Крути: тут кувалась наша воля

27 січня 1918 року з Києва назустріч більшовицьким військам, що наступали на Україну, вирушив добровольчий Студентський Курінь. Він складався зі студентів Університету імені Святого Володимира (нині це Київський університет ім. Т.Г.Шевченка), новоствореного Українського народного університету, а також із гімназистів Київських гімназій.

Вони майже не мали бойової підготовки. Курінь прагнув допомогти українським частинам утримати станцію Бахмач. По дорозі отримали зведення, що в Бахмачі уже ворог. Тому загін зупинився одразу за Ніжином, на станції Крути — за 120 км від Києва. Перемога під Крутами давала шанси відбити Бахмач, зруйнувати колії і почекати підтягнення до Києва військових частин з регіонів. Поразка відкривала ворогові шлях на Київ.

Шанці українських бійців тяглися обабіч залізничного насипу на 3-4 км. Поряд зайняли оборону 250 досвідченіших бійців Української військової школи. У Студентському Курені було до 300 юнаків. Якщо додати чотири десятки старших, не дуже надійних бійців різних національностей, то українські сили під Крутами не нараховували навіть шести сотень бійців.

Проти них рухався передовий загін військ Муравйова — 6 тисяч військових, — який підтримувала вогнем артилерія з бронепотягів. У захисників Крут була тільки одна гармата.

Студентським Куренем керував студент Українського Народного університету Омельченко. 29 січня 1918 року бій точився цілий день, зранку до вечора. Вогнем 35 кулеметів та рушниць студенти і школярі змусили захлинутися кілька атак більшовиків. Увечері, коли закінчилися патрони, командир правого крила (Військова школа) дав наказ відступати. Ліве крило (Студентський Курінь) чи то щось переплутало, чи взагалі не почуло наказу й фактично пішло в наступ. У результаті більшість загинула під час цього неузгодженого маневру. 35 бійців потрапили в полон.

Сімох полонених більшовики не розстріляли, а відправили в більшовицький тил. Один з них згодом дивом врятувався. Решту вбили тут же, під Крутами. Спочатку розстрілювали, а потім добивали штиками і ножами. Як свідчили селяни, що бачили страту, учень сьомого класу гімназії Пипський заспівав гімн «Ще не вмерла Україна», його підхопили інші. Потім убивці привели й розстріляли двадцять восьмого, який босоніж утік до села. Хату, що дала йому притулок, окупанти спалили. Загалом втрати українців під час бою під Крутами становили близько 300 бійців загиблими.

Втрати більшовиків під Крутами оцінюють за непрямими даними. Судячи з усього, вони немалі. Через характер бою під Крутами вони, разом із пораненими, могли становити до 2 тисяч. Відомо, що до Києва з 6 тисяч передового загону більшовиків дійшли 4 тисячі, хоча по дорозі до Києва, крім бою під Крутами, інших великих сутичок не було.

Дорога до столиці України Муравйову була відкрита. 8 лютого 1918 року він вступив до Києва, де почався червоний терор. У перший день захоплення Києва російські більшовики вбили три тисячі громадян. Розстрілювали за «буржуйський вигляд», за «косий погляд», за кожне українське слово або й просто так, як писав очевидець тих подій, поет Володимир Сосюра. Під враженням від тієї різанини Сосюра пішов у петлюрівські війська. 1944 року він написав вірш «Любіть Україну», який за «петлюрівщину» і «бандерівщину» різко розкритикував Сталін і Сосюру виключили з партії.

Загалом за неповний місяць окупації червоні вбили за різними оцінками від 5 до 20 тисяч громадян (населення міста на той час не перевищувало 200 тисяч). Муравйов у своїх зведеннях писав, що він воював з «гайдамаками», «щирими украинцами» чи «господами украинцами».

Через півроку після бандитського погрому в Києві та відступу більшовиків Муравйова було страчено в міжусобній бійці з більшовиками. За іншими даними, він дезертирував з більшовицьких військ і незабаром покінчив життя самогубством.

