Теологія як наука

Не такий як належить

Перша половина ХІІІ століття. Відшуміли хрестові походи, лишивши по собі тяжке розчарування («не Божа то, а сатанинська затія»), однак пошуки лицарського ідеалу не припиняються: по замках мандрівні трубадури й мінезингери розповідають про подвиги короля Артура та благородного Зігфріда. Старше покоління, розповідаючи про свою звитягу, закликає нащадків перевершити їх.

У такій атмосфері в маєтку графа Ландольфа, що в Італії, неподалік міста Аквіна, підростає восьмеро синів, і, звичайно ж, їм належить з раннього дитинства всіляко вправлятися в утвердженні лицарських чеснот. Їхній батько брав участь у громадянській війні, яка привела до влади германського короля Фрідріха II, їхня мати — благородна дама Теодора — відзначалася честолюбством і мріяла про церемонію вручення всім дітям переможного меча. Семеро обіцяли виправдити її надії, а з восьмим що робити?

Дуже, як на свій вік, великий, товстий, сильний та надто слухняний і тихий, він категорично ігнорує всі турніри й ладний з ранку й до вечора сидіти у найглухішому куточку саду, поглинутий якимись думками. Звісно, йому треба обрати шлях служіння Богові.

У п’ять років того, хто пізніше називатиметься Томою Аквінським, посилають навчатися в монастир бенедиктинців у Монте-Кассіно. Однак Фрідріх II громить святу обитель, і Тома повертається до батьківського дому, згодом продовжуючи навчання в Неаполітанському університеті. Час згладжує колишні пристрасті: монастир у Монте-Кассіно відроджується, і Тома, виходець з благородного роду, має там стати абатом. І тут юнак заявляє, що він уже прийняв постриг у новоствореному монастирі домініканського ордену, який проголосив бідність за ідеал людського життя. Оце вже ні! Багатий, оточений славою лицарський рід — і такі наміри? Обурена сім’я звертається до Папи Римського, щоб той закликав до послуху їхнього нащадка, однак усі зусилля владоможців розбиваються об мовчазну непохитність Томи. За сприяння генерала ордену Іоанна Тевтонського молодий монах їде до Паризького університету, щоб осягнути всі премудрості католицької науки. Дорогою, неподалік Риму, на мандрівника нападають «розбійники», хапають Тому, зв’язують і, заткнувши йому рота, кудись везуть. Очунявся бідолаха в... батьківському замку. З’ясувалося: то постаралися брати, на той час браві вояки імператорської армії в Ломбардії. Хай неслухняний тиждень-другий посидить замкненим у башті — тоді одумається! Та минає місяць за місяцем, а гора з кісток та м’язів і не збирається проситися на волю. Понад те, він задоволений своїм життям як ніколи, бо ж нарешті дістав спокій, про який мріяв. І брати, що вже пізнали смак життєвих утіх, вдаються до радикального засобу. Вони приводять у кімнату відлюдника напрочуд вродливу куртизанку: навіть коли упертюх і не піддасться спокусі, то як монах буде скомпрометований. І тут Тома проявляє свою вдачу. З диким ревом хапає він з каміна палаюче поліно і, крутячи ним, скрізь розсипаючи іскри, репетує, що спалить замок, спалить усіх, хто сміє йому докучати. Коли перелякана дівка тікає, він б’є тим поліном — майже цілим деревом — об двері й, накресливши ним хрест, заспокоюється. У нього не було потреби вмертвляти плоть, як у інших монахів,— спокус для нього просто не існувало. Окрім напруженої роботи думки, Тому нічого не цікавило.

«Я знаю...»

Після випадку з куртизанкою благородне сімейство змирилося з тим, що «в роду не без виродка», й Тому відпускають до Парижа, якого він дістається 1245 року. Там він слухає лекції професора з Кельна, якого згодом назвуть Альбертом Великим, і вони справляють на нього надзвичайне враження. Молодий філософ приймає виклик своєї епохи. Річ у тім, що для когось хрестові походи були засобом для здобуття слави та багатства, а для когось — знань. Європа відкриває для себе високорозвинену арабську цивілізацію, і це змушує її мислителів сумніватися в церковних догмах, які раніш здавалися непохитними. Самої віри стає мало — потрібні аргументи, які утримали б людину біля Бога, нові підходи до теології. Разом з Альбертом Великим Тома організовує в Кельні теологічний центр, навколо якого збираються численні шукачі істини. Незграбному, мовчазному Томі в тому середовищі дають не дуже поштиве прізвисько — Сицилійський Бик.

