![]() Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
![]() |
![]() |
![]() |
||
![]() |
||
![]() |
||
Віктор Акуленко: Я і моє ім’я![]() Друкуємо уривок з книги спогадів професора Віктора Акуленка «Відлуння пам’яті: назад у майбутнє», що готується до друку у 2008 р. Неправда, що у Леніна не було дітей. Були нащадки по всій країні, найменовані його ім’ям. Але скільки тисяч їх народилося, на жаль, не підрахували й не простежили, як їм жилося під таким ідеологічним символом-знаком. А треба б осмислити для повноти Ленініани. Спробую бодай частково заповнити цю прогалину, оскільки маю на це моральне право — сам носив ім’я більшовицького вождя. Коли я з’явився на світ, мені дали ім’я Вілен (В. І. ЛЕНін). Так значилося в моїх документах, а в повсякденному житті звали Віля (теж перші літери імені, по-батькові і псевдоніма Ульянова плюс літера «я»). Подамо розшифровку лише деяких імен, що були популярними після 1917 р. (російською мовою): «Арвиль — армия В. И. Ленина. Арлен — армия Ленина (Варлен-Великая...). Вектор — великий коммунизм торжествует. Веор — Великая Октябрьская революция. Видлен — великие идеи Ленина. Вилен — В. И. Ленин. Виленин — В. И. Ленин. Вилан — В. И. Ленин и Академия наук. Вилиор — В. И. Ленин и Октябрьская революция. Вилор (а) — В. И. Ленин — организатор революции. Вилорд — В. И. Ленин — организатор рабочего движения. Вилорк — В. И. Ленин — организатор революционной коммуны. Виль — В. И. Ленин. Вилюр — Владимир Ильич любит Россию. Винун — Владимир Ильич не умрет никогда. Вист — великая историческая сила труда. Виулен — В. И. Ульянов-Ленин. Владлен — Владимир Ленин. Волен — воля Ленина. Ворс — ворошиловский стрелок. Гертруда — герой труда. Далис — да здравствуют Ленин и Сталин. Дележ — дело Ленина живет...» Спробую доповнити цей ідеологічний реєстр такими відомими мені чоловічими і жіночими іменами: Сталіна, Октябріна, Енгеліса, Рабкрін (РАБоче-КРестьянская ІНспекція), Марксена (МАРКС, ЕНгельс), Нінель (так читається слово Ленін у зворотний бік), Ревміра (РЕВолюція МІРА), Карм (Красная АРМія), Фордзон (не син Форда, а на честь першого радянського трактора «Фордзон-Путіловець»). Олександр Солженіцин у романі «В колі першому» оповідав, що, одного з персонажів «дочок звали Дінера, Дотнара... Дінера значило ДІтя Нової ЕРи, Дотнара — ДОчка Трудового НАРода» (див. «Новый мир», 1990, №3, с. 39). Народна артистка СРСР Л. Гурченко говорила, що, коли вона з’явилася на світ, її батькові у відділі ЗАГСу в Харкові, куди він прийшов зареєструвати дитину, запропонували дати доньці ім’я Мюді (Міжнародний юнацько-дитячий інтернаціонал), але він категорично заперечив проти цього, обравши традиційне — Люда, Людмила. Батько відомого кінорежисера Марлена Хуцієва не суперечив у подібній ситуації, то його синок поєднав у своєму імені вождів Маркса і Леніна на все життя. Були Анархії і Барикади, Радіуси і Полюси, Марсельєзи і Комуни, Автономії і Гіпотенузи. Не менш вражаючими були імена індустріально-технічного характеру: Турбіна і Дрезина, Мартен і Домна (Доменна піч), Трактор і Дизель, Енергія і Гідроелектрофікація (пестливо — Фіка). Добре, коли батька у цієї жінки не звали Комбайном, а то б мали Гідроелектрофікацію Комбайнівну. А як дисциплінуюче звучали імена Маузер Іванович і Міліція Петрівна? Маємо інший казус. У Києві в медмістечку в 60—70-х роках минулого століття працювала медсестра під іменем Звіздина Транспарантівна. Все ж навіть серед цього одіозного грона імен одне жіноче ім’я було, можна сказати, політично-сексапільним — Даздраперма (ДА ЗДРАвствуєт ПЕРвоє МАя). Чоловіче ім’я Май порівняно з ним здавалося прісним. Нова комуністична доба видала нагора також імена з кількох слів, щось на зразок індіанських — Стрімкий Сокіл або Плямистий Олень. Не вірите? Порівняйте з більшовицькими — Артилерійська