ПУЛЬСАЦІЯ КОСМОСУ

В електричці я звернулася до старшої жінки, що їхала з київського базару, із запитанням, якої, судячи із нинішньої Покрови, слід чекати зими. І почула у відповідь, що все змінилося, бо людина втрутилася в природу, відтак у погоді ладу не буде. «Ну коли білий світ бачив таке, як оце тепер?» Справді так?

Суниці в лютому

Людське життя коротке, й ми схильні перебільшувати те, що випадає на наш вік. Та коли звернутися до історичних джерел...

Існує легенда про те, що Божа кара наздогнала Іродіаду, яка зажадала собі голови Іоанна Хрестителя. Переходячи через Йордан, вона провалилася, дві крижини стисли їй шию, й легковажна дівчина «танцювала» у воді, аж поки і їй відірвало голову. Чи могло бути таке з огляду на кліматичні умови південних частин кулі. Могло!

859 року Келівізій констатував: «Адріатське море так замерзло, що у Венецію пішки приходити можна». А 992 року жителі нашої кліматичної зони могли милуватися... «північним сяйвом на Різдво Христове».

У лютому 1280 року можна було збирати в лісі суницю. А 1489 — «влітку за татарами воїни пішли по сліду на великому снігу й знищили їх».

Отож про «велику зиму». 1782 року сніг на українській землі лежав до червня, згадував Тарас Шевченко.

Чи можливе в кліматичних явищах нашої планети таке щось, аби можна було сказати: «Такого світ не знав»? Мабуть, ні.

А посухи? 1060 року тюрки-кочівники загинули від безводдя, а 1224 року пожежі були такі, що звірі заходили в міста, втративши орієнтир, а очманілі від диму птахи падали на землю. Колишній первісний степ, як ствержує В. Докучаєв, — це природна гігроскопічна подушка, спалахнути він міг, тільки до краю висохши.

Сильні дощі, горобині ночі? 1151 року, як свідчать Ніконіанський і Лаврентіївський літописи, злива розігнала ворогів. Повені? Скільки завгодно. «Мерзле в Петрівку»? Було. Каміння з неба? Й таке траплялося.

Чи можна в цьому хаосі явищ, звичайних і незвичайних, виділити якусь закономірність? Спробуємо, проаналізувавши нині відомі гіпотези.

Завинило світило?

Ще 1741 року Г.Крафт у книжці «Справжній і докладний опис Крижаного дому» — того самого Крижаного дому, про який ідеться у відомому історичному романі І.Лажеч­никова, — зробив спробу осмислити періодичність настання суворих зим у Євразії. Виявилося, вони повторюються через тридцять років.

У 90-х роках ХVІІІ століття австрійський професор Е. Брікнер на величезному історичному матеріалі дослідив циклічність опадів у Європі і дійшов висновку, що мінімум їх протягом трьох століть повторювався тричі у кожні сто років, до того ж майже в ті самі десятиліття.

Американський кліматолог Л.Клейтон склав карти розподілу на Землі джерел підвищення й зниження температури, підвищення й падіння тиску, збільшення й зменшення опадів протягом 11 років. Водночас він побачив досить правильну, хоча й складну кореляцію між підвищенням і падінням сонячної активності.

Англійський кліматолог Брукс встано­вив одинадцятирічній хід озера Вікторія, тісний зв’язок між числом Вольфа — основним показником сонячної актив­ності — і кількістю гроз.

Радянські вчені Є.Федоров і В.Візе, а також американець Г. Вокер дійшли висновку, що при збільшенні сонячної активності на територіях, де народжу­ються циклони, тиск падає — отже, цик­лон посилюється.

Окрім того, існує досить чітко вира­жений кліматичний період 20—23 ро­ки — можливо, кратний подвійному со­нячному циклу. Він впливає на цирку­ляцію атмосфери й кількість опадів. Ці­каво, що в середині 11-літнього циклу помічають дрібніші й менш стабільні: трьох-, п’яти— й семилітні цикли. І справ­ді, є народна прикмета, що гриби особливо щедро родять раз на три роки, по роках коливаються вилови ри­би, врожаї певних культур — чи не є це виявом коротких циклів?

Здогад про те, що повинні існу­вати цикли вищого порядку, аніж 11- чи 22-річні, висловив ще М.Боголєпов, звернувши увагу на прогалини в пра­вильному чергуванні посух наприкінці X, XI, XIII, XIV, п.п. XVIII століть. Одна з таких хвиль — «віковий» цикл, тривалістю 80—90 років, вираже­ний навіть яскравіше, ніж 11 -річний.