— Нічого! — каже на те Альберт Великий. — Коли цей Бик подасть голос, то, слухаючи його, затихне цілий світ. 1252 року Тома повертається до Парижа, де, здобувши всі вчені ступені, викладає теологію, водночас працюючи над філософськими творами. Сам Папа Римський Урбан IV залучає його до полеміки поміж послідовниками різних доктрин: не будучи багатослівним, мислитель просто «вбиває» опонентів добре виваженими аргументами, які неможливо спростувати. Поступово він набуває великої популярності, і його починають запрошувати до двору короля Людовика IX. Тома сприймає таку честь як велику рахубу на свою голову, але домініканське керівництво вимагає, щоб він не уникав світських обов’язків.

І от чоловіка, що на дві голови вивищується над загалом, ледь не попід руки притягують на пишну учту. Незмінно люб’язний, він, проте, на всі запитання відповідає «так» чи «ні», відтак до нього невдовзі втрачають інтерес, і монах дістає можливість віддатися улюбленому заняттю — роздумам. І раптом дубовий стіл затріщав, посуд підстрибнув від удару його кулака:

— Я знаю, як спростувати маніхейців!

Людовика IX недарма називали Святим: він був дуже толерантною людиною. Замість розгніватися, підкликав свого секретаря й наказав йому записати все, що гостеві спало на думку. Безперечно, він знайшов вирішальні аргументи для боротьби з прибічниками давньої єресі.

Янгольський лікар

Окрім епізоду з куртизанкою, це був другий випад філософа, який можна назвати грубим. Ніколи Тома, якого з огляду на місце, де народився, почали називати Аквінським, нікого не засудив, не перервав у запалі суперечки, ні перед ким не показав переваг свого блискучого розуму, нікого не зневажив. Він не робив різниці між високородним аристократом і простолюдином і ніколи не шкодував часу на те, щоб докладно відповісти навіть на безглузді запитання. Він умів говорити на рівні свідомості кожного, саме тим його твори на багато століть визначили розвиток суспільної думки. Його нayкові прозріння сягнули далеко: так, дослідники вакууму люблять цитувати його визначення того «нічого», в якому перебуває «все», щоб проявитися. Варто зауважити, що закони нашого світу забороняють розвиток складного з простого, але не забороняють творення чогось з нічого...

Тома Аквінський листувався з багатьма людьми — і завжди був щирим. Якось його спитали, чи правда, що імена праведників написано на скрижалі в раю.

— Гадаю, це не так, — спокійно відповів він. — Але від такої думки шкоди не буде.

Була в цього філософа таємна пристрасть, якої він трохи соромився — писав вірші. Переважну більшість їх втрачено, але його «Меса Христу» засвідчує, що й тут він був великим майстром.

Літературний і науковий спадок Томи Аквінського дуже великий, та найбільше відомі його п’ять доказів Божого буття, засновані на осягненні Всевишнього через вивчення його творінь. Ось вони: якщо в світі все рухається, то має бути Першоджерело того руху; якщо все причинно зумовлене, то має бути Першопричина того; якщо всі явища виникають і гинуть — і через необхідність, і випадково — то насправді має існувати якась абсолютна необхідність; якщо в світі є досконалі предмети, то за тим — абсолютна досконалість; якщо все навколо нас прагне найкращого свідомо чи інстинктивно, то це тому, що існує керівне начало світу. А світ — це ієрархічна система з чотирьох ступенів: нежива природа, світ рослин і тварин, з якого виростає світ людей, які не вмирають разом з тілом, бо кожен наділений неповторною душею, і їй судилося безсмертя.

Оце відчуття людської неповторності, безмежної поваги до кожного і є, мабуть, найцінніше з того, що Тома Аквінський заповів наступним поколінням. Ще — пошук синтезу віри й думки, єднання релігії й науки як найдосконаліший шлях до Бога. Протиставлення першого другому нічого доброго не приносило ані церкві, ані науці.

Останні роки свого життя Тома Аквінський провів на Батьківщині — в Неаполі, де викладав теологію і працював над своїми філософськими творами. Він мав узяти участь у соборі, який Папа Григорій X збирав у Кельні. Дорогою заїхав до сестри яку дуже любив, і його несподівано спіткав серцевий напад. Трохи оклигавши, перебрався до місцевого монастиря, але там йому стало гірше. Священик, котрий сповідував його, сказав, що цей чоловік за своє сорокавосьмилітнє життя нагрішив не більше, аніж п’ятирічна дитина.

Помер великий філософ 7 березня 1274 року. Після смерті його почали називати янголом, або ж «янгольським лікарем». 1323 року Тома Аквінський був прилучений до лику святих.