академія, Серп-і-молот, Жан-Поль-Марат, Догнат-Перегнат (від гасла 30-х років «наздогнати і перегнати Америку». А як вам подобаються такі потворні імена, як Цас (Центральний аптечний склад), Гласп (Главспирт), Райтия (районна друкарня (типография). Після подібних абревіатур-імен нової радянської людини вже не таким штучним здається те, що в повісті М. Булгакова «Собаче серце» домкомівський активіст Швондер дав Шарикову ім’я Поліграф Поліграфович. Загалом же з довідкових джерел тих буревійних часів відомо близько трьох тисяч отаких надуманих і одіозних імен, які за невеликим винятком не прижилися на українському ґрунті, вже відійшли в небуття або доживають свого віку разом зі своїми фізичними носіями. Та, мабуть, годі про іменний революційно-комуністичний кадастр. Повернуся до свого життєвого досвіду під ім’ям Вілен. Скільки неприємностей і прикростей принесло воно мені в дитинстві. Під час війни, коли німці окупували чернігівську землю, майже вся дітвора села Черниш, куди батько, йдучи на фронт, відвіз до діда мене, маму і молодшого брата Володю, не давала мені проходу, дражнячи на німецький лад: Віллі, Вільгельм, Берлін. Від ровесників я ще міг якось огризатися, а от з перекрученням мого імені дорослими ситуація складалася майже безнадійною. Перед Різдвом 1942 року в часи окупації взяла мене бабуся з собою на святе причастя до церкви, яка містилася в звичайній хаті (в тридцяті роки під час колективізації кам’яну церкву зруйнували). Панотець, перед тим як сповідати, накрив мені голову і спитав, як звати і в чому я грішний. Я сказав: — Віля. Піп підскочив, як ошпарений: — Геть звідси, у тебе не православне ім’я... Тобі треба з батьками негайно піти до поліції і зареєструватися. Це перелякало всю нашу велику родину, яка налічувала дев’ять душ, що мешкали у тісній хаті. Тим більше, що в селі дехто знав, що мій батько був членом ВКП(б) і перебував на фронті. Навіть вдома серед рідних я відчував себе причиною всіх можливих бід і став ховатися від дідових колючих очей. Спасибі, бабуся заступилася: — У чому дитина винна, що її так не по-християнськи назвали батьки? На Водохреще мене знову відправили на сповідь і наказали назватися Вітею. Я весь тремтів, боявся, що піп мене впізнає, але на цей раз причастя, слава Богу, пройшло благополучно. Мов на крилах летів додому похвалитися, що я такий, як усі діти. Але, як згодом з’ясувалося, радіти і зараховувати себе до людського загалу було зарано. Незважаючи на те що через півтора року радянські війська прогнали німців, я голову опустив: зовіть мене, як хочете, як у тій приказці, хоч горщиком, тільки в піч не ставте. В Комарівській середній школі, де я продовжив навчання, тепер мене уже діставали вчителі, які перекручували на свій чи інтернаціональний лад моє ім’я в класному журналі на Вільян, Вільямс, Вільгельм тощо. Жодні мої заперечення вони не приймали до уваги, тільки робили мені зауваження і знижували оцінку за поведінку. Може, від того, я дивився на портрет Леніна з розчаруванням. Його зображення, коли я перемальовував портрет, виходило у мене малосхожим на оригінал. От зі Сталіним усе було інакше: так гарно виглядала в нього пишна шевелюра, густі чорні вуса, орлиний грузинський ніс, а особливо військовий френч, погони і ордени на ньому. Трохи згодом, коли, я підріс і ввійшов у пору глибшого усвідомлення змісту свого імені, знайшов у сімейному архіві метричну довідку, де був чіткий запис мого імені — Вілен. Приніс її директору школи і вчителям — пишіть тепер правильно за документом, а не за своєю революційною свідомістю, інакше буду скаржитися на вас у райвно. Коли я вже став студентом університету, мій однокурсник Грицько якось, будучи напідпитку, пожартував, що в мене вельми кумедне ім’я. — Коли ти помреш, на табличці напишуть: тут похований дід Віля, — заіржав він. Проте це був