Філософія морського дна

Цей світ паралельним не назвеш: життєдіяльність його мешканців забезпечується енергією органіки, що вивільняється в процесі їх окислення... вони дихають. Але кисень розчинений у воді, яка має пружність, відтак вони менше залежать від земного тяжіння, а тому — інші.

Тут простір розподілено чіткіш, аніж у нашому світі: тварини, які пасивно ширяють у товщі води, називаються планктонами; ті, що рухаються активно, належить до нектону; те, що сидить на дні, а також по ньому повзає чи дибуляє — бентос.

Озброєна аквалангом людина, котра сягнула того ярусу, зазнає просто-таки непереборного бажання туди повернутися. По-перше, вона там чує кроки часу, який здолав мільярдоліття, по-друге, їй починає здаватися, що вона от-от осягне якусь глибинну мудрість, на суші недоступну.

Слава сміливцям!

1953 р. американець Стенлі Тейлер дослідив грибокоподібні шаристі нарости, які й тепер утворюються на мілководдях Австралії, деяким з них 3,5 мільярда років. Їх будують колонії синьо-зелених водоростей — чи не найдавніших мешканців землі, що оформилися в самостійний організм. У них навіть чітко вираженого ядра немає, де б зберігався генетичний апарат, але вони чудово почуваються і в наш час і, судячи з «цвітіння» штучних морів, їм і надмірності науково-технічного прогресу йдуть на користь. Ціанобактерії — так ще їх називають — піонери життя в кризі Арктиці чи Антарктиди. Вони навіть шерсть білого ведмедя примудряються позеленити, що незрідка можна побачити і в зоопарку.

Колись ці крихітки здійснили найграндіознішу революцію на нашій планеті. Найперші бактерії, найімовірніше, добували енергію «зброджуючи» органіку, при цьому виділялися метан, сірководень, аміак: такі види існують і тепер, але процес цей малоперспективний, бо дуже затратний, та й органіки для повноцінного розвитку життя не вистачає. І от дехто з них навчився брати енергію від сонячного променя, її ж не бракуватиме, доки не згасне наше світло. Побічним продуктом стали цукри, «сировиною» для яких є вуглекислий газ і вода.

То був дуже ризиковий крок: адже кисень, який при цьому виділявся, небезпечний для живих клітин, і міг на пні винищити плем’я сміливців. Але ціанобактерії зуміли й це здолати, відкривши безмежне поле для еволюційного розвитку, бо пустили матерію нашого світу «по колу». Фотосинтез, процес утворення органічних речовин з вуглекислого газу й води, є основою всього розмаїття життєвих форм, і здійснюється він у таємній лабораторії зеленого пігменту — хлорафіла. У сучасних високоорганізованих рослин він зібраний у «мішечки» хлоропластів, які своєю будовою дуже нагадують бактерії. Завдяки цьому «прориву крізь невідомість» небезпечне для життя стало йому необхідним. Не обійшлося й без жертв: організмам, яким не вдалося пристосуватися до насиченої киснем атмосфери (аероби) або ж сховатися від нього туди, де його немає (анаероби), довелося вимерти.

«Горло» сонячного променя, крізь яке «пропускається» життя, могло б виявитися занадто «вузьким» саме з причин широти спектру, бо ультрафіолетова його частина рве зв’язки органічних молекул. Протобіонти, стародавні організми — просто не змогли б вийти на сушу, коли б отруєння атмосфери киснем не дало поштовх альтернативному процес. У верхніх її шарах молекули цього газу (О₂) під дією космічного випромінювання перетворюються на озон (О₃), що екранує біосферу від потужностей відкритого Космосу. Отак і виникли сприятливі умови для розвитку світу, який ми нині маємо.

І які ж філософські зерна може винести людина з дна водойми, де осіли на прохолодну ніч синьо-зелені водорості, щоб вранці, піднявшись вгору, зайнятися своїм прадавнім ділом — продукуванням живлющого кисню? О, їх дуже багато. По-перше, коли якесь діло заходить у глухий кут, то треба шукати альтернативу; по-друге, коли пошук увінчався успіхом, необхідно... знов подбати про альтернативу, щоб супроти тебе не почало працювати те, що пішло на користь; по-третє, ніщо не повинно пропадати, якщо ти хочеш, щоб події у твоєму світі були передбачуваними: відходи твого виробництва можуть становити для когось особливу цінність; по-четверте... Слава сміливцям! — ось що по-четверте. Навіть коли це синьо-зелені водорості, які від самих витоків життя лишають свої автографи на нашій планеті, відлічуючи мільйоноліття, як дерево відлічує роки свого життя кільцями на стовбурі.

Хто ми? Звідки родом і куди йдемо?

Мільйонів так 600 років тому на дні океану жили дуже цікаві тварини, які не претендували один на одного як можливу здобич. Досить великого розміру — до метра, однак лиш кілька міліметрів завтовшки, вони були схожі на матраци, подушки, млинці, ковдри, «простьобані» численними дірочками. Ані тобі хижаків, ані жертв — чим не Рай, де олень відпочиває поряд лева? Та щось у цьому проекті не спрацювало, й так звана едиакарська фауна вимерла, нікому не передавши своєї миролюбності. Зате червоподібні істоти, що смиренно гребалися біля підошв, якими представники едіакарської фауни кріпилися до грунту, захопили світ і розпочали «гонку озброєнь» — нарощування щелеп, панцерів, отруйних речовин, які дають змогу успішно нападати й захищатися. А що у потойбіччя, як відомо, не забереш нічого, то все це провапноване, профосфатоване чи ороговіле добро формувало рельєф нашої планети. Найпершими архітекторами тут стали губки, які й нині інтригують аквалангістів своєю вишуканістю.

