З ВІРОЮ У ВІДНОВЛЕННЯ БОЖОГО ОБРАЗУ В ЛЮДИНІ

«…Тому, хто вірує, все можливе!» (Єв. від Марка 9:23)

3 грудня цього року виповнюється 285 років від дня народження фундатора української філософії Нового часу Григорія Савича Сковороди. Народився український Сократ у козацькій родині в с.Чорнухи, Лубенського полку на Полтавщині.

Зіставлення ідей Сковороди з проблематикою новітньої постмодерністської філософії, породженою появою і поширенням в кінці ХХ — на початку ХХІ ст. таких феноменів, як постмодерне християнство, постcекуляризм і постгуманізм, розкриває нові глибини і невичерпні потенції духовного передбачення видатного українця. Трагічне світосприйняття сучасних європейських і північноамериканських інтелектуалів, їх глибоке невдоволення застарілими, традиційними формами християнства породжують в них пристрасне бажання позбутися вірувань своїх предків, що супроводжується незрозумілим почуттям провини, буцімто саме вони власноруч вбили Бога, в Котрого більше не можуть вірити, проте відсутності Котрого також не можуть зносити. Представники новітньої теології М.Тейлор і Дж.Мілбенк стверджують, що деконструкція не є відкриттям постмодерністів, а вже давно притаманна іудейсько-християнській релігійності. Біблійні образи і символи осмислюються в творах М.Бланшо, Ж.Деріди, Е.Левінаса, Ж.-Л.Маріона та інших відомих інтелектуалів. Зокрема, М.Бла­ншо в останньому розділі праці «Відсутність книги» (The Absence of the Book) називає Біблію прототипом усіх книг, і священних, і мирських. В 1995 р. американське Товариство вивчення Біблії і культури опублікувало дослідження під назвою «Постмодерна Біблія» (The Postmodern Bible), в якому йдеться про визначний вплив, що здійснює Біблія на європейську й американську літературу і візуальні види мистецтв.

Якщо дотримуватись твердження Ж.-Ф. Ліотара, що постмодерн не доба, а стиль мислення, то манеру філософувань Сковороди цілком можна віднести до такої, що містить певні зерна постмодерну. Варто пригадати і висловлювання відомого американського прагматика Р.Рорті, що у філософській інтерпретації цікавим постає не її істинність, а те, чи є вона цінною для культури і чи сприяє розвитку людства. Суспільний успіх певних ідей чи міфологій демонструє духовний і екзистенційний стан усіх тих, для кого ці ідеї чи міфологеми утворюють деяку сотерологічну парадигму. В цьому сенсі філософські інтерпретації Сковороди «працюють» — і тому історично вони істинні. Сковорода і належить до вельми вузького кола філософів, які намагалися черпати свої теоретичні знання не винятково з книжок, а насамперед з глибин самого життя і проповідували розкріпачення ініціативної «фаустівської» людини від культурно-цивілізаційних обмежень, вимагаючи не свободи для гедоністичного дозвілля, а свободи для ризикованої творчості в усіх царинах життєдіяльності. Так, Сковорода вважав, що в ідеалі в такій особистості «зовнішня» і «внутрішня» людина повинні досягнути гармонійної єдності, а філософія зі сфери абстрактного розмірковування перетворитися на спосіб впорядковування життєвого досвіду.

