоги у їх відриві від виборців, аби після виборів полишити останніх на призволяще.

 Нарешті, суто партійні вибори — як ми могли спостерігати під час двох поспіль виборчих кампаній — задля подолання прохідного бар’єру максимально сприяють створенню аморфних ідеологічно безбарвних мегаблоків, які підривають сам принцип партійного програмового представництва на різних ідеологічних засадах. А це є прямий шлях до тотально безвідповідального парламенту.

Саме тому в міру становлення справжньої демократії дедалі поширенішими стають змішані виборчі системи напівпрорційного типу, що тяжіють не до простого взаємодоповнення, а до органічного поєднання обох виборчих методик, і в цьому сенсі вони типологічно співставні з ідеєю не просто поділу, а й одночасного системного синтезу гілок влади ( наприклад, достатньо поширена модель «змішаного президенства» або просто «напівпрезиденства») або економічних устроїв (»змішана економіка»).

Зокрема, ще під час так званих обговорень з так званої політреформи деякі депутати пропонували запровадити напівпропорційну систему одномандатних виборів за принципом «одного голосу, який не передається»: виборці мають обирати лише одного представника від однієї партії, який проходить до парламенту за принципом мажоритарної відносної більшості, тобто перемагає той кандидат від партії, який більше за конкурентів отримав голосів у своєму окрузі (навіть якщо абсолютна більшість виборців віддала свої голоси за його конкурентів). Він разом з іншими колегами по партії, що пройшли на інших округах, формує парламентську фракцію. Такий виборчий механізм, безумовно, прогресивніший, аніж нинішня пропорційна система, задля впровадження якої (з пісні слова не викинеш) спільну угоду наприкінці 2003 року підписали комуністи, соціалісти, БЮТ і «Наша Україна».

Проте і йому притаманні всі згадані вище вади мажоритарних виборів. Крім того, суттєвою вадою такого способу обрання народних обранців є те,

що нерозкручені партії практично не мають шансів увійти до законодавчого органу. А конкретний склад фракцій у разі застосування персоналізованих партійних виборів такого типу хоч і не був би таким одіозним, як зараз, але все ж не настільки відрізнявся, щоб можна було сподіватися на якісне покращення роботи Верховної Ради та коаліційного уряду.

 

Демократичний вибір як альтернатива виборам без вибору

Якою ж має бути оптимальна виборча схема для наших політичних і економічних реалій? За нинішнього виразного прагнення маніпулювати результатами волевиявлення громадян, окрім максимальної відкритості списків кандидатів, вона, безумовно, має бути досить прозорою і простою. Тому одразу потрібно відмовитися від складних і багато в чому формалістичних методик обчислення пропорційного представництва із застосуванням так званих ділителів у визначенні партійних квот і передачею голосів, що залишилася після поділу загальної кількості отриманих за ту чи іншу політичну силу голосів на певний коефіцієнт, іншим кандидатам від партії. Проблема в тому, що кожна із таких процедур дозволяє суттєвим чином впливати на підсумкові результати голосування (а у нашому випадку просто маніпулювати цифрами).

 Не доцільно вводити і механізм преференцій, тобто можливість розташовувати у партійному списку свої «вподобання» за ранжиром на власний розсуд, що також вкрай ускладнює підрахунки і часто робить склад вищого законодавчого органу непередбачуваним з точки зору можливості потрапляння до нього випадкових людей. Як показує пострадянська практика імітації загальних виборів, небезпечними з точки зору можливості тіньового впливу на результат виборів є і механізми, в яких суттєву роль відграє прохідний бар’єр або загороджувальний пункт.

Але, з іншого боку, сама безпрецедентність завдання стрибкоподібного переходу від тоталітаризму до демократії, навіть не з нуля, не з чистого листа, а, можна сказати, з мінусової позначки, потребує якщо не надто екзотичних, то, принаймні, досить-таки новаторських підходів до реформування політичної влади. (А експериментувати є з чим: фахівці нараховують більше 150 різновидів пропорційної системи.)

