Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Світло давніх богів

Значна частка читацької пошти припадає на листи, підписані Божедаром, Сварожичем, Інаром та іншими явно прибраними іменами. Їх носії дивуються, чому я ніяк не зрозумію, що мені необхідно стати пропагандистом Рідної Української віри: адже тільки повернувшись до духовних витоків наш народ зуміє побудувати сильну заможну державу.

На підсилення своїх аргументів автори листів кладуть до конвертів відбитки статей з якихось маргінесних видань — як правило, ті ж самі, бо ця інформація обертається в дуже вузькому колі.

А проте, комусь ця тема болить, тож обминати її не варто.

І мовив пророк

Рідну українську віру, або ж скорочено рун віру, заснував наш співвітчизник Лев Силенко, розпочавши влітку 1964 року видавати у Вінніпезі журнал «Рідна віра» накладом 950 примірників. «Є рідна мова, є рідна хата, є рідна школа, але досі ніхто і ніде не сказав, не написав, що в українців є рідна віра. Це тому, що в українців віри чужі, принесені з Римської імперії, з Азії», — цитуємо Лева Силенка за статтею особи, що підписалась ось так: «Професор Світослава Лисенко, Голова Священної Ради в справах Вищого Духовного Училища ОСІДУ Рун віри, Світлий трисутар рунмама».

Хай нас вибачать читачі, але що ці звання означають, ми не знаємо. Не відаємо також, у якому виданні побачила світ стаття рунмами Світослави Лисенко «Учителю, добре, що ви є». Тим часом саме цю вирізку я за п’ять років одержую вже втретє: отже, славослов’я на адресу пророка — основний аргумент рунвірівців, на жаль, давній як саме язицтво. А ось і другий: «Читаю в пресі «солодкі» статті про різних християнських спасителів, дивлюся відповідні телепередачі і дивуюся. Весь світ визнав облудність християнської релігії, а в нас і далі затуманюють голови нашим українським людям цією химерією», — пише Божедар.

Аби якось прояснити ситуацію, відкриваємо одну з фундаментальних енциклопедій «Народи і релігії світу» на склад «ру» й читаємо: «Румунська православна церква». РУНвіри немає! Може, цій течії приділено увагу там, де йдеться про язичество? Теж ні. Зате маємо «японську православну церкву».

Схоже, не так уже й розчарувався світ у християнстві, коли приділяє стільки уваги всім його аспектам... А «принесену з Римської імперії віру» сповідують не тільки українці, а й французи, шведи, англійці — коротко кажучи, переважна більшість європейського населення. На інших континентах теж: в Америці, наприклад, християн 711 мільйонів. Невже на цей факт ніхто не звернув увагу пана Силенка, якщо він не схотів бачити очевидного? І якщо саме «чужа віра» прищепила, як пише інший наш читач, українцям комплекс меншовартості, то чому від нього не страждають, наприклад, норвежці, у яких теж колись було верховне божество того ж рангу, що й наш Дажбог — творець і володар світу, батько богів і покровитель воїнів Один? Цей образ лишився в сагах, але ж ніхто не збирається будувати на його честь святилища. Час приніс інші уявлення про надприродні сили.

Пророк каже: «Неморально від рідної релігії відрікатись і поклонятись іноземним святощам», — цитуємо Світославу Лисенко.

Від чого ж ми відмовилися, що собою являла віра наших пращурів, які жили тисячоліття тому? Вдамося до незаперечного авторитету — Миколи Костомарова. «Слав’яни, попри видиме багатобожжя, визнавали одного бога, отця природи..., — пише він, посилаючись на численних дослідників. — Проте слов’янське поняття про божество — зовсім не пантеїзм. Бог, або прабог, як називає його Коллар, не сам утворив світ, не розпорошився в своїх творіннях, а тільки випустив із себе духів, які населяють матерію і служать такими собі посередниками між мертвою масою і началом, яке все оживляє, а й своєю природою від бога відмітного». І далі: «Найближчим до бога витіканням є світло, а тому за уважного розгляду ми знайдемо, що найістотніша частина язичества слов’янського належить до світлопоклоніння. У слов’ян побутувало вірування, що істота світла являлася на землі й втілювалася в людському роді. Колись царював на землі Сварог (найвища істота, батько світла), навчив людину ковальського мистецтва й шлюбних зв’язків, потім царював син його Дажбог, єже називається сонце (Іп.літ.,5)».

