Хамовита претензійність

Куций розум хама винахідливий на пошук виправдання власній недолугості. Аргументи котрими він послуговуватиметься, вражатимуть розміром абсурду й безглуздості. На противагу їм, богобоязливі діти світла (маю на увазі наділених належними талантами патріотів) скромно рятуючись від морального й фізичного перевтомлення й вбивства власних нервових клітин, слухняно втілюючи в життя одну з порад Христа не сипати перед свинею перлів і бісеру, ухиляються від виснажливих і здебільше беззмістовних дискусій (чи то б пак малоконтрольованих в царині лексики словесних баталій).

Погоджуючись з наявністю логіки в діях свідомих власного призначення, водночас дозволю собі рішуче засудити таку поведінку. Сором’язливо-боягузливе уподібнення до страуса котрий в разі небезпеки ховає голову в пісок, свідчить про нашу слабкість, й жодним чином не врятує українське суспільство від всепоглинаючого наступу третьосортності й брутальної нівеляції відвічних та довічних вартостей. Дискредитуючо-дискримінуюча саме поняття культури брутальна примітивізація й профанація заповіджених Творцем, і впродовж довгого часу культивованих людством чеснот, є ганебною й водночас потребуючою всебічного поборення реальністю. Тож почуваючись зобов`язаним супроти минувших, нинішніх, й прийдешніх поколінь співплемінників, благаючи в Всевишнього сил не збочити з обраного шляху, берусь покласти й власну лепту в скарбничку захисту витвореного рідним народом світосприйняття.

Вкотре з сумом й болем доводиться констатувати, що задекларована на папері незалежність, жодним чином не наповнилась реальним змістом. Як і в часи брутальної окупації, обивателі (а їх в нашому суспільстві більше ніж достатньо), продовжують формувати власний світогляд під впливом безперешкодно гарцюючою нашими палестинами «продукцією» вчорашнього окупанта. Речі потрібно називати власними іменами. Мавпована з не найкращих західних зразків естрада (хтивий Кіркоров, розбещена Пугачова, аморальні «татушки» й решта «вічноп`яних), примітивна, позбавлена найелементарніших норм пристойності й виховуюча виключно садистські схильності кінопродукція («Бандитський Петербург», «Брат», «Бумер»), беззмістовні й безкінечні (запозичені з латиноамериканських) телесеріали, узаконююча нівеляцію гідності й колишні загарбання «патріотична (в дійсності шовіністична) лірика («Любе», Маша Распутіна), дегенеративні й сприяючі всебічній дебілізації КВНи й шоу, продовжують труїти душі ще так і не пізнавших смак реальної (а не цинічно-бутафорної) незалежності. Облишмо демагогічні, безглузді, недоречні, й шкідливі закиди про необхідність спочатку витворити щось власне, цивілізоване, й якісно вартісніше. Хам жодних правил не дотримується. Ставлячи йому перешкоди (в данім випадку існує потреба в цілковитому очищенні українського інформаційного простору від його присутності), ми узабезпечуємось від подальшого духовного й фізичного вимирання. Бажаючим дискутувати нагадаю, що зрівнювати в правах й можливостях насильника й жертву аморально й вкрай несправедливо.

Нинішні українські інтелектуали позбавлені змоги й можливості (як з об’єктивних причин, так і внаслідок занадто великої замкненості в власному колі) дієво впливати на формування свідомості загалом. Уникаючи «конфліктних ситуацій», вони на кожному кроці відхрещуються від націоналізму, й з піною на вустах переконують в пошані до «справжньої, а не масової російської культури». Не на той млин л’єте воду панове.

Віднедавна, неабиякої відомості в колах шанувальників необтяжливого для розуму чтива, набула писанина московського прозового борзописця Бориса Акуніна.

Вже не одне століття звавілонізована Московія з радістю сприймає в свої цупкі обійми безпринципних запроданців всих походжень, тож скаржитись на невизнання й непошану Акуніну геть не доречно. Тим паче що відразу після з’яви в світ його ідіотських «літературних проектів», в побудованій на фінських болотах «білокам’яній столиці» знайшлись зацікавлені в екранізації жодним чином не захоплюючих дух, але досить-таки претензійних на видовищність псевдоісторичних бойовиків щедрі «меценати». Шила в мішку не сховаєш. Справедливо покритикована й цілком заслужено облаяна російська історіографія, вже давно шукає шляхів й нагоди задля реабілітації. Писанина Акуніна виявилась більше ніж доречною. Шануючи принципи демократії й толеруючи багатовекторність світової політики, з скрипом в зубах погоджуюсь визнати за ним «право на власне трактування історії». Прикрість викликає інше. Окремі україномовні видання вгледіли в його писанині щось варте уваги, й заходились вихваляти, а подекуди навіть рекламувати «талановитого репрезентанта нової хвилі історично-детективного жанру». Ой-ля-ля! Невже редактори, журналісти, й критики україномовних видань настільки обмежені, що не вміють відрізнити ахінею від таланту? Сподіваюсь що ні. Сумні реалії свідчать, що більшість з них навіть не оскверняли себе переглядом й дослідженням традиційно низькоякісної московської писанини, а ті що наважились опублікувати йому дифірамби, виконували замовлення (а можливо і вказівки) геть не українських за складом й змістом (але таких що ганьблять Україну фактом функціонування на її теренах) рекламних підприємств.