Усі багатотисячні людські жертви, спричинені російськими більшовиками в Києві й по дорозі до столиці, трапилися через безглузду і подекуди зрадницьку політику діячів Центральної Ради.
2 березня 1918 року з Києва було вигнано російсько-більшовицькі війська, і 19 березня відбулося перепоховання згаданих вище двадцяти восьми розстріляних полонених. Їх викопали з братської могили під Крутами. Над цієї могилою місцеві селяни, які одразу зрозуміли, де «наші», за власною ініціативою після бою насипали курган. Серед упізнаних були студенти Володимир Шульгін, Божко-Божинський, Олександр Попович, Андріїв, Лука Дмитренко, Ізидор Кулик, Олександр Шерстюк, Омельченко, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижів, Кирик, гімназисти Андрій Соколовський, Микола Ганкевич, Євген Тарнавський, Пипський, Гнаткевич. Інших впізнати було неможливо — так окупанти понівечили під час страти їхні обличчя. До цих жертв, перелічених у «Киевской Мысли» в день перепоховання, деякі історики додають прізвища таких студентів, як Пурик, Нітенко, Сірик, Дикий, Микола Лизогуб і гімназистів Павла Кольченка, Мисана. Решту загиблих було поховано на полі бою місцевими селянами, і їх до Києва уже не привозили. Бій українських бійців під Крутами часто порівнюють з боєм грецьких вояків під Фермопілами. Так, обидва загони пішли майже на вірну смерть проти набагато сильнішого супротивника. 480 року до н. е. спартанський цар Леонід добровільно викликався із загоном з 300 спартанців захищати Фермопільський прохід, поки решта 6 000 греків рятувалися від варварських військ. Під час героїчної оборони проти персів загинув і сам спартанський цар, і весь його загін, та ще воїни із сусіднього міста Феспій, які сказали, що їм соромно бути гіршими за спартанців та ховатися за чужі спини.
Однак між обома ситуаціями є принципова відмінність. Від вчинку спартанців подвиг українців відрізняється насамперед тим, що до складу загону спартанців увійшли виключно особисті охоронці царя Леоніда — загартовані в численних сутичках бійці найвойовничішого царства Греції, та й то лише зрілі воїни, ті, що вже мали синів.

У трагічному українському варіанті непідготовлені студенти віддавали задля своєї країни все, що мали. Водночас ті, які зобов’язані були боронити країну, насамперед політики, маючи значно більше можливостей, ніж прості студенти, не виконали свій прямий обов’язок перед країною.

Політики Української Центральної Ради в 1917 році, діючи за соціалістичними гаслами, популярними на той час, перешкоджали спробам тверезих політиків, зокрема Симона Петлюри і Павла Скоропадського, створити українську армію. Крім того, в Центральній Раді за оборону відповідали люди, тісно пов’язані з Москвою, за деякими даними, агентурно (Порш та інші).

Через це всі спроби організації та самоорганізації Українського війська гасилися згори. Було свідомо припинено бурхливе зростання Вільного козацтва, яке об’єднувало десятки тисяч боєздатних козаків у регіонах. Козакам згори наказували не виявляти жодної ініціативи. Також було наказано розформуватися цілій низці українізованих частин російської армії, які виявляли готовність воювати з російськими військами — чи то білими, чи то червоними. Усі вони мали розійтися по домівках. Фактично це була зрада.

Голова Центральної Ради Михайло Грушевський був людиною науки, геніальним істориком, проте далеким від реальної політики. Чи не найголовнішою вадою національної безпеки стало те, що в Україні не було організовано внутрішньої безпеки та протидії більшовицькій пропаганді, яка роз’їдала військові частини, що залишилися. У самому Києві діяло багато агентів і провокаторів. Тому коли тритисячне російське радянське військо під командуванням Михайла Муравйова рушило в Україну, їм реально не було кого протиставити. Центральна Рада поспіхом почала шукати вірні частини, зв’язок не працював. Швидко викликати з регіонів і організовувати розпущені війська не було змоги. Влада мала під рукою кількісно невеликі сили.

Варто зазначити, що вже через рік-два після Крут під час грандіозних антибільшовицьких повстань в Україні пересічне українське село виставляло більше бійців за Україну, ніж їх було під Крутами в січні 1918 року.

Навіть не було проголошено мобілізації — лише зроблено заклик до патріотів, та й то тільки в Києві, а не в околицях, які могли дати тисячі бійців. За кілька тижнів після бою під Крутами Михайло Грушевський писав: «Недаремно пролилася кров тисяч українських інтелігентів та молоді, коли вона принесла духовне визволення від найтяжчого і найшкідливішого московського ярма: добровільно прийнятого духовного закріпачення!»

Однак такого закріпачення вже не було в тих бійців, які загинули під Крутами. Воно лишалося тільки в безглуздих і безвідповідальних політиків, які виявилися нездатними мобілізувати свій народ і перемогти в тих умовах, коли поразка означала смерть.

Олександр Палій,
Український національний інтернет-портал «Аратта.
Вікно в Україну»