Отже, по суті, маємо священну тріаду: отець, син і животворний дух, втілений у світлі. Чи ж варто дивуватися, що християнство пустило коріння на слов’янських землях?

Віра й держава

Об’єктом нападок рунвірівців є князь Володимир, котрий в «обмін на візантійську царівну ловко накинув українському населенню чужу віру, чим і зрадив його», — це вже цитуємо Світовида. За таким твердженням — брак елементарного розуміння рушійних механізмів історії, бо процеси такого масштабу ніколи не бувають наслідком свавілля однієї особи. Християнською була й Аскольдова Русь за сто років до того, як із Дніпрових круч скинули бога грому й блискавки Перуна. На якийсь час язичество брало реванш, однак урешті сталося те, чого не могло не статися з великим «островом багатобожжя», оточеним християнським морем. Йшлося про об’єднання етнічно різномасних племен у державну структуру, до чого язичество за природою своєю не схильне. Та наймогутніша в Європі імперія, про яку люблять розводитися рунвірівці, звершилася не завдяки язичеству, а всупереч йому, і друге хрещення Русі було продиктоване необхідністю добитись її європейського визнання насамперед з боку дуже впливової тоді Візантії. Цей процес добре дослідили наші науковці, відтак процитуємо уривок з «Вибраних творів» Михайла Брайчевського: «Один з важливих заходів, здійснених Володимиром з метою посилення центральної влади київського князя, було запровадження християнства як державної релігії на Русі (до того це була арена жорстоких міжусобиць між трьома синами Святослава, котрий зрікся християнства, — Н. О.) як державної релігії на Русі. Християнство поширювалося на Русі й раніше (зокрема, як відомо, бабка Володимира Ольга була християнкою), однак офіційною релігією лишалося язичництво. Однією з характерних рис останнього була територіальна розчленованість: на Русі не існувало єдиного спільного для всіх пантеону богів; кожна область поклонялась своїм, місцевим богам. У зв’язку з цим сепаратистські тенденції в окремих районах набирали часто-густо релігійного забарвлення, як боротьба за автономію культу своїх «племінних» богів. Релігійні реформи Володимира мали на меті вибити ідеологічну зброю з рук супротивників сильної влади київського князя.

Першою, невдалою, спробою в цьому напрямку було запровадження в Києві єдиного язичницького пантеону під зверхністю бога блискавки Перуна, який, разом з тим, був і дружинним богом. Цей пантеон повинен був об’єднати в собі всіх головних місцевих богів і забезпечити єдиний для всієї Русі культ.

Спроба, однак, зазнала невдачі: язичництво як релігія первіснообщинного ладу вже вичерпало себе і аж ніяк не відповідало тим реальним історичним умовам, які склалися на Русі в Х ст.».

У тому й причина того, що сталося: Перунового ідола довелося скидати в Дніпро, як скидають прем’єр-міністра, що не справився з обов’язками державотворця, без цього Київська Русь, якою ми так пишаємося, просто не могла здійснитися.

На нашій землі християнство ввібрало народну обрядовість із її опертям на явища довкілля: зимовий спокій з поворотом Сонця на весну — Різдво; пробудження природи, боротьба світлого начала (Сварог, Дажбог, Свентовид, Радегаст) із темним (Чорнобог); смерть носія світла як проміжний етап цієї боротьби, після чого настає воскресіння — Великдень, літні грища на честь розповні сонячної активності (Ярило, Лада) — Зелена неділя, П’ятидесятниця: осінні свята, пов’язані зі збором урожаю — Спас, яблучний і медовий, Покрова, перша й друга. Останнє — улюблене козацьке свято, започатковане ще в Аскольдовій Русі, що стала ядром Київської.