 Саме до таких оригінальних моделей належить впроваджена Де Голлем так звана мажоритарна система виборів у два тури, яку свого часу було успішно застосовано у П’ятій французькій республіці задля подолання анархічної, фіктивної, як і в нас, багатопартійності, котру сам засновник П’ятої республіки називав «партійним феодалізмом».

Система двотурового голосування, за якої до другого туру виходять не двоє кандидатів, а всі, які набрали 12,5% голосів (а у разі відсутності таких і менше), справді дала змогу відсіяти і праві, і ліві радикальні партії, посиливши конструктивний політичний центр (у другому турі виборці віддають свої голоси поміркованішим депутатам, у яких більше шансів бути обраними до Законодавчих зборів, а самі партії знімають менш перспективних кандидатів на користь ідеологічно близьких політичних сил).

 Нарешті, для нашого випадку суттєво й те, що за двотурового голосування ускладнюється застосування адмінресрусу, а підкуп виборців буквально стає достатньо дорогим задоволенням.

 Важливо й те, що ця система пройшла випробування часом. Адже, як свідчить досвід, через об’єктивні і суб’єктивні чинники, що впливають на конфігурацію влади, застосування одних і тих самих виборчих процедур у різних країнах може давати вельми різні і не завжди прогнозовані результати. Французи ж у середині 80-х спробували відмовитися від обрання депутатів у два тури на користь одного з варіантів партійного пропорціоналізму і знову повернулися до деголівського варіанта виборчої системи.

Проте суттєвою вадою двотурової системи в умовах конкретної української політичної ситуації є те, що вона передбачає наявність у країні вже достатньо розвиненої політичної системи. Але нинішні політичні партії, які є у нас, навіть найлояльніші західні експерти називають не інакше як квазі- або протопартіями. Як показує досвід, у разі зменшення шансів на самостійне проходження до Верховної Ради наші «партійні боси» блокуватимуться в аморфні політичні конгломерати не на основі близьких програмних засад, а задля потрапляння до загальнонаціональної годівниці.

 Тому видається доцільнішим застосування одного з варіантів змішаної виборчої системи, яка не тільки максимально заохочуватиме партії шукати цікавих непересічних лідерів, а й підштовхуватиме самих лідерів активно розбудовувати ефективні партії, а також суттєво активізує політичну активність громадян. Йдеться про напівпропорційну так звану плюриномінальну (з обмеженою кількістю мандатів) тримандатну систему виборів із застосуванням елементів панашування (термін похідний від французького дієслова «змішувати»), тобто можливості обирати кандидатів одразу від трьох різних політичних сил.

Важливою особливістю цієї системи є й те, що в окрузі відбуватиметься лише попереднє, і навіть якоюсь мірою умовне, обрання депутатів, а остаточно питання про їх проходження до законодавчого органу вирішуватиметься лише за результатами загальнонаціонального голосування на основі підрахунку всіх голосів, які набере та чи інша політична сила. Така суто пропорційна методика усуває надто мажоритарний характер пропонованої виборчої процедури, зокрема блокує потрапляння до вищого законодавчого органу несистемних партій і політиків, заохочує кандидатів не тільки обирати перспективні й ідеологічно близькі політичні партії, а й своєю активною участю на надрегіональному рівні максимально сприяти підвищенню їхнього авторитету у громадян загалом у країні. А це, своєю чергою, допоможе відсікти відверто радикальні маргінальні і дрібні політичні партії і дасть змогу гранично зменшити застосування загороджувального пункту (в межах 1-1,5%).

 Водночас досягнення найвищих результатів на окружних виборах кожним окремим кандидатом від партії має вкрай велике, інколи доленосне, значення, адже саме отримана на окружних виборах кількість голосів (а не кулуарні тіньові змови) визначатиме його місце у списку своєї партії, а отже, високі показники голосування за нього в окрузі максимально збільшують шанси потрапляння до прохідної частини списків, які формуватимуть своїми голосами самі виборці. За тієї політичної геронтократії, що нині панує у нас, це дасть змогу різко підвищити статус молодих і успішних політиків, максимально стимулюватиме партійне керівництво на активну ротацію свого складу.

