Київський Афон

19 січня весь православний люд України святкував Водохрещення Господнє. Хтось ходив святити воду до Свято-Михайлівського храму, хтось до Києво-Печерської лаври. Історія виникнення цих святих для християн місць більш-менш відома. Але є в Києві одне місце, де не лише свято, а й звичайний день проходить якось незвичайно. Це Київський Афон, або Свято-Троїцький монастир (Китаєвська пустинь).

Київський Афон розташований у тихому районі Києва — Корчуватому. Якщо знати лісові стежини, то можна майже за годину дістатися до Голосієва. Монастир стоїть у надзвичайно мальовничій місцині. Навколо ліс, озера. Коли йдеш дорогою до монастиря, мимоволі зупиняєшся, щоб роздивитися споруду з усіх боків. Поглянути на ліс, пагорби, якими колись ходили наші предки.

Перші поселення у Корчуватому, Китаєво та Голосієві з’явилися ще в епоху міді-бронзи та раннього залізного віку — ІІІ–ІІ тис. до н.е. Пізніше — у V–VI ст. — виник союз слов’янських племен, одним з яких було плем’я полян. Саме тоді з’явилося поселення, яке поклало початок Києву. А союз став поштовхом до виникнення Київської Русі.

На пагорбі, який здіймається над Дніпром на 40 метрів, свого часу поляни-язичники збудували городище. Охоплювало воно досить велику територію — 2,22 га. Місце було так вдало вибрано, що й після того, як на наші землі прийшло християнство, городище продовжувало існувати. Побудоване воно було за всіма правилами військової та економічної стратегії. У городище вільно потрапляли купці, мандрівники. Але водночас воно мало можливість захистити себе завдяки фортифікаційним укріпленням. Важливу роль відігравала й природна складність рельєфу, який ділив поселення на п’ять осібних майданчиків. За таким самим принципом були побудовані форпости у давньому Вишгороді, Києві, сусідніх поселеннях. На південь від Китаєвського городища виник курганний могильник — понад 400 насипів. У них ховали і воїнів, і місцевих жителів. Нині на їхньому місці — ліси.

У ХIХ ст. в урочищі проводилися археологічні дослідження. У результаті було зроблено висновок про значну роль Китаєвського городища в історії Давньої Русі. З огляду на його географічне розташування — на перетині торгових шляхів, поруч з річкою на околиці Києва — багато істориків вважають, що на цьому місці стояла давньоруська фортеця Пересечін. Саме тут, згідно з літописом, 1154 року князі Ростислав і Святослав збирали війська для походу проти половців. Член Київського товариства охорони пам’яток А.Ертель відводив городищу в Китаєво роль саме того пункту, який названо у літопису «Куява» і зазвичай пов’язується з Києвом, який, за його версією, виник пізніше за Китаєво. Останнє, втративши внаслідок певних історичних причин своє значення, передало його Києву. Але все це ще не має достатніх підтверджень, адже історики й археологи не приділяють відповідної уваги Китаєво.

Біля підніжжя городища у VIII–IХ ст. виникло поселення-посад. Саме тут з часом — на початку ХVII ст. — виникне скит монахів.

А тепер розповімо, звідки пішла назва «Китаєвська». Тюркське за походженням слово «китай» буквально перекладається як «фортеця», «укріплення». Китаєвське городище, побудоване на високому пагорбі й укріплене фортифікаційними спорудами, було майже неприступним. Слово «китай» щодо нього могли вживати кочівники. З часом як топонім воно увійшло до словникового запасу місцевого населення.

З іншою версією, китами називали довгі жердини, якими огороджували поселення. Можливо, місцеве населення називало його «китаєвським» у значенні «огороджене китами».

Ще одне можливе походження топоніму зустрічається в «Опису Києва» Миколи Закревського. 1159 року князь Андрій-Китай Юрійович Боголюбський дав Києво-Печерському монастирю грамоту на ставропігію. Цим словом називали у ті часи монастирі, які підпорядковувалися безпосередньо синоду або патріарху. Грамота починалася словами: «Се аз великий князь Китай, нареченный во святом крещении Андрей Юрьевич…» Цей рядок опосередковано підтверджує легенду, згідно з якою місцевість Китаєво почала називатися так від прізвиська князя — Китай («фортеця»), яке було дано йому за воїнську доблесть.

Яка з цих версій правильна — з’ясовувати історикам та археологам. А ми йдемо далі сторінками історії Київського Афону. На початку свого існування це був комплекс печер. Історики схиляються до того, що з’явилися вони ще в дохристиянські часи і правили за житла першим поселенцям Китаєво. У XVII ст., коли Китаєвське городище було знищено внаслідок набігів татаро-монголів, біля підніжжя гори було збудовано новий лаврський скит. З’явилися дерев’яні келії та церква. Можливо, перебудовувалися й печери.

1771 року уряд Російської імперії своїм указом забороняє самітництво. Монахи повинні були жити тільки в монастирях. Це призвело до того, що майже сотню років печери пустували.

1857 року послушник Китаєвської пустині Іван Таранов випадково знайшов печеру на горі. Скрізь можна було побачити сліди перебування іноків. Саме Іван Таранов склав тоді перший топографічний план цих споруджень.