Вчення Лева Силенка з його твердженням, що «Дажбог Єдиносущий і Всюдисущий, і тому він не потребує амбасадорів (менших, більших богів і демібогів). Крім Дажбога, немає бога», — аж ніяк не є відродженням рідної тисячоліття тому віри, бо вона була значно глибша й філософічніша. Як і світогляд інших європейських народів, що прийшли до християнства, будучи до нього готовими, бо сформували в колективній свідомості уявлення про животворне начало, боротьбу світла й темряви, добра й зла, смерті й воскресіння. То був природний процес духовного дозрівання людства, без його завершення спроби «зверху» запровадити єдинобожжя зазнавали нищівної поразки, як це сталося в Єгипті в епоху геніального фараона Ехнатона.

Картаючи український народ за зречення «рідної віри» тисячоліття тому, Лев Силенко водночас неприховано претендує на апологетику віри нової. Ось як про це пише Світослава Лисенко у вже згадуваній статті «Учитель, добре, що ви є»: «Лев Силенко звістив нову релігію не тільки в Україні, а й у всьому Європейському континенті. Він збагачує духовність Європи новим розумінням Бога, досі на планеті нашій незнанім».

А в такій позиції чаїться небезпека для нинішнього українського державотворення.

«Овації у резервації»

Костомаров та й інші дослідники вписують вірування слов’ян у процес світоглядного поступу людства. Україна, земля якої знаходиться в центрі Європи, без інших народів неможлива! Та й не тільки Україна — ізоляція згубна для будь-якого етносу. Навіть схильні до цього китайці давно перестали будувати свою Велику стіну — і в прямому, і в переносному розумінні цього слова.

А Лев Силенко з його закликом через тисячоліття виправити допущену колись «помилку» вириває нашу державу із світової спільноти, пробує перетворити її на великий «хутір», де пануватимуть доморощені пророки. У політичному аспекті прийняття християнства колись стало завершенням державотворчих процесів, які розвивалися десятиліттями. Чим обернулася б для України відмова від нього?

Бальдр, що вмирав під зиму й воскресав навесні, чи Один — батько всіх богів — свого часу були персонами рідної віри для скандинавів — як Аполлон чи Зевс для греків. Та чи стоїть питання повернення до них у протестантській Норвегії чи православній Греції? Хай на­віть до когось проголошеного «єдиносущим» замість цілого пантео­ну... Уявити таке неможливо! Що ж відкрив Лев Силенко для «цілої Європи» (а чому не Америки, де розпочав свою діяльність)? Які цін­ності переосмислив? Невже пані Світослава сподівається, що разом з його послідовниками народи, котрі залишили на шляху світогляд­ного поступу власних кумирів, почнуть молитися українському Дажбогу, і таким чином світ прийде до «спільного знаменника»?

«Силенковий шлях спасенний тому, що в ньому немає забобонів, шаманських навіювань, темної містики. Немає того, що тримало Людство тисячоліття у тьмі неуцтва» (підкреслення наше), — пише Світослава Лисенко. На це можна відповісти лише «бородатим» анек­дотом про пані, котра, дізнавшись, що Париж знаходиться за дві ти­сячі кілометрів від їхнього містечка, вхопилася за голову:

— Ох, яка глушина! Там, мабуть, люди в звіриних шкурах ходять...

На жаль, маємо перед собою типовий зразок хуторянського мис­лення, або, як писала Ліна Костенко, «овацій у резервації». Такі тенденції утверджувати не можна.