Тривалий час представники академічної філософії зверхньо трактували його праці як своєрідну поетику. Наприклад, В.Ф.Ерн в праці «Гр.С.Ско­ворода. Жизнь и учение» (1912) з піднесенням і натхненням характеризував творчість вітчизняного Сократа як задушевне, проникливе й ніжне оспівування життя, в якому воно постає немов би живою людською істотою. Таке ставлення до філософування Сковороди виникло через те, що він зумів органічно поєднати філософію і художньо-міфологічну образність, виступивши водночас як митець, що міркує філософічно й філософ, що створює насичені поетичністю афористичні приповідки. Тому той, хто надумав би спростувати ідеї Сковороди (як це намагався зробити, наприклад, Г.Г.Шпет), перш за все, повинен був би спростувати життя, з якого український мислитель черпав свою філософію. Вся його творча діяльність була викликана прагненням зрозуміти життя. Щодо впливу творчості Сковороди на вітчизняну духовну культуру, то доцільно нагадати наступне зауваження Ерна, що багато істотних думок, які згодом у різноманітних варіантах повторювалися вітчизняними мислителями, вперше яскраво й виразно були сформульовані Сковородою. До сказаного Ерном варто додати, що ідеї Сковороди перегукуються й з новітніми концепціями постмодернізму, такими, як номадизм, теорія симулякрів, безпідставної основи та ін.

Для філософських текстів Сковороди властиве широке використання біблійних символів і алегорій, а також переосмислення в одному дискурсі міфічних і біблійних образів. Він зазначає, що для того, хто не має твердої віри, Слово Боже залишається незрозумілим, і що саме віра є тим ключем, котрим відмикаються двері до раю. Для мислителя пізнання і розуміння обумовлені вірою, тому що «буття невидимості» відкривається виключно через віру. Віра освітлює шлях, прямуючи яким людина наближається до Бога. Сковорода писав: «Віра риє і рухає гори. Ось світильник шляхів твоїх, новий язик!». Він постійно підкреслює фундаментальне значення Святого Письма для пізнання світу, самого себе і для спасіння, а також потребу кожної людини самотужки вивчати Біблію. Біблія цікавила його, перш за все, як спосіб, за допомогою якого людина може пізнати свої власні думки і закони, що скеровують її життєві орієнтації. Він намагався шляхом ґрунтовного вивчення Біблії відшукати сенс всього існуючого на засадах українського національного Духа.

Ствердження неперехідного значення Святого Письма для спасіння знаходимо у таких словах філософа: «Біблія є новий мир і люд божий, земля живих, країна й царство любові, нагірний Єрусалим» Про благодать як ще одну неодмінну передумову спасіння йдеться в «Симфонії, названій книга Асхань, про пізнання самого себе» (1769-1770). Спираючись на слова пророка Ісайї про те, що людина не здатна виправдатись власними ділами чи зусиллями (Ісайя 59:5-6), Сковорода наголошує, що «чаша спасіння в силах правиці» Ісуса, в його благодаті, котра є цілком незалежною від справ людських. Важливе місце у творчій спадщині Сковороди посідає ідея «сродної праці». Поняття спорідненої праці у сковородинських текстах означало, що людина покликана жити не за ницими пристрастями і штучно створеними правилами та приписами, а за велінням власного серця, що є джерелом духовності і внутрішньої свободи кожної людини як «мікрокосму».

Істотні відхилення Сковороди від тогочасного, офіційного православ’я врешті решт коштували йому кар’єри викладача православного колегіуму, і він був змушений стати мандрівним філософом.

У ставленні до філософії і філософів Сковорода дотримується поглядів близьких до античного кінізму. Йому імпонував образ Діогена Синодського, про якого він неодноразово згадує у своїх творах. На запитання Харківського генерал-губернатора Д.А.Норова: що являє собою філософія, Сковорода, за свідченням М.І.Ковалинського, відповів так: «Філософія, або любов до мудрості, спрямовує все коло справ своїх на той кінець, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, світлість думкам, як голові всього. Коли дух у людині веселий, думки спокійні, серце мирне, то все світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія». У розмові з іншим Харківським губернатором Є.О.Щербініним філософ так визначає поняття Всевишнього: «Бог є Бог життя, або любові». Згідно зі Сковородою для людини сам факт життя у світі має сакральний сенс, бо вона живе у світі створеному надприродною істотою і сама є образом і подобою макрокосму — мікрокосмом. Є внутрішній, невидимий, сакральний простір і є зовнішній, видимий простір, котрий не має певної тривкої структури, а отже й жодного духовного значення. Коли божественне проявляється яким-небудь чином, виникає не тільки прорив в однорідності простору; за цих умов відбувається з’явлення абсолютної реальності, що протистоїть нереальності безмежного оточуючого простору. Ця маніфестація божественного і створює внутрішній світ в онтологічному смислі.