Це не рослини. Чули про паранауку, парапсихологію? Префікс «пара» означає «біля». Так от, губки — це паратварини. У губок немає ані органів, ані тканин. А що є? Щось таке як скелет — точніше його елементи, кремнеземні, або вапнякові — спікули. Вони й забезпечують цим істотам форму, та ще й яку! Келихи, віяла, вази, різні дрібнички, в які художники вкладають стільки хисту, щоб прикрасити ними життя... Тільки ж хто ними милується на дні морському?

Скелет може бути й роговим, як у туалетної губки. З прадавніх часів люди використовували її для миття й різних інтимних потреб, тому стародавні греки та римляни це слово мали за не дуже пристойне. А ідіому «тягнути бодягу» чули? Це вже про прісноводну губку, якою обростають різні предмети, що опиняються під водою. Вона озброєна голками, що подразнюють нервові закінчення в шкірі, а тому споконвіків правила за сучасні гірчичники. Саме губкам озеро Байкал зобов’язане своєю дивовижною чистотою та прозорістю. Ці істоти можуть утворювати великі колонії, зростаючись поміж собою, розмножуються по-всякому, та найчастіше поділом.

Простота їх будови підкреслює властивість нашого світу, яку можна назвати основоположною, бо вона проявляється навіть на рівні неживої природи. Якщо губку розтерти й процідити крізь сито, то замість однієї чималенької паратварини утвориться сотня-друга зовсім дрібних, які навряд чи завважать зміни в своєму існуванні. Та коли розтерти й перемішати дві губки різних видів, то клітини кожної з них «пізнають» тільки своїх, і тільки з ними з’єднаються, «прагнучи» якомога точніше відновитися.

Пам’ять закладена в усі явища нашого світу, з неї й починається життя на всіх рівнях його організації, і ми ще не раз переконаємося в тому, що той, хто не знає минулого, не гідний свого майбутнього. Примітивна губка не може відповісти на всі три одвічні філософські питання: хто ми? чиї діти? куди йдемо? Але на перше — може. Тому й дожила як вид до наших днів.

Можливо, тут треба шукати таємницю зникнення з лиця планети едіакарської фауни?

Всі вітри попутні

Коли хочуть принизити людину, то кажуть: «У неї в мозку одна звивина, яка переходить у кишку». Істот, які підпадають під другу половину цієї фрази, в природі аж 10 тисяч видів. Якщо «кишка» тримається одного місця, то вона називається поліпом, якщо тяжіє до мандрів — то це медуза.

Характерна ознака типу кишковопорожнинних — кропивні клітини в зосереджених біля рота мацаках. Страшна зброя, що одразу ж паралізує жертву. Відтак детективне оповідання А. Конан-Дойла «Лев’яча грива», де причиною загадкової смерті плавця є медуза ціанея, має під собою наукову основу.

Однак під ніжною парасолею цього хижака знаходить прихисток багатьох мальків, зокрема тріски, доки надійно «стануть на плавці». Та як, бува, безцеремонно поводиться риб’яча молодь зі своїм опікуном! Відкушують від нього шматочки, а коли надходить час прощатися, то можуть і цілком його спожити. Подібне й серед людей трапляється. Чи не так!

Медузи — носії багатьох цікавих інженерних ідей. Їхня напівпрозорість робить їх малопомітними у воді, а тому дає змогу доростати до солідних розмірів. Так, гігантська арктична медуза понад два метри в діаметрі, а її мацаки тягнуться на 32 — 35 метрів. Спробуй у них не заплутатися!

Є така приказка: «Для того, хто не знає куди плисти, жоден вітер не буде попутним». Медузі абсолютно байдуже, куди рухатися, тим часом для деяких її видів всі вітри попутні. Так, трикутне вітрило велелли спроможне розташуватися на тілі тварини в двох дзеркально-симетричних положеннях — залежно від того, по який бік екватора плавають ці істоти. Адже там дмуть постійні вітри, створюючи дві протилежні течії — одна північна, а інша — південна. Дуже надійний транспорт, яким охоче користуються летючі риби (наші козаки їх називали бурунами), відкладаючи на вітрильник велелли свою ікру, й різні дрібні крабики.

Ці тварини спроможні вдаватися й до «сучасніших» способів пересування. Досить велика чорноморська медуза коренерот, зокрема, здатна «стартувати» як ракета, виштовхуючи зі свого купола воду. А яке чарівне видовище являє собою фізалія, яку ще називають «португальським військовим корабликом»! Цілі армади цих «суденець» маневрують біля берегів, часом різко змінюючи напрямок руху завдяки гребеню на своєму «вітрилі» — повітряному пухирі блакитного або червоного кольору. Це дає змогу «кораблику» плисти під гострим кутом до вітру й навіть різко обертатися супроти нього. То вже не окрема істота, а колонія, яку живлять поліпи, вони ж дбають і про те, щоб фізалячий рід не перевівся.

Чи живуть медузи на дні океанів, де панує вічний морок? Ще й скільки їх там! Деякі й на медуз не схожі, бо вкрай повільні у русі. Та не дуже й розженешся під багатотонною товщею води. То як же там ці хижаки полюють?

А виявляється, глибокодонні медузи яскраво спалахують, й дрібні рачки спливаються на те світло, як у нас комахи злітаються на світло лампи, а за ними й істоти, що живляться рачками. Медузі одне лишається — діставати мацаками найласішу здобич та відправляти до рота. Чисто тобі «вечеря при свічках»!

Отож хоч це й «кишка», ще й запаяна з одного боку, та мозкових звивин вона не потребує: природа не пожаліла для неї ані своїх ідей, ані способів їх технічної реалізації.

(Далі буде.)