Наприкінці 50-х — початку 60-х років минулого століття геофізики спостерігали «великий максимум»: вершина 11-річного циклу збіглася з віковим. Тоді було немало підстав дивуватися погодним примхам. 1957 року вулиці Ташкента засипав сніг, сніжна буря нуртувала в Батумі. Тоді ж над Москвою прошуміла небезпечна злива. 1961 року в середній смузі зими фактично не було, зате вкрилося кригою озеро Балатон, а в Римі замерзли фонтани. Усього ж під час «великого максимуму» сталося 110 метеорологічних катастроф: нормою вважається 40.

Вікові цикли позначаються на ступені льодовитості арктичних морів (11-річні також) і Північної Атлантики, коливанні рівня річок і морів, світового океану, пульсації Гольфстріму тощо. До нас дійшли арабські літописи, де розпові­дається, що в першій чверті XIV сто­ліття Каспій почав заливати гробницю шейха Західа, але за кілька десятиліть «завдяки святості шейха» вода відсту­пила...

Втім, про «життя» Каспійського моря варто поговорити докладніше.

Волзька Атлантида

Про могутнє Хозарське царство з йо­го пишною столицею Ітіль, що панува­ло на нижній Волзі, відомо багато. До нас дійшли тексти військових догово­рів, торгових угод, лист хозарського царя Іосифа до іспанського сановника Абдурахмана III — Хосдаї ібн Шаф-рата (X століття), багато інших писем­них пам’яток і... жодної археологічної. Це так дивувало, що деякі вчені почали сумніватися в самому існуванні великого Хозарського царства, вважаю­чи його маленькою державою, що па­разитувала на торгових шляхах. Також не було зро­зуміло, чому до початку X століття руси не чіпали Хозарію і не заходили в Каспійське море; на Чор­ному, Середземному і Північному мо­рях вони з’явилися на сто років ра­ніше.

Кочові народи жили в основному за рахунок природи й були з нею тісно пов’язані. За історією їхнього розквіту й занепаду можна більш-менш досто­вірно відновити природні умови мину­лих епох. Було складено хронологічну таблицю, і з неї постали кліматич­ні періоди — кожний тривав по кіль­ка століть. Археолога Л.Гумільова це наштовхнуло на думку, що відповідь на хозарську загадку можна знайти не в історії чи археології, а... в кліматоло­гії. Великий кліматичний цикл, що зіграв фатальну роль у долі кочових народів, міг мати такий вигляд: активність сонця ма­ла — і над Середземним та Чорним морями, північним Кавказом і Казахстаном нуртують циклони, у Тянь-Шані, Алтаї випадають щедрі дощі. Але знижується рівень води у Балхаші й Аральському морі, мілішає Каспій, який живиться водами Волги. На півночі залягає вічна мерзлота, в лісовій смузі клімат різко континентальний. Такі умови оптимальні для розвитку виробничих сил євразійського континенту. З’являються могутні племена й народи.

Аж ось сонячна активність посилюється — циклони зміщуються до Франції, Німеччини, середньої Росії й Сибіру. Степи починають сохнути, зате через надмір вологи заболочуються ліси, в середній смузі настають теплі, з відлигами, зими й неврожайні літа. Каспій переповнюється водою і починає заливати навколишні землі. Активність ще вища — і циклони панують над Білим та Карським морями, а степ перетворюється на пустелю, де під розпеченим небом бовваніють руїни покинутих міст. На півночі відступає мерзлота, міліють озера, і в заболочену тундру приходить голод. Каспій вступає в береги.

Отже, сліди хозарської культури треба шукати в річищі Волги. Л.Гумільов з маленькою експедицією дослідив кілька пагорбів, які ніколи не заливала вода, і знайшов там, як і сподівався, хозарські поховання та чимало матеріальних залишків колишньої культури. Так було знайдено Волзьку Атлантиду. Вод­ночас це стало побічним підтверджен­ням існування великих кліматичних цик­лів.

Отож із зміною природних умов хозари потрапили у тяжке становище. З півдня наступала морська вода й до середини X століття залила дві третини їхнього царства, з півночі, з висихаю­чих степів, нападали кочівники, до­веде­ні до відчаю голодом і безводдям. Тим часом руські човни через Волгу, рівень якої піднявся, почали проходити в Каспій, і князь Святослав нищівним ударом довершив долю колись могут­ньої держави. Вцілілі після війни з русами хозари звернулися по допомогу до Хорезму і, прийнявши іслам, оста­точно втратили державність. Найближ­чими нащадками цього народу, як вва­жають вчені, є астраханські татари.

Багатовіковий кліматичний цикл зі­грав трагічну роль у житті ще одного народу — гуннів. У IV—II ст. до н.е., коли рівень Каспію був низький, а прилегла до моря зона діставала до­сить вологи, стародавні історики із за­хоп­лен­ням описували незліченні гуннські стада. Але з II ст. н.е., ко­ли змістилися циклони, цей народ на кілька віків занепав, щоб потім з’я­витися на світовій арені уже під іме­нем грізних гуннів і спустошити Єв­ропу.