З листування Сковороди та спогадів про нього його сучасників відомо, що мандрівний філософ у своїх повчальних бесідах радикально суперечив тогочасним «велемудрим книжникам-наставникам» і сформованим офіційною освітою унормованим, сталим поглядам на світ та способи його пізнання. Цим мислитель збуджував у слухачів і читачів боротьбу думок, а інколи й бурхливе обурення. Традиційно вважалось, що досягти розуміння будь-чого можна шляхом зведення невідомого до відомого. Сковорода стверджував цілком протилежне — невідоме нічого спільного не має з відомим, яке, своєю чергою, не таке вже й відоме, як гадають люди, котрі визнають реальним існування лише тих речей чи явищ, які можна «обмацати своїми плотськими руками і що бовваніють у тлінних їх очах». За Сковородою істинне знання позбавлене очевидної основи, бо буття духа є невидимим. Отже, пізнати його можна лише шляхом зведення видимого до невидимого, відомого до невідомого, яке відкривається винятково oculi mentis — очам розуму. Поняттям, протилежним матеріальному буттю, у Сковороди виступає «друге духовне серце», що являє собою «безодню» ширшу і глибшу за «всі води і небеса». Таке «серце» обіймає і утримує все, його ж не вміщує ніщо. У філософа одне бажання — сміливо крокувати у невідоме, шукати «істинне начало без начала» на шляху, вказаному ще Аврааму самим Богом. Куди він дістанеться на цьому шляху, чи знайде тривкий берег або затишний притулок — ці питання втратили для нього значення.

Сковорода вважав, що джерелом філософії є дерево життя, а не дерево пізнання. Тому дерево пізнання не повинно заглушувати дерево життя. Потребою, яка викликала до життя філософію, на його думку, є потреба зрозуміти життя. Та чи інша філософська доктрина спростовується чи виправдовується не іншою спекулятивною системою, а винятково самим життям. Сковорода писав, що знання не виправдовує буття, воно саме повинно отримати від буття своє виправдання. У зв’язку з цим справжня філософія життя доступна лише тій людині, в котрій творча особистість актора і митця не доповнює мислителя, а панує над інтелектом. Адже добре відомо, що в своїх творах художники часто наперед передбачають зміни, що відбуваються значно пізніше — інколи через одне чи два покоління — в різних сферах духовності. Відомі висловлювання Сковороди про те, що одним з виразів філософії є музика, а життя подібне до театру, в якому кожна людина грає певну роль. Оцінка акторської гри глядачем залежить не від знатності втіленої в ролі персони, а від того, чи вдалим і якісним є виконання своєї ролі актором. На думку мислителя, успіх акторської гри залежить насамперед від того, чи «сродну» своєму покликанню роль грає на сцені світу цього конкретний виконавець.

У текстах Сковороди знаходимо розмежування вченості й мудрості. У спогадах М.І.Ковалинського зокрема йдеться про повчання філософа стосовно читання Біблії, в яких Сковорода закликав пам’ятати, що Святе Письмо — не наука хімія, а книга, яка вчить святості і духовної премудрості. В «Книзі про читання Святого Письма, названій Жінка Лотова» мислитель виразно наголошує, що «мудрість відрізняється від вченості». Порівнюючи пізнання зі споживанням їжі, Сковорода зазначає, що вчений споживає багато і нерозбірливо різноманітну інформацію, в той час як мудрець або філософ споживає знання з почуттями смаку і міри, вирізняючи серед них ті, що оздоровлюють серце. Головне знання полягає у премудрості Божій, що відкривається через віру. Воно протистоїть облудному спекулятивному знанню, яке Сковорода характеризує як суєтне.