невинний жарт; у студентському середовищі моє ім’я, як правило, не перекручували. Воно ставало, особливо в новому товаристві при знайомстві, чи не завжди предметом жвавого обговорення. Ви не помічали, що носії наймення Леніна зовсім не хизуються, що воно їм дісталося, навіть уникають розмов на цю тему, не вельми цікавляться життям і діяльністю вождя? Ніби ховаються від чогось. Мені здається, що всім їм від цього якось ніяково і прикро, особливо тепер, коли проявилась сутність радянських божків. Ці імена, як мухомори на зеленій лісовій галявині. На моїй пам’яті тільки одного такого «ленінця» Вілю Ліснєвського, уже покійного, це ніби не стосувалося. У сорокарічному віці він двічі перечитав усі 55 томів творів Леніна, причому не для підготовки до аспірантського екзамену з філософії, не для наукової праці й не на спір на півлітра горілки, а за власним бажанням. Правда, читав цю бібліотеку ідеологічних талмудів два роки в робочий час. Загляне шеф — підлеглий при ділі, язик не повертається дорікнути, що читає не якогось там О. Дюма — самого вождя! Не жахаю я своїх колишніх однополчан — «віленівців», а навертаю, щоб на схилі життя перед Богом постали в християнськім, а не диявольськім найменуванні. Сигнали з того світу, схоже, надходять. Тепер, коли в засобах масової інформації немає заборонених тем і всебічно висвітлюється та аналізується життя і діяльність В. Ульянова, на російському телебаченні передали досить незвичне інтерв’ю з віруючою бабцею похилого віку. Вона з тривогою говорила, що понад п’ять десятиліть щоденно молиться за грішну душу вождя. Нещодавно він явився їй уві сні змореним і безнадійно благав: «не молись за мене, бо мені вже тут нічого не поможе». Тут, як кажуть, хочеш вір, хочеш перевір. — Як могло так статися, — питав я свою маму колись, — що мене назвали таким ультрареволюційним іменем у звичайному сільському районі? Її відповідь була повною протилежністю того, як висвітлювали в літературі подібні вчинки батьків. — У 1935 році, коли я працювала агрономом у райземвідділі і була вагітною, — повідала мама, — відбувалася нарада у райвиконкомі, на якій перед жіночим активом виступала інструктор Чернігівського обкому партії Роза Альбертівна. Виступала запально, закликала, щоб новонароджених дітей тепер називали не церковними, а радянськими іменами. Я сиділа в перших рядах і потрапила на очі. Вона спитала, як мене звуть, ким працюю. — Як буде у вас син, назвіть Віленом, а коли дочка — Віленою. Навідаюся, перевірю, як у вашому районі утверджують нові більшовицькі обряди і борються з капіталістично-панськими пережитками. Це було сказано прилюдно, а в ті часи проходили ідеологічні чистки, репресії. В районі ніхто не знав, що я з розкуркуленої сім’ї, і мені було небажано, щоб упала будь-яка підозра. Тому тебе й назвали ми з батьком для перестраховки Віленом, але хрестили під іменем Віктор. Зробила це бабуся Марія в церкві в сусідньому селі Берестовець. Думка про зміну імені з’явилася у мене у зрілому віці. Ім’я або прізвище, траплялося, що змінювали за моєї пам’яті — це дозволялося законом. У кожному такому випадку були на те свої мотиви. Пам’ятаю, у студентські роки однокурсник Михайло на прізвище Жеребець, коли одружився, став Кузнецовим. Як було йому інакше поступити, коли при появі дівчат в аудиторії неодмінно хто-небудь на весь голос кликав цього мустанга. Одна мила дівчина мала прізвище Почата, теж змінила його. От на яке, вже не пригадую. У нашому селі поширене прізвище Дуля, в інших місцевостях, як у Володарці, що на Київщині, до шістдесятих років його, мабуть, не чули. Приїздить туди за призначенням вчителювати Світлана Дуля. Дирекція місцевої школи перше, що запропонувала випускниці Ніжинського педагогічного інституту, так це змінити її неестетичне прізвище Дуля на Долю, щоб не дражнили її учні. Один