ФІЛОСОФІЯ МОРСЬКОГО ДНА

Краплина по краплині

Колонія гідроїдних полипів нагадує ліс екзотичних дерев, на яких час від часу з’являються бруньки. Одні лишаються на місці, і в них прорізується оточений мацаками рот, а інші подаються в далекі мандри, перетворюючись на вже знайомих вам медуз. Коли б корали, окрім кишки, мали бодай одну мозкову звивину, то в ній би неодмінно народилася думка: «І в кого воно таке вдалося?». Подібне запитання і досі ставлять собі матері в одному із сіл Львівщини, яке дало непомірно багато моряків. А відповіддю є назва того села — Варяж. Хто його знає, що тут відбувало кілька століть тому, і які «фінти» викидає генетика. Так само, і з поліпами. Якщо тобі так затишно сидиться на місці, то хтось же мусить завойовувати світ, а заодно й «освіжати кров», точніш, те, що замість неї — мезоглею. Бо медузи і якісь статеві продукти виробляють, які здебільшого виметують просто у воду. З них утворюються домосіди — поліпи.

От ми й вперлися в одвічну філософську проблему: що первинне — яйце чи курка? У даному випадку — поліп чи медуза? Її особливо загострює той факт, що деякі медузи обходяться без поліпів, а коралові поліпи — без медуз. І вся та ситуація відбулася у фауні кінця докембрію (600 мільйонів років тому), знайшовши свою екологічну нішу і в наш час.

Окремий кораловий поліпчик — до одного сантиметра розміром, — дбаючи про захист, починає споруджувати собі вапняковий будиночок. Старше покоління відмирає, лишаючи свої житла нащадкам, а ті надбудовують над ними нові... Не встигне минути кілька сотень мільйоноліть, як на місці, котре вподобали корали, утворюється острів. Та ще й який! Великий Бар’єрний Риф тягнеться уздовж узбережжя Австралії на двісті тисяч кілометрів, займаючи площу в 207 тисяч квадратних кілометрів. Найперших будівельників-археоциатів, що в перекладі означає «стародавні чаші», — на нашій планеті вже немає, зате їхні наступники — кам’янисті корали й досі творять те, об що колись розбився не один вітрильник у тропіках. Корали потребують для свого росту стабільно теплої й достатньо солоної води. Тим більше дивно, що древні (430 мільйонів років тому) рифи знайдено в Естонії, в Бельгії, Британії, на шведському острові Готланд. Що це означає? А те, що материки дрейфують, і Європа в палеозої чомусь «обрала курс» від екватора на північ.

Вчених давно цікавило, чому коралові острови мають форму «бублика» з «діркою» посередині — лагуною. Відповідь знайшов Чарлз Дарвін під час однієї зі своїх мандрівок. Колись на місці островів були вулкани з кратерами, які вели вертикально вниз під землю. Вони, вивергнувшись, погасли, а морське дно почало опускатися зі швидкістю 1 см за 10 років: таке й тепер трапляється. Достатньо щоб колись вогнедишна гора врешті опинилася під водою й почала обростати коралами — навколо кратера. Чому не всередині?

На те є причина, яка теж наводить на філософські роздуми. Корали споруджують свої будиночки не самі, а з допомогою мікроскопічних водоростей — дінофлагелятів, яких захищають, відлякуючи претендентів на поживу своїми отруйними мацаками. А водорості потребують світла — от поліпи й мусять селитися не глибше від 50 метрів, куди проникає сонячне проміння. Два види крихітних організмів, вміло поєднуючи інтереси один одного, і сьогодні творять рельєф нашої планети.

Окремо — про благородний корал: намисто з нього було гордістю українських дівчат. Баркарола «Пливе човен», варіації до якої написав Лисенко, де козаку радять не хвалитися кучерявим чубом, а його дівчині добрим намистом, має маловідоме продовження: намисто доведеться продавати, щоб викупити коханого, котрого «виголили в москалі». Такі прикраси колись коштували дуже дорого, бо їх привозили із Середземномор’я.

Чому благородний корал такий яскравий? А у його полипів скелет — не оболонка колонії, а її опора — мікроскопічні вапнякові голки знаходяться всередині. От істота й попереджає любителів скуштувати живність: «Не чіпай мене, бо я зіпсую тобі травлення». Будь-який корал не дуже квапиться рости, — а про благородного й казати годі: на один грам речовини його скелета трудиться півтори тисячі полипів упродовж цілого року, краплина по краплині... У даному випадку не точить камінь, а творить.

Дружба — над усе

Окрім тих, що плавають, і тих, чиє життя минає в численному товаристві, є й третій вид кишковопорожнинних тварин. Ці, як і полипи, сидять на місці, але — в гордій самотності: актинії, або морські анемони. Їх справді тривалий час мали за рослини: часом до метра заввишки, й до півметра в діаметрі на товстій ніжці. Однак «пелюстки» насправді мацаки, які оточують ненаситний рот, де щезають рачки та дрібні рибки, а «стебло», вигинаючись, перетягує хижака з місця на місце, хоч і дуже повільно.