Оптимальний саме тримандатний принцип голосування, бо, з одного боку, можна обирати не тільки традиційно «свою» партію, а й підтримати кандидата від ідеологічно близької нової політичної сили, навіть проголосувати за перспективного так званого неформального лідера від політичної сили, яка до певної міри опозиційна ідеологічним уподобанням виборця. (Втім, можливе і впровадження аналогічної двомандатної схеми, а також застосування так званого кумулятивного вотуму — за відсутності гідних кандидатів виборець віддає всі три (два) голоси одному кандидату і, відповідно, партії, або взагалі голосує проти всіх.)

Наприклад, цілком ймовірною є ситуація, коли, голосуючи за комуністів або соціалістів, виборець одночасно підтримує справді нову не лише за ідеологічним прикриттям, як переважно було досі, а й за реальними програмовими засадами і складом політичних лідерів, соціал-демократичну партію, на яку є великий запит у електорату, і водночас когось із лідерів БЮТ, які зможуть зберегти вплив на неухильно зростаючу протестну частину електорату.

Що ж до місцевих виборів, то передусім вони мають бути формою не партійного, а особистісного представництва «поважних людей» (термін належить Максу Веберу) і проходити за суто мажоритарною системою в одномандатному окрузі абсолютної більшості: кандидату необхідно набрати більше половини голосів тих, хто взяв участь у голосуванні. До того ж за тим самим принципом панашування можна навіть дозволити виборцям самостійно вписувати у бюлетень кандидатури претендентів ( у разі якщо ніхто з кандидатів не набрав більше половини від поданих голосів, за наближеною до президентських виборів системою проводиться другий тур серед двох найуспішніших претендентів; переможець визначається за відносною більшістю голосів). На місцевому рівні доцільним є і застосування дострокового відкликання депутата місцевої ради через місцевий референдум, що, до речі, передбачає ст.79 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні».

 

Виборча система і система влади

Дуже важливою є проблема, яку, на жаль, не усвідомлює більшість наших доморощених політологів: врахування взаємозалежності виборчої системи і нинішньої форми політичного правління. Адже що краще система виборів забезпечує розмаїття реальних політичних сил у парламенті, то менше шансів сформувати в умовах нинішньої поляризації політичних сил дієздатний коаліційний уряд. Пропонована ж у цій статті виборча система передбачає існування в країні потужного інституту президентства — на кшталт статусу глави держави у п’ятій французькій республіці з функціонально чітко визначеним статусом законодавчих повноважень парламенту, — який з Верховної Ради — популістської, корупційної, діяльність якої координує не спікер, а, на жаль, Голова Верховної Ради, — має, нарешті, стати однією з палат у системі колегіального представництва.

Що ж до рекомендацій сформованої Президентом національної конституційної комісії з підготовки нового проекту Основного Закону, покликаної усунути нездоланні вади морозівської політреформи, — то за такого бачення системи справді української влади сам Глава держави повинен обиратися і на президентській посаді перебувати у позапартійному статусі, а також формувати професійний позапартійний уряд, який затверджують лише Законодавчі збори. Законодавчий же орган отримує право участі у процедурі імпічменту Президенту і висловлення вотуму недовіри уряду.

На перехідному етапі впровадження такої моделі української влади можна застосувати згадувану вище модернізовану французьку двотурову модель виборів, проте замінивши французьку процедуру самовисування кандидатів на виборчих округах на висування від партій.

Завдяки застосуванню пропонованих, або типологічно близьких до них, виборчих систем у разі переходу української влади від нескінченного блефу про начебто наш європейський вибір до засад справжньої демократії, тобто саме «влади народу», було створено можливість, максимально врахувавши переваги мажоритарної і пропорційної систем, запровадити виборчу систему, яка максимально заохочувала б, стимулювала і електорат, і політичні еліти до активного прояву свого громадянського обов’язку, максимально сприяючи приходу до законодавчого органу професійних і патріотично налаштованих депутатів.

Олександр Шморгун,
політолог