Пізнання в собі «внутрішньої, невидимої» людини Сковорода вважав провідною передумовою переходу від облудливої позірності до віри, що відкриває реальність «буття невидимого» й істинного щастя, що знаходиться «всередині нас». «Слухай себе» — багаторазово закликають дійові особи сковородинських діалогів. У трактаті «Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе» мислитель наголошує, що від глибини самопізнання залежать людські здоров’я і освіта: «Отут-то й дізнаєтесь, що Господь живе всередині вас. І тому обіцяє, що згубою винищиться Хамово плем’я». Все це пов’язано з одним й тим самим основним прагненням: вийти за межі накинутих зовні смислів і отримати загублену значущість і блаженство «початкового світу до гріхопадіння», в результаті чого відродити надію на відкриття нового творчого способу буття у світі.

Ці та інші ідеї були заново відтворені й розвинені сучасними представниками постмодернізму — Ф.Гваттарі, Ж.Дельозом, Ю.Кристевою, Р.Рорті, М.Фуко та ін. Так, Рорті і Деріда одностайно стверджують, що філософія повинна перестати вважати себе наукою, покликаною відкрити чи відшукати фундаментальні veritates aeterae (вічні істини) поза людською свідомістю.

Оригінальними є і характеристики тих умов, які, на думку Сковороди, сприяють становленню справжнього філософа та здійсненню його покликання. Насамперед філософ повинен усамітнитись, бути незалежним від будь-яких прихильностей можновладців, уникати чиновних знайомств, почуватися мандрівником і прибульцем, котрий ніде не має постійного житла, забезпечивши спокій духа безпристрасністю і відмовою від суєтних справ. Усамітнення сприяє філософським роздумам, незалежним від усяких примусів та накинутих зовні настанов. Філософ не повинен бути легковірним, а обережно і вдумливо осмислювати кожне поняття перш ніж давати йому місце у своєму серці. Зв’язок розуму з внутрішнім світом філософа та його зв’язок із зовнішнім світом мають перебувати у гармонії. Філософ у своїх зовнішніх діях повинен більше зважати на свою внутрішню свободу, ніж на зовнішні обставини. Такі якості, як апатія, атараксія, відчуженість, холодність спричиняють незграбність, вайлуватість і заздалегідь прирікають філософа на тупцювання на одному місці. Домосід і філософ — несумісні поняття. Філософією слід займатися природним кочівникам, або за термінологією постмодернізму — номадам. Філософ має бути готовий до того, що він ніколи не вийде з лабіринту. Сковорода усвідомлював, що пошуки у плутанині життя аріаднової нитки надреальних цінностей замість живої Аріадни перетворюють філософію на своєрідний інте­лек­туальний лабіринт, на гру, в якій зрячий удає з себе сліпого. Загальна тональність творчості Сковороди — це трагедія мислячої особистості, для якої очевидно, що лабіринт життя символізує позірну аполлонійну впорядкованість діонісійного хаосу, а його відображення у філософських системах — не що інше, як марне намагання з часів Сократа раціоналізувати ірраціональне.

Сковорода намагається відмовитись від усіх шаблонів і норм, висвітлювати істину блискавкою інтуїтивного об’явлення, не підпорядковуючись функціональному утилітаризму, висловити невимовні таємниці життя. Якщо існує почуття реальності, то повинно відповідно існувати і почуття можливості. Звільнитися від умовностей і жити та творити за законами можливості, долаючи потворний зовнішній світ, підносячись над ним і виходячи в інший стан — провідна передумова для поєднання філософії і життя у Сковороди. Філософ намагається підстерегти і відобразити ті одкровення почуттів і розворушення думки, осягнути які можна не абстрактно у формі понять, а винятково у мерехтливому миготінні одиничного випадку. Мислитель прагне утримати і зберегти миттєвості екзальтації почуттів, стану збентеженості від пізнаного і витворити з них взірці для життя. Тут йдеться про ірраціональний досвід у житті, про недоступність певних феноменів органам чуття і раціональному мисленню. Адогматичне мислення надає особливого значення унікальним, неповторним, незрозумілим, завжди ворогуючим з поясненням миттєвостям. Таким чином, справа філософів полягає не в розв’язанні наукових проблем, а у оволодінні мистецтвом зображувати життя в усій його таємничій проблематичності.