В саду з такими анемонами людині належить триматися обережно, щоб не виринути на поверхню моря обпеченою. Та в актинії є ті, з ким вона охоче ділиться «військовою здобиччю». Це — рибки-клоуни: своїм яскравим забарвленням вони приваблюють хижаків, яких «здають» ненажерам, за те, що ті їх захищають своєю «хімічною зброєю». Не марно кажуть, що немає кращого друга як ворог твого ворога... А збоку подивитися — чисто, тобі метелики,що пурхають над квітами, сідаючи на пишні пелюстки.

Така взаємодопомога називається симбіозом. Хрестоматійним його зразком є співробітництво актинії з раком — самітником. Істота з ніжним тільцем й асиметричними кінцівками, він шукає собі якусь порожню мушлю, де оселяється, затикаючи дірки єдиною в нього розвиненою клешнею. Однак на морському дні багато риб, спроможних витягнути його з того схову, і самітник почувається безпечно лиш «під парасолькою» актинії. Щоправда, раку доводиться підгодовувати свою квартирантку і возити її на собі, зате ж переваг скільки. Обом вигідно!

Тут саме час згадати кілька слів про гіпотезу симбіогенезу: згідно з нею всі складні системи утворилися завдяки комбінації простіших, які вступали між собою в співдружність. Так, силові станції клітин — мітохондрії — були колись древніми бактеріями, які дихали киснем, а всілякі війки, джгутики, якими, зокрема, вистелене дно нашого кишкового тракту, — спірохетоподібними бактеріями. Питання хто від кого й хто з ким у науці лишається спірним, однак усе більше стає зрозумілим, що в нашій ДНК відбито інформаційний запис особливостей і амеби, і вольвокса, який «винайшов смерть» й інфузорії — пантофельки з її надзвичайним генетичним кодом. Хай там що, а приємно думати, що саме співробітництво між найрізноманітнішими природними формами й лежить в основі еволюційного розвитку нашого світу.

Стосунки між раком-самітником і актинією — ну просто казка, в яку було б важко повірити, коли б не численні спостереження. Річ у тім, що рак виростає, хатка стає для нього замісна, і він подається на пошуки іншої, куди обов’язково перетягує «старого друга». Але процес цей ризиковий: рака може хтось дорогою спожити і тоді звикла до свого фуражира актинія «осиротіє», а це їй «не подобається». Тому морська анемона «прагне» допомогти ракові розбудуватися, виділяючи особливу речовину. Мушлі, які утворюються завдяки спільній діяльності, м’які, ніби пергаментні, й золотавого кольору.

Звідки розум у людини, якщо його немає в природі? — так у своїх записних книжках ставив питання видатний фізик С. Вавілов. — Може, ми не знаємо, де шукати?

А може, прагнення привласнити собі монополію на розум породжене людським егоїзмом? Чи не є розм., що на кожному кроці проявляється в доцільності будови та поведінки базовою властивістю нашого світу? Що ж до людини, то вона далеко не завжди буває на рівні даних їй природою можливостей.

Перехід якості в кількість

Коли у Карла Ліннея спитали, чим йому як натуралісту цікавий черв’як, він відповів, непевно: «Життя таке коротке, а черв’як такий довгий...»

Мабуть, ця тварина сама собі здається задовгою, бо ж будучи розрубаною і через те скороченою, спокійнісінько відрощує втрачені частини. Ще далі йде мешканець морського дна біля островів Фіджі й Самоа палоло, котрий належить до родини поліхет. Коли ти затишно гребешся поміж водоростей, а вічність починає пред’являти тобі претензії щодо продовження поліхетячого роду, то можна розв’язати проблему по-філософськи, що палоло й робить. Він відриває задню, заповнену яйцями частину власного тіла, котра, сповнившись чуття власної місії, відрощує кінцівки, чутливі до світла клітини — аналоги очей і спливає на поверхню саме тоді, коли кінчається остання місячна чверть. Любителів узяти участь у святі відродження життя стільки, що вода стає драглистою, і місцеві жителі залюбки вичерпують ту масу, щоб приготувати з неї вишукані страви. Звідки палоло знає, коли треба приступати до шлюбної церемонії? На те в його ДНК є гени, які спрацьовують, немов дзвінок будильника... Це зрозуміло, але який механізм творення з частини цілого з особливостями, яких у дорослого палоло немає? Питання поки що лишається риторичним.

Ще цікавіші в цьому плані пласкі черви — такий собі шкірно-мускульний мішок, що дихає всім тілом, заповнений рихлою сполучною тканиною — паренхімою. Їх представники — план арії — хижаки: спіймавши жертву, вони сприскують її травним соком і вбирають її не ковтаючи.

Та коли саму планарію хтось захоче спожити, то ніби якийсь вибуховий пристрій приходить у дію всередині тварини, розносячи її тіло на шматки. Отетерілий нападник розгублюється перед двома десятками слизистих кім’яхів, а коли й хапає котрийсь, то лишаються інші й вони спокійнісінько відновлюють усе, що потрібно дорослому черву. Що більше небезпеки, то в морі більше планарій: чудовий винахід природи!

Вміння переводити якість у кількість рятує цих істот і тоді, коли доводиться подовгу голодувати. Їсти нічого — їдять самі себе, починаючи із статевих органів. Але ніколи не добираються до нервової системи, яка у них хоч у зачатковому стані, але — існує. Аби купка нервових клітин залишилась, а планарії будуть!

Щось у цьому є корисне й для нашої життєвої філософії — чи не так?