Як правило, вартість художнього твору визначається цікавістю сюжету й формою викладення. В останньому Акунін дійсно засвідчив наявність певних ознак таланту. Не кожному нині вдається збагатити власну мову віджилими, але цілком доречними архаїзмами. Проте ця «родзинка» жодним чином не приховує суті літературного браку. Майже всі «шедеври» Акуніна починаються з «газетних вирізок», й після коротенького викладу суті якоїсь жахливо-кривавої події, складаються з цитувань листів окремих, або й переважної більшості героїв. Не вирізняються жодною оригінальністю й сюжети. Ба, навіть більше. Правоохоронцям в царині захисту інтелектуальної власності варто порівняти їх сюжетами кількох доволі знаменитих детективних вигадок західних авторів, й факт крадіжки не потребуватиме жодних спростувань.

Бакардійський принц Флорізель набув неабиякої відомості на теренах ще радянського простору з дешевенького, але за тогочасними стандартами «касового» фільму. Певно пригадуєте сюжет: спадкоємець престолу стає свідком спроби самогубства художника, й вмовлянням переконує його відмовитись від задуму. Згодом, не повідомивши власної ваги та крісла в суспільній ієрархії, долучається до членства клубу самогубців, й знешкоджує його жорстокого, підступного, й цинічного (проте водночас винахідливого й чомусь гидуючого кров’ю) чільника й ідеолога. Фінал традиційний для західного хепі-енду (щасливого кінця). Загартувавшись труднощами й негараздами (а як же без них), повернули зневіреним надію, а спонукаючого до гріховного переходу з життя в небуття справедливо покарали.

Сюжет й навіть події Акунінської «Коханки смерті» стовідсотково перегукуються з походеньками бакардійського принца. Спочатку декілька загадкових й водночас шокуючих громадкість самогубств (серед них й майстер пензля), (про них на перших сторінках волає преса), потім розчарована життям героїня отримавши відповідну рекомендацію долучається до членства специфічного клубу, в котрому також (як і в «справі Флорізеля») є власний таємничий обряд визначення «обранця смерті». Жодної оригінальності, й ані найменшого натяку на нову й свіжу думку. Невідомо звідки випюрнувший (й водночас всезнаючий) переможець кількох автоперегонів пан Благовольський (ну чим не принц?) руйнує наставлені для слабодухих тенета, виводить непоганого психологоа Дожа (чільника клубу) на чисту й прозору воду, й примушує членство змінити погляди на власне буття.

Позбавляючи самодурів й дурисвітів аргументів на користь випадкового збігу, дозволю собі ще одне порівняння. Буду безмежно вдячним шанувальникам детективно-пригодницького жанру в ігровому кіно, (реалії такі, що цей засіб мистецтва є суттєво активнішим чинником донесення до загалу інформації, аніж художня проза), коли пригадають придбану в «загниваючого Заходу» для радянського кінопрокату ще в 70-их рр.. минулого століття стрічку «Екіпаж до Сінгапуру». Нагадаю сюжет: все дійство відбувається на борту величезного пароплава. Принишклого серед пасажирів вбивцю шукає професійний й вже немолодий слідчий. Досвід й кмітливість дозволили йому звузити коло підозрюваних до кількох осіб. Зведені докупи підозрювані, не маючи на початку анінайменшої уяви про причину уваги до власних персон, з часом починають небезпідставно нервувати й навіть ворогувати, а несприятливі обставини примушують вбивцю вдатись до ще кількох актів насилля з трагічною кінцівкою. Напередодні прибуття до кінцевого порту мандрівки ( не без сторонньої допомоги звичайно) вбивцю таки знаходять й знешкоджують. Акунінський «Левіафан» ще один приклад безсоромної крадіжки. Геть всі його герої (комісар Гош, Ераст Фандорін, корабельний лікар Труффо, ба і навіть ряд салонних розмов) мають прототипів в щойно коротенько викладеній детективній екранізації. Вартим уваги є й такий факт: певно віддаючи данину «євразійському вибору Росії», Акунін в обох «романах» затесав й японських самураїв (Гендлі «Коханка смерті», й Аоно в «Левіафані»).

Вже чую істеричні голоси захисників Акунінського плагіату:

— Не морочте голову, це подобається читачеві.

Не лицемірте панове! Не читачеві, а штучно утримуваному вами в стані деградації плебсу. Содоміту теж подобається його ганебна схильність, але це жодним чином не свідчить на користь навіть думки про толерацію збочення. Тому й кличу шанувальників детективно-пригодницького жанру ухилятись від марної трати часу й псування смаку. Загальновідомо, що копія (навіть та, котра прагне якомога далі дистанціюватись від першоджерела) суттєво гірша від оригіналу.