Для відтворення глибинних переживань ірраціональності в бутті людини, коли непередбаченість, неочікувана чудесність і величність таємниць світобудови робить марними використання звичайних дискурсивних прийомів зображення, Сковорода нерідко звертається по допомогу до біблійних символів і образів. Один з образів, яким найчастіше філософ послуговується у своїх творах — це біблійний змій. У Сковороди найбільш виразно цей образ «працює» в останньому творі «Потоп зміїний» (1790 р.). У діалозі Душі й Нетлінного Духа автор подає досить парадоксальне визначення змія: «Є змій, знай же, що він є й Бог. Фальшивий, але й істинний. Юродивий, але й премудрий. Злий, та він же добрий».Щоб істинність, мудрість і добра, рятівна сила змія проявилися, необхідно його піднести над землею. Підносить над землею змія (він же Христос) виключно віра. Це піднесення перетворює Біблію з книги змія на книгу нового світу, яка символізує царство любові, де нема ворожнечі і розбрату, де всі рівні у Богові. У своїх міркуваннях Сковорода спирається на Євангеліє від Марка: «Для Бога можливе все!» (Марк 10:27).

Саме змій навіяв першій людині хибний, проте нездоланний, паралізуючий страх перед Ніщо і приспав людський дух.. Згадаємо ранній трактат Сковороди «Прокинувшись, побачили славу його», який згодом став розділом діалогу «Потоп зміїний».

Відсутність можливості перетворює життя на існування, на буденну суєту суєт. Людина, занурена у буденність, позбавлена фантазії, її обрій обмежений тривіальним досвідом. Сковорода писав, що тілесна людина обмежена і перебуває у неволі, породженій зовнішньою «тіснявою». Духовно пробуджена людина є вільною. Її пробуджений дух ширяє у висоту, вглиб, літає без меж, провидить віддалене, прозирає приховане, заглядає у минуле, проникає у майбутнє, входить крізь зачинені двері, сміливо ступає поверхнею океану. Щоб потрапити в обітовану землю, де «процвітає дерево нетлінного життя», потрібні не розум і знання «содомської людини», а «народження з Вишнього», коли «дух духа творить». Тоді й людина, Богом створена, всі діла якої у вірі, а серце насичене високими думками, досягне землі обітованої і здобуде щастя не «в Америці або на Канарських островах», а в середині самої себе, бо «Царство боже... в середині нас є». Отже, Сковорода, використовує біблійні образи для пояснення ірраціонального змісту життя.

Подібно до античних кініків Сковорода розуміє під філософською мудрістю не спекулятивне знання, а духовну суверенність, яка не піддається різноманітним спокусам «світу цього». Безтурботний номадизм філософа, його заповітна, зухвала думка — «світ ловив мене, та не спіймав», багато в чому споріднює предтечу постмодернізму з його античними духовними побратимами — кініками. Прийде час і це розуміння мудрості відродиться у постмодерній філософській думці, особливо у творчих пошуках і житті Ж.Дельоза та М.Фуко.

Своє філософствування Сковорода ніколи не обмежував викладанням чи мудруванням на сторінках книжок, а прагнув послідовно дотримуватись у повсякденному житті гностичного положення про позірність і глупоту «цьогосвітньої мудрості» (1Кор.3:19). «Сродною» для філософа була праця сіяча зерен духовності. Цьому покликанню він не зраджував протягом усього життя. Спираючись на міцний фундамент Святого Письма та спадщину кращих мислителів античності, Григорій Сковорода торував хресний шлях Шевченкові, Шевченко — Франкові, Франко — Лесі Українці, а вони разом усім нам.

Віктор Савельєв,
кандидат філософських наук,
професор Прикарпатського інституту
ім. М.Грушевського Міжрегіональної Академії управління персоналом