Мухобійка на сторожі ленінізму

У жовтні 1972-го, напередодні обрання В.Маланчука на посаду секретаря по ідеології, Центральний Комітет прийняв закриту постанову «Про роботу Українського товариства охорони пам’ятників історії та культури», до речі, до сьогодні не опубліковану і не засуджену компартією, де піддав упередженій критиці цю громадську інституцію.

Постанова вказувала на «факти захоплення старовиною, її ідеалізації, некритичного ставлення до архаїчних форм у побуті і звичаях». Отож терміново був потрібен «підбір ідейно зрілих кваліфікованих кадрів» замість «осіб сумнівної громадської репутації, інколи з ідейно нечіткими поглядами». Діяльність Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (УТОПІКу) скеровувалась на розбудову ленінського плану монументальної пропаганди, по суті монументальної номенклатури, а також пропаганду революційних бойових і трудових традицій комуністичної партії і радянського народу...

Епіцентром пропагандистської діяльності УТОПІКу був кінолекційний зал, як на той застійний час облаштований досить пристойно: дерев’яні, але зручні крісла, яскраве освітлення, кіно­проек­ційне обладнання,
мікрофони тощо. Предметом особливої гордості був ідеологічний вівтар лектора — сцена з білим екраном, на фоні якого красувався поруч з кафедрою для промовця білосніжний бюст Леніна. Зал використовувався не тільки для пропаганди революційних, бойових і трудових традицій компартії і радянського народу; в ньому також постійно проводив свої атеїстичні семінари агітаторів Печерський райком партії.

Ідейним натхненником цих безбожних зібрань був партійний інструктор, в якого плоске обличчя нагадувало сокиру, дарма що заросло пишними вусами і рудою бородою, як у революціонера-різночинця дев’ятнадцятого століття.

Якось, коли цей партійно-штатний безбожник закінчив свою войовничу проповідь, я запитав:

— Чому за сімдесят років радянської влади в країні не споруджено жодної каплички, не кажучи вже про храм?

— А зачєм, — почув у відповідь.

— Ну, хоча б, щоб не переривалися традиції церковної архітектури, а також для задоволення релігійних потреб вірників.

— Странно і отстало ви разсуждаєте, кагда ми викорчєвиваєм паслєдніє ачагі релігіозного мракобесія.

Розпочинався безбожний лікнеп, як правило, після літніх відпусток. Так і того злощасного вересневого дня до завідувача відділу пропаганди УТОПІКу Анатолія Євтушенка зателефонували, що сьогодні райком збирає на атеїстичний семінар активістів і відповідно просить підготувати кінолекційний зал. Довелося перервати засідання відділу і просити свого заступника Семена Кобеляцького (боронь боже було назвати його Кобилецьким, під цим прізвищем блукав по світу якийсь його найзапекліший ворог) виконати наказ партії.

Семен Іванович саме тихенько примостився на останньому стільці в куточку кімнати, мляво слухав і марно пильнував, вибачте, як кіт у спеку, що чатує на мишу біля нори, коли хтось із виступаючих щось недозволене ляпне... Коли таке трапляється, то самому приємно, як підлеглому наженеш пристраху і міцніше триматимеш у руках, а то розпустилися останнім часом. Шушукаються за спиною, жаль, що недочуваю і не второпаю їхніх теревенів. Заразом список громадських членів секції буде привід перешерстити, а то там чимало назбиралося зарозумілих знавців пам’яток, все патякають на свій лад «бароко» і «рококо». Одразу не второпаєш, де знаходишся — серед архітекторів чи трясунів-рокмузикантів.

Підкорившись партійній дисципліні, Кобеляцький узяв ключі й вперше після літньої спекотної задухи відкрив масивні двері кінолекційної зали. За хвилину вискочив звідти, як археолог з гробниці фараона, вчадівши від затхлого повітря. Перелякано зашепотівся зі своїм шефом. Тепер до зали подалися вдвох і заховалися за завісою на сцені.

Ми ж, їхні підлеглі, з неабиякою зацікавленістю потяглися за нашими наставниками, але вткнулися у замкнені двері. Десь через півгодини метушні на сцені вони по черзі вискакували до нас у кімнату, давали гроші і наказували негайно збігати в гастроном купити пляшку горілки, потім просили флакон одеколону, ацетону, мінеральної води, леза, гумку... Закуски, правда, не замовляли. Що там коїлося, з чим вони вовтузилися, залишалося таємницею до обідньої перерви. Коли повернулися, застали Анатолія Пилиповича і Семена Івановича вельми стомленими, але розслабленими і з усвідомленням виконаного обов’язку на обличчі.