знайомий, корінний киянин, своє прізвище Горобей вважав принизливим для себе і вирішив у п’ятдесятилітньому віці замінити його на солідніше. Чи не найбільше здивувалася цьому акту його дружина, яка при нещодавній реєстрації з ним шлюбу залишила собі дівоче прізвище. — Ось погляньте на цього йолопа, — казала вона мені на дні народження своєї половини. — Замість Гороб’я став Воробйом. Поміняв шило на мило. Чи бачили ви де таке? Я не сміявся, а думав про своє. Моя іменна проблема була куди складніша... Ну, знаєте, все має свої межі. Ім’я треба міняти негайно, поки не пізно. Це не просто, коли ти прожив з ним тридцять п’ять років. Довелося не один раз подумки прорахувати наступний процес зняття шагреневої шкіри... Доцільно, щоб нове ім’я теж починалося на таку ж літеру. Перебрав імена Віталій, Валентин, Василь, Владислав... Щоб на якомусь зупинитися, пішов до Володимирського собору, попросив святці — церковний календар. Які там імена випадають на мій день народження 24 листопада? Мина, Феодора, Степанида, Вікентій і, нарешті, мученика Віктора. Ось мій скарб! Під цим ім’ям мене хрестили. Одержавши благословення мами, подав заяву до ЗАГСу Радянського району міста Києва з такою невинною мотивацією, що мене знають як Вілена і як Віктора, тому прошу замінити ім’я в документах. Заплатив десять чи п’ятнадцять карбованців і через кілька місяців мені видали нову метричну довідку з новим іменем — Віктор. Різні думки були з цього приводу, особливо позаочі. Коли мене запитували, чи правильно вчинив, я, не сумніваючись, відповідав «так». У моїй переконаності були два найвагоміші аргументи. Перший, що я це вчинив не легковажно, не з кон’юнктурних політичних мотивів, а свідомо в ювілейний 1970 рік, коли Радянський Союз і, як тоді казали, все прогресивне людство відзначали 100-річчя від дня народження В. І. Леніна. Скажу вам, що за тих часів це був вельми ризикований крок для наукового працівника академічного інституту, за тодішнім статусом ідеологічної установи. Чи не першим, хто мене назвав Віктором, був академік АН УРСР Б. Бабій, коли я подав відповідний документ до канцелярії Інституту держави і права. Але один з юридичних начальників різко дорікнув мені, мовляв, як я смів змінити святе ленінське ім’я на якесь латинське Віктор (Переможець)? Тепер він каже, що я тоді поступив мудро і далекоглядно. Чи не найбільш переконливим доказом мого кроку був обшук, проведений на квартирі моєї тещі опричниками КДБ УРСР восени 1972 року. Це був чорний для української інтелігенції рік, коли подібні повальні акції вчинили проти всіх націонал-дисидентів і правозахисників. Наткнувшись на моє старе посвідчення шахіста-першорозрядника на ім’я Вілена Акуленка, що тепер не відповідало паспорту Віктора Акуленка, кадебіст неабияк зрадів знахідці — «підробці» в документах. Підніс спортивний документ старшому. — Погляньте, він живе під двома іменами. До сьогодні пам’ятаю прізвище того начальника бригади чекістів — Пастухов, який твердо підправив запопадливого підлеглого: — Ні, в нього є посвідчення про зміну імені. Тут усе законно, все правильно. Коли вже сталеві чекісти, пильнуючи міцність радянського ладу, визнали правомірність мого вчинку, то від кого і якого вердикту вам, мої опоненти, ще треба?! Перша половина мого життя пройшла під іменем Вілен, друга триває під іменем Віктор. Тепер, за незалежної України, вельми розчулили мене студенти Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, які подарували мені маленьку іконку святого мученика Віктора і молитву до нього. Постскриптум. На зміну радянським дітлахам з іменами Даздраперма і Троленбузін у наш час прийшли не менш екстравагантні: Таймер і Сервер, Космос і Атлантида. Майбутні батьки, будьте обережні! |
![]() |
![]() ![]() |
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |
![]() |
![]() |