У каталозі печер міста Києва, що населяються людиною, складеному сучасним археологом Бобровським, печерний комплекс Китаєво датується Х–ХІІІ ст. Встановлено, що довжина головної (магістральної) вулиці лабіринтів становить приблизно 100 метрів. Висота коридорів у середньому дорівнює 1,7–1,9 метрів, ширина — 0,8–1,2 метрів. Розміри підземних келій мають довжину від двох до п’яти метрів, а ширину — два. В них були зроблені виступи для лежанок, ікон, свічок та лампад.

Упродовж 1989–1992 років у результаті археологічних розвідок було знайдено окремі невеличкі ділянки підземних галерей у тому ж пагорбі. Перша, завдовжки приблизно 7 метрів, розташовувалася за 15 метрів на північ від головного входу до печери. Друга, завдовжки близько 15 метрів, — на відстані 50 метрів на південний захід від основного печерного комплексу.

Була у печерах і підземна церква. На початку 90-х років, коли в Китаєво відбулися перші після багатьох років забуття богослужіння, церкву розчистили й освятили престол на честь преподобного старця/жінки Досифії.

Велика забудова Китаєвської пустині почалася 1716 року. Саме того року київським генерал-губернатором Д. Голіциним у пустині була збудована дерев’яна церква в ім’я преподобного Сергія Радонезького. 1757 року в Китаєвській пустині сталася пожежа. Згоріло багато келій і трапезна, постраждала й церква. Але вже наступного року вона відновила своє існування.

21 серпня 1763 року на місці вже досить старої Сергієвської церкви було закладено муровану церкву. Будівництво було закінчено через три роки. 28 травня 1767 року храм було освячено в ім’я Пресвятої Троїці. Цей храм стоїть на цьому місці дотепер.

Коли потрапляєш на територію сучасного Київського Афону, перше, що впадає в око, — сам Троїцький храм і нова дзвіниця, яка була побудована у 1990 роки. Якщо пройти трохи далі, можна побачити три захоронення — прп. Досифії, св. Феофіла та схіархімандрита Феофіла (Россохи). Навпроти захоронення останніх — церква Св. Дванадцяти Апостолів ХІХ ст. За храмом Пресвятої Троїці — будівлі недільної школи, братського корпусу. На території самого монастиря є кілька житлових будинків. Напевно, спадок радянського часу.

За будівлею братського корпусу є спуск до серії озер. Кожне з чотирьох озер відокремлене одне від одного насипами з містками, через які можна потрапити на протилежний бік. Один з містків веде до дерев’яної каплиці над входом до печер та печерної церкви — Собору Пресвятої Богородиці ХІХ — кінця ХХ ст.

Багато людей приїжджають до Китаєвської пустині задля того, щоб постояти біля могили преподобної старця/жінки Досифії. Чому її так називають? Тому що насправді старець Досифій був жінкою. Звали її Дарія Тяпкіна. Походила вона з досить заможного роду дворян з Рязанської губернії. У дворічному віці вона потрапляє до монастиря, у якому була її бабуся. Побачивши дівчинку, родичка відмовилася віддати дитину і попросила залишити її на кілька років. Майбутня монахиня залишалася з бабусею до 9 років. Повернувшись до батьківського дому, Дарія не відчувала тієї радості від мирського життя, яку відчували її сестри. Батьки намагалися прив’язати дівчину до звичайного, нецерковного життя, насильно видавши доньку заміж. Але Дарія втекла з дому. Вона дісталася до монастиря, де була її бабуся, але через те, що їй було лише 16 років і жодних документів вона не мала, її не прийняли до монахинь. Щоб батьки не змогли її впізнати, Дарія стрижеться під хлопця і вже як чоловік вирушає до Троїцько-Сергієвої лаври. У постригу їй було відмовлено, але дозволили залишиться послушником. Через три роки до лаври приїхали її батьки разом з молодшою Даріїною сестрою. Та впізнала у хлопці, який запалював свічки, свою сестру, про що й розповіла батькам. Почувши розмову батьків з ієромонахом, дівчина вирішує втекти з монастиря.

Видаючи себе за селянина-втікача, Досифія (Дарія Тяпкіна) звернулася до архімандрита Лаври Іларіона Негребецького з проханням про постриг. Але тоді до монастирів було заборонено брати селян-втікачів. Однак Іларіон Негребецький, поспілкувавшись із селянином, вирішив допомогти йому, направивши до Китаєвської пустині.

Прийшовши до Китаєвської пустині, Дарія Тяпкіна сама вирила собі келію подалі від інших монахів, які жили усамітнено. Харчувалась вона лише хлібом та водою, які приносив монах з обителі. Зі своєї келії Досифія майже не виходила, ніхто ніколи не бачив її обличчя. Мирян, які проходили до неї, вона приймала лише тільки через маленьке віконце. Поступово про самітника знало вже досить багато людей.

1744 року до затворниці приїхала сама імператриця Єлизавета Петрівна. Вона стала винятком — її було прийнято в келії. Розмова була довгою. Але про що — ніхто не знає.

За кілька днів до своєї смерті затворниця вийшла зі своєї келії і, спираючись на палицю, пішла до всіх братів. Вона просила прощення та прощалася з ними. Наступного ранку її учень Феофан знайшов Досифію у келії. Вона стояла на колінах перед іконами. В руці її була затиснута записка: «Тело мое приготовлено к напутствованию вечной жизни; молю вас, братия, не касаясь, предать его обычному погребению». Похоронили Досифію біля північної стіни Свято-Троїцької церкви.

Ось таке духовне місце є в Києві. Радимо всім відвідати його. Бодай задля того, аби відпочити від міської суєти.

Фото автора