Перебуваючи в доброму гуморі, начальник відділу пропаганди не втримався, бо, мабуть, кортіло поділитися пережитими форс-мажорними клопотами і своєю авральною винахідливістю.

— Знаєш, Вікторе, чим ми з Семеном віддраїли лисину Іллічу?

— А що там трапилося з ним?

— За літо мухи, як би тобі сказати делікатніше, весь його бюст обкаляли, а тут, ти чув, з райкому мають нагрянути. Чим його не терли, нічого не брало з того, що ви нам приносили. Допомогла, не повіриш, слина і гумка, слинили і терли, терли і слинили, і тепер виблискує, як новенький гривеник. Якби проґавили, то чого доброго, партквитки б поклали.

— Я думав, що ви там на трьох метикували.

На що Анатолій Пилипович засміявся, а Семен Іванович промовчав, лише скоса з докором глянув на свого шефа за розголошення ідеологічно-технологічної таємниці. Він був знач­но пильніший і в’їдливіший за начальника пропаганди, але не прагнув бути старшим, оскільки, на відміну від Анатолія Євтушенка за своє життя досить напрацювався в апаратах ЦК Компартії і Ради Міністрів. Той же у партійних установах обіймав посади клерка, хоча мав науковий ступінь з історичних наук, але, оскільки тема дисертації стосувалася сільськогосподарської кооперації, його поза очі називали кандидатом колгоспних наук.

Отут я й спіймав товариша Кобеляцького у скоєному святотатстві:

— Оце ви, Семене Івановичу, перебуваючи п’ятдесят років у КПРС, наважилися свідомо плювати в обличчя Володимиру Іллічу і чим попало шкрябати по ньому. Та знаєте, що за це може бути, коли там, нагорі, дізнаються?

Куди поділася його партійно-ветеранська чванливість. Почервоніла фізіономія, руки і губи затремтіли, марно він намагався якось огризнутися на моє зухвальство, бо не знаходив потрібних слів. А я, ввійшовши в політичний раж, подумав: відіграюся за всі свої приниження.

— Хочете, я вам нагадаю, як за часів бравого вояка Швейка таємний агент державної поліції Бретшнейдер за кухлем пива в трактирі «Під чашею» присікався до його господаря — пана Палівця: «Тут колись висів портрет найяснішого нашого цісаря, он там, де тепер дзеркало». «Еге ж, правду кажете, висів, — підтвердив пан Палівець, — але той портрет дуже мухи запаскудили, от я і виніс його на горище. Бо, знаєте, ще хтось, бува, дозволив би собі кинути якесь слово і могли б з цього вийти неприємності. І на чорта мені це здалося?»

Пам’ятаєте, пан Палівець був відомий грубіян, і кожне слово в нього було або «дупа», або «гівно», але при цьому був начитаний і радив кожному прочитати, що саме писав про ці вищезгадані речі Віктор Гюго. Хоч ви, Семене Івановичу, теж неабиякий знавець життя Пушкіна і його друзів-декабристів, але в такій ситуації це не рятує. Трактирника Палівця заарештовували, він на прощання заспокоював дружину: «Не плач, не реви! Що вони мені можуть зробити через обісраний портрет цісаря?»

Але таємний агент, як пише Я. Гашек, усміхнувся і з переможним виглядом пояснив наївному: «За те, що ви сказали, ніби мухи запаскудили нашого найяснішого монарха, ми вже виб’ємо вам тих мух з голови». На суді пану Палівцю дали за них десять років позбавлення волі.

— Обережність — мати мудрості, — застерігав Швейк. — Нинішні часи такі, бережи вуха, щоб не вкусила муха* .

— А радянська влада, товаришу Кобеляцький, не цісарська — значно пильніша і суворіша в боротьбі за ідеологічну чистоту членів суспільства.