А що ж пропонує Лев Силенко, здійснюючи переоцінку духовних ва­ртостей, які за тисячоліття виробило людство? Отут маємо другу небезпеку для України. Бо, окрім прописних істин «Вдосконалюй розум, душу і тіло» чи «Люби родичів своїх» в рунвірівському вченні є положення «Не люби ворогів народу твого». Або ж: «Там, де не ллється кров за волю, не­має волі». Це нам знайоме — чи не так? Нагадує сталінські часи з їх переслідуваннями «ворогів народу», жертвами яких стали мільйони невинних людей, бо тоді теж творилася «нова ідеологія», і належало винищити всіх, хто їй опирався. Хто ж «вороги народу» у даному ви­падку? Та, мабуть, ті, хто «поклоняється чужоземним поняттям бога» й не виховує «дітей своїх у дусі рідної віри...» Стосовно пошани до ду­ховності предків, до якої закликає Лев Силенко, то насамперед він і показує зразок занадто вільного з нею поводження. Але на те він «Пророк», «Оригінальний талант Душі й Розуму», «Геній Світлого Ду­ху», «потомок Заратустри і Будди», щоб йому було все дозволено. На­віть розтлумачувати «правильну любов» як «ненависть і ощадність».

Оце вже справді «відкриття»! Ще й вельми «слизьке» для українців, котрі, як відомо, мають схильність «чубитися» на порожньому місці за принципом «Бий своїх, щоб чужі боялись». І хоч Лев Силенко активно задекларовує толерантність до інших релігій як прояв істинної сили, та його послідовники щонайменше реалізують цю настанову, лаючи християнство висловами, часто далекими від «парламентських». Чо­го вартий привезений з-за кордону трактат Володимира Бульби «Ісус Христос — гомосексуаліст», яким «ощасливило» світ рунвірівське середовище: назва промовляє сама за себе — чи не так?

Причиною розп’яття Ісуса Христа, на думку пана Бульби, були рев­нощі Понтія Пілата, котрий закохався в Іуду, а основний «аргумент» на доказ цієї гіпотези такий: чому в Новому Завіті не засуджено гомо­сексуалізм? Вбивча логіка! Якщо послуговуватися нею, то можна зробити багато «сенсаційних відкриттів». Наприклад, що древні ет­руски знали бездротовий зв’язок, бо в їхніх гробницях не виявлено телефонних апаратів, або що давньогрецька поетеса Сапфо працю­вала на комп’ютері, бо по ній не лишилося друкованих на машинці текстів, і тому подібне. Та заповідь «не чини перелюбу» є лапідарним застереженням від будь-яких статевих зловживань, як і старозавітна легенда про Содом і Гоморру.

Хоч би як ставилися рунвірівці до християнства, та вони не можуть не визнати, що воно сприяло об’єднанню різноликих племен у могутню державу Київську Русь й принесло на українську землю масову писемність (підкреслюємо — масову, бо існування докирилиці ми не заперечуємо): якщо Україна свого часу була однією з найосвіченіших країн Європи, то це завдяки церковно-парафіяльним школам. Наша історія немислима без Запорозької Січі, ідеологія якої спиралася на християнські цінності, та й вся історія України, най­більш досліджена, розвивалася під знаком хреста. Реальне лише те, що здійснилось, і дітися від цього нікуди. Минувшину переписати неможливо. Закон нашого світу, де вектор часу спрямований в майбутнє, а з минулим можна зустрітися лиш на пісенному «калиновому мості», не дозволить перегнати суспільну енергію назад на тисячоліття. А тому рунвірівцям одне можна порадити: панове, моліться кому хочете, називайте себе як завгодно. Та про одне не забувайте — норми людської культури, щоб усім нам не було соромно, бо ж до однієї сім’ї належимо. Не беріть на озброєння методи доісторичного язичника, котрий, обмастивши олією власного дерев’яного божка, плював у бік ка­пища сусіднього племені. То недостойно єси для нашого сучасника. Салмону Рушді, котрий не зовсім поштиво відгукнувся про заснов­ника мусульманства Магомета, довелося довго шукати п’ятого кута в чотиримірному земному просторі. Якщо на християнській землі спокійно поширюється те, що виходить із рунвірівського сере­дови­ща, то лиш тому, що Ісус Христос навчив нас благодіяти ворогам і молитися за хулителів. Врахуйте це.

Наталя Околітенко
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com