Легенди і знахідки

А.Шнітников виявив існування сонячного (а звідси й кліматичного) циклу тривалістю 1800 років.

Він надто тривалий як на людське жит­тя, але його роль в історії нашої пла­нети не менша, ніж роль кількасотлітнього циклу в історії стародавніх на­родів. Він визначив сучасний рельєф Землі.

Є.Максимов у численних експедиці­ях вивчав кари — заглиблення в тих місцях, де зупинилися льодовики, й мо­рени — кам’яні щити, які крига штов­хала перед собою. Це своєрідні часові позначки. За даними Максимова, мо­рени утворювалися через кожні 1850 років — отже, маємо вияв ритму, вста­новленого А.Шнітни­ко­вим.

Рухаючись униз, льодовики зробили одинадцять зупинок і стільки ж, рухаю­чись вгору. Не важко підрахувати, скіль­ки тривало кожне зледеніння: 1850х22=40 700 років.

Але це число — не що інше як період коливання нахилу екліптики (кут, який утворює площина екватора з пло­щиною земної орбіти). Як показали роз­рахунки сербського вченого М. Міланковича, нахил екліптики змінюється від 22° до 24,5° приблизно за 40 700 років. І відповідно на Землі змінюється клі­мат.

Виходячи з цих міркувань, Є.Макси­мов запропонував оригінальну гіпотезу. Згідно з нею, вся різноманітність ди­наміки древніх покривних і гірських льодовиків пояснюється поєднанням двох ритмів — 40 700 і 1850. Поштов­хом до зледеніння стає похолодання, спричинене зміною нахилу екліптики.

Але в межах макропроцесу діє ритм 1850, примушуючи льодовики то від­ступати під впливом потепління, то на­ступати внаслідок похолодання. Така суперечлива природа ритму 1850 поки що не має пояснення.

Наказ із космосу

Кажучи про кліматичні й інші при­родні ритми, вчені здебільшого поси­лаються на активність нашого світила, його уривчастий подих. Але ж Сонце — попри його виняткову роль для нашої планети — в глибинах Всесвіту лише рядова зірка, «жовтий карлик» за кла­сифікацією астрономів. Логіка підказує, що в ритмі його життя має виявлятися пульсація цілої Галактики. І справді, ознаки звичних для Землі ритмів — 11-літнього й 22-літнього — помічено в цілій низці космічних явищ: частоті падіння метеоритів, появі комет, спала­хах змінних зірок.

Ритми 1800 і 40 700 відбилися на формуванні сучасного земного ландшафту. А чи не позначилися вони й на інших космічних тілах, чи не відклалися десь їх мітки, як відкладаються земні цикли на стовбурах дерев?

Нині більшість астрономів погоджу­ються, що кільця Сатурна утворені гі­гантськими вулканічними викидами з поверхні цієї планети. А діяльність вул­канів також підлягає космічним рит­мам.

Виходячи з цього, Є.Максимов уважно придивився до розкішного вбрання Сатурна: в його кільцях — чо­тири чітко виражені світлі смуги, а Зем­ля пережила чотири зледеніння. Про­міжки між ними нерівномірні — най­більше часу минуло між першим і дру­гим. Саме між першою і другою світ­лими смугами Сатурна найбільша від­даль — так звана щілина Кассіні. Збіг? Можливо. Але все ж таки погодьмося, що і події плейстоцену на Землі, і кільця Сатурна є відбитками ритму 40 700, і пошукаймо на кільцях ритм 1800. Світла смужка, яка може відпові­дати четвертому зледенінню, ділиться на сім маленьких, ледь розділених по­темніннями. І саме стільки разів зупи­нялися льодовики (чотири зупинки ще попереду, адже останнє зледеніння ще не закінчилося). Знову збіг чи вже вияв якоїсь закономірності?

Але й цикл 40 700 — не найбільший. Дані палеонтології показують, що існує 300-тисячорічний період, навіть такий, який триває мільйони років.

...Уявіть собі величезну алмазну го­ру. Раз на рік до неї прилітає пташка поточити свій дзьоб. Коли вона його геть чисто сточить, мине одна секунда вічності.

Так змальовує стародавня притча час, яким вимірюється існування Всесвіту. Коли ж припустити, що відтоді, як утво­рилася Земля, минула одна доба, то людина існує на ній якусь частку хви­лини.

І все ж таки ми вдивляємося у Всесвіт, не боячись масштабів його простору й часу. Щоб знати. Щоб бачити напе­ред. Прогнозувати.

Наталя Околітенко