Мій віце-начальник тільки сопів і плямкав від злості невтамованої, із власного службового досвіду знав, чим це може обер­нутися. У війну довелося супроводжувати в евакуацію вагон із архівом ЦК ЛКСМУ, який розбомбили ворожі літаки під час нальоту, отож чому не вберіг документи допитували слідчі. Оперативники зі смершу (смерть шпигунам) завели в камеру і зненацька дали зуботичину чи щигля по носу, як полилася кров цівкою і зіпсувала майже неношений білий костюм Семена Івановича. На другий день все ж випустили, але таке не забувається і переляк залишається на все життя.

— Давай замнемо цю випадкову тему назавжди, — сказав він під враженням згаданої небезпечної історичної паралелі.

— Гаразд, але при умові, — торгувався я, — що ви до мене зайвий раз не присікуватиметеся без причини.

Відтоді з Кобеляцьким у мене склалися більш ніж дипломатичні відносини. Згодом навіть неодноразово прогулювалися алеями парку, де він з насолодою оповідав про свій роман з народною артисткою СРСР Аллою Тарасовою під час Декади української культури і мистецтва в Москві. Я вдавав, що вірю йому і на знак згоди кивав головою, притакуючи, щоб не завдати хтивому мрійнику прикрості.

Наша розмова, як і далеко не платонічна любов Кобеляцького, розвивалася далі з інтригою, коли зупинилися біля молодень­кого ясена, по якому лазили, як мурахи по землі, майки (їх ще називають «шпанськими мушками»).

— Оце бачите, Семене Івановичу, древні підсилювачі амурних бажань. Ними користувалися тривалий час, поки не завез­ли віагру для членів політбюро ЦК КПРС.

— Усе те й п’ятака не варте, — махнув рукою в їхній бік співрозмовник. — Замолоду, коли в жилах кров грала і погляд у мене був такий масний, наче очі щоранку промивав у олії, мав я справу з тими каталізаторами любові. Одного разу в гостях сидів поруч з пухкенькою спокусливою молодицею. Як вона після мого анекдоту так заливалася сміхом, що довгенько витирала сльози на очах носовиком, я підсипав їй у борщ три порошки оцих шпанських мушок. Сам перелякався, що на ньому плівка утворилася, наче хто підлив у тарілку паризької зелені, якою обприскують яблуні ранньою весною від гусені. Вона поїла ту страву з апетитом, аж губи позеленіли, але не взяло. Мені навіть оком ні разу не моргнула і додому під ручку пішла з другим чолов’ягою, що сидів узагалі з протилеж­ного кінця столу.

Коли вже ми з Семеном Кобеляцьким договорилися до шпанських мушок, переходити на ленінську тему було не до речі, тим більше, що в країні повіяло вітром перебудовних перемін. Зате за зневажену честь вождя помстилися Анатолію Євтушенку. Старий пропагандист щоденно нидів над стосами вирізок ідеологічно-настановчих передовиць і підвалів газети «Правда».

Вивчав-мудрував, сортував-переписував, щось мріяв-планував, як гоголівський Манілов, ледь не осліп, коли окуляри вже не допомагали, перейшов на лупу. Не беріг свого здоров’я і часу, забирав оберемки цього пропагандистського мотлоху додому для доопрацювання. Якось його сумлінна і турботлива дружина, що працювала комірником на складі Товариства, поскаржилася:

— Хлопці, чому ви мало допомагаєте Анатолію, всю квартиру завалив службовими паперами і засиджується над ними до півночі щоденно. Не береже себе, вже так охляв за зиму, що штани сповзають.

— Ганно Федорівно, викиньте оту паперову макулатуру, то не службові папери, то ваш чоловік заради своєї політичної забавки втрачає зір над старими газетами і журналами. Надумав взяти участь у заочному конкурсі агітаторів.

Дружина прислухалася до нашої поради і вчинила досить рішуче, спалила всі архівні заготовки своєї пропагандистської половини. Анатолій Пилипович спочатку місця не знаходив на роботі через їх непередбачену втрату, але через кілька днів «інтелектуального» голодування сказав:

— Як на світ народився, коли перестав читати газети через лупу, навіть апетит поліпшився.

— Отож — підбадьорювали ми жартома, — займайтеся краще конкретною пам’яткоохоронною справою, наглядайте в залі за бюстом Леніна. Райкому буде користь і вам здоровіше і спокійніше, щоб більше не траплялося таких стресів, як з мухами.

А те, що ми для нещадної боротьби з контрреволюційними комахами принесли мухобійку і ніби випадково залишили на сцені, промовчали.

Віктор Акуленко,